Ігор Коцан: «Не беру участі в політичних дискусіях, бо вони мене не цікавлять»

Утім, до влади у найстаршому волинському виші Ігоря Ярославовича привели політики і політика. У ті часи вистачало скептиків, які прогнозували, що новий ректор не впорається з керівництвом університетом. Сьогоднішні симпатики пана Коцана називають його ефективним менеджером, а недоброзичливці – комерсантом.
З ректором Волинського національного університету ім. Лесі Українки говоримо напередодні чергової міжнародної науково-практичної конференції. Цього разу у виші очікували російського Посла Віктора Черномирдіна. Щоправда, той чомусь на Волинь так і не приїхав...
– Ігоре Ярославовичу, що пов’язує Луцьк і Волинський національний університет із такою особистістю, як Микола Гоголь, настільки, що саме до нашого обласного центру збирався навідатися Посол Російської Федерації Віктор Черномирдін для участі у міжнародній науково-практичній конференції, приуроченій до 200-річчя з дня народження Гоголя?
– Ми маємо кафедру російської філології, яка тісно співпрацює з Російським культурним центром у Луцьку. А вже ця громадська організація має гарні взаємини з Посольством Росії в Україні. Наші науковці спільно з Російським культурним центром зініціювали конференцію «Гоголь и мир». Посол Віктор Черномирдін підтримав цю ідею.
Наші викладачі з кафедри російської філології фахово працюють і пропагують російську мову та культуру на Волині. Ми всі розуміємо, що російська мова після здобуття Україною Незалежності втратила ту нішу, яку вона займала. Але я особисто вважаю, що без знання російської мови та російської культури не можна стати повноцінним філологом.
Хочемо ми того чи ні, але ми маємо спільний кордон, багато років формувалися наші спільні звичаї. Ця мова на рівні з англійською, французькою, німецькою, китайською залишатиметься серед провідних мов світу.
– Українській мові, на Ваш погляд, також загрожує зникнення чи занепад?
– Поруч з українською, українці повинні вивчати і знати й інші мови, в тому числі й російську.
– Тим не менше, сьогодні російська мова не вивчається у наших школах на такому рівні, як це було при Союзі. Викладачі російської філології раніше готували вчителів. Наразі у школах немає такої кількості годин російської мови, щоб забезпечити навантаження для вчителів цієї дисципліни, тим паче – предмету російської літератури не існує взагалі. Що ж приваблює студентів, які навчаються за цією спеціальністю, і куди їм вдається працевлаштуватися?
– Оскільки, на відміну від часів Союзу, ми маємо університет, а не інститут, то вчитель російської мови є лише допоміжною спеціальністю. Студенти здобувають фах філолога, викладача російської мови та літератури. Вони затребувані як спеціалісти. Думаю, проблем із їхнім працевлаштуванням взагалі немає.
– Відомо з преси, що Ви нещодавно їздили до Німеччини і відвідували тамтешні виші. Будете запозичувати щось із їхнього досвіду?
– Насправді – це тема для окремої розмови. Наша делегація відвідала три університети, з деякими з них ми поновлювали угоди про співпрацю, а з іншими підписували такі документи. Скажімо, у вищій технічній школі міста Лемго ми спілкувалися з директором факультету ландшафту та екології і отримали книги з основ деяких комп’ютерних технологій, для створення програм із розробки ландшафтних проектів, ландшафтів сільського будівництва тощо.
Крім цього, домовилися про погодження магістерських програм їхнього закладу та нашого університету й уклали відповідну угоду. Йдеться про біологічний факультет, де вивчають лісове і садово-паркове господарство, а також про хімічний факультет, де є спеціальність екологія навколишнього середовища.
Є домовленість і про те, що наші студенти, отримавши диплом бакалавра, можуть їхати на рік на вивчення магістерської програми відповідної спеціальності, а їхні – за знаннями до нас. Тим більше, що в них магістерський курс триває два роки і передбачає однорічне навчання у закордонному виші. Потрібно лише, щоб домовленості були погоджені на рівні двох профільних міністерств. У німців такі угоди підписані з двадцятьма університетами світу. Коли й ми почнемо з ними співпрацювати, наш диплом буде більш конвертованим, бо студенти матимуть змогу здобувати знання за кордоном та й до нас їхатимуть навчатися іноземці. Нашим, звісно ж, потрібно знати німецьку мову.
Також ми ставимо за мету, щоб наші магістерські програми викладалися як українською, так і англійською мовами. Всі, хто має намір здобувати ступінь магістра, складатимуть іспити з іноземної мови.
– Яким чином Ви збираєтесь досягнути викладання магістерських програм англійською мовою? Невже всі викладачі ВНУ нею володіють?
– Вчена рада унівеситету прийняла рішення про те, що на усіх кафедрах повинні бути розроблені навчальні програми англійською мовою, і в першу чергу – магістерські програми. Після цього поступово, до 2010 року, перейти до викладання англійською мовою фахових дисциплін.
– А викладачі вітають таке розпорядження?
– Спочатку не вітали, а тепер відносяться з розумінням того, що потрібно рухатися вперед, іншого виходу немає. Навіть якщо ми рухаємося за принципом: два кроки вперед, один назад – це уже досягнення.
– Ви особисто скількома мовами володієте?
– Знаю французьку, починаю вивчати німецьку мову, а у недалекому майбутньому займуся англійською.
– Французькою мовою вільно розмовляєте?
– Вільно володію, читаю літературу із спеціальності, але дещо втратив навички спілкування. Я закінчив курси французької мови при ЮНЕСКО у Москві і мав їхати працювати в Кот-д’Івуар.
– А чому не поїхали?
– Це були часи розпаду Радянського Союзу. Я навчався на курсах ЮНЕСКО при Міністерстві закордонних справ СРСР, але потім був «путч». За кордон поїхали тільки росіяни, а з представниками союзних республік не було підписано угод.
– У той час, коли Ви стали ректором університету, він здобув статус національного. Яку практичну вигоду з цього має ВНУ? І ще одне: Вам не здається, що значимість цього статусу є дещо знівельованою? Раніше в Україні можна було на пальцях порахувати навчальні заклади, які називались університетами. Сьогодні ж їх декілька на Волині, а відразу два мають статус національного.
 – Я не погоджуюсь з вами в тому, що значимість статусу національного університету є знівельованою. Сьогодні в Україні визначено класифікацію університетів. Наш навчальний заклад є класичним університетом. Таких в Україні нараховується 24, з них 17 мають статус національного. Цей статус надає інші можливості і піднімає вимоги до викладачів та студентів.
– Ви хочете сказати, що Ваші студенти виходять із національного університету з більшим багажем знань, аніж з державного?
– Я думаю, що до цього зобов’язує статус національного університету всіх студентів і викладачів.
– Тобто ті ж самі викладачі стали працювати згідно з новими вимогами?
– Так, люди залишилися ті ж самі. Але вимоги і відповідальність збільшилася.
– Наскільки важко було отримати статус національного університету?
– Потрібно було відповідати всім критеріям, які прописані у Положенні, розробленому Кабінетом Міністрів, вимогам МОН України.
– Ваше ставлення до того, що в Україні є багато приватних вузів. Чи можуть вони надавати гідну освіту своїм студентам?
– На мою думку, не можуть, всі наші університети, незалежно від форм власності, повинні мати певні критерії, які дозволяють йому називатися університетом. Такий заклад повинен мати історію, свої традиції, наукові школи, структурні підрозділи. Великі університети налічують не менш ніж 100 років своєї історії. Коли ж створюються заклади, які відразу починають називати себе університетами, а в той же час не відповідають жодним вимогам – ані кадровим, ані матеріально-технічним, – то виникає питання: які знання вони можуть надавати? Нікому не варто себе обманювати. Університет – це наукові лабораторії, це – музеї, бібліотеки, спортмайданчики, студії, сучасна інфраструктура, яка дозволяє університету називати себе цим словом.
– Які у Вас стосунки з ректорами інших волинських вишів?
– У нас ділові відносини. Це офіційні зустрічі, спілкування, проведення спільних конференцій, семінарів.
– Відомо, що викладачі з ВНУ викладають у приватних вишах. Менеджмент цих вузів нерідко використовує цей аргумент, переконуючи майбутніх абітур’єнтів та їхніх батьків. «У нас працюють ті ж самі викладачі, що й у ВНУ, а плата за навчання є значно нижчою», – кажуть вони.
– Я ще раз повторюю, університет – це не лише вирішення кадрових питань, а й наявність матеріальної бази: наукових лабораторій, бібліотеки і так далі. По-друге, зараз жорстко стоятиме питання про викладачів. Професори, а з часом і доценти, зможуть працювати лише в тих університетах, де є їхні трудові книжки. За цим слідкуватиме Міністерство освіти і науки.
На сьогодні в управлінні ліцензування, акредитації та нострифікації МОН України створено єдиний реєстр докторів наук, професорів. Згідно Болонської системи, викладачі мають 8-годинний робочий день, і цей час вони повинні відпрацьовувати в університеті за основним місцем роботи. Весь інший вільний час можуть використовувати за власним розсудом.
– Були випадки, коли Ви карали викладачів за це?
– Ні. У нас немає відповідного законодавства.
– Що можете сказати про рівень плати за навчання у Вашому університеті? Я вже згадувала про те, що він вищий, ніж в інших вишах Волині. Ви буваєте у різних країнах і маєте змогу порівняти. Звісно ж, там студенти платять за навчання більше, ніж у нас, але й рівень доходів також годі порівнювати.
– Рівень оплати за навчання у нашому виші економічно обгрунтований. Наш планово-економічний відділ щороку вираховує, якою має бути плата за навчання. Враховуємо рівень інфляції, зарплатню викладачів, витрати на комунальні послуги. Студенти підписують договори на 4 роки для отримання диплома бакалавра. Протягом цього часу плата за навчання не змінюється. В Німеччині, скажімо, студенти навчаються на державній формі навчання, але щосеместру сплачують по 500 євро на розвиток університету, так як грошей із бюджету не вистачає.
50% наших студентів навчаються на державній формі навчання, стільки ж – на платній. 50% коштів від наших потреб дає держава. Коли збільшується зарплата викладачів, держава доплачує, знову ж, лише 50% коштів від необхідного на ці потреби. Але ж викладач, який навчає платників, має отримувати ту ж саму зарплату, як і той, хто навчає студентів із державної форми навчання. Тому 75% коштів, які платять студенти за навчання, ми витрачаємо на зарплату викладачам. Студентам четвертих курсів, повторюю, плата не індексується, а тому першокурсники завжди платять приблизно на 30% більше, щоб вирівняти баланс. Бо ж все дорожчає, скажімо, комунальні послуги.
– Зараз Україна потерпає від фінансової кризи, є прогнози, що люди матимуть менше доходів. Ви не очікуєте, що у зв’язку з цим поменшає студентів, які матимуть можливість платити такі великі суми за навчання?
– Зарплата точно меншою не буде. Але гривня буде знецінюватися. Ми побоюємося зовсім іншого. В наступному році ми можемо не отримати такої кількості студентів на платній формі навчання, як маємо зараз, через демографічну ситуацію. Якщо таке станеться, то ми будемо змушені знаходити шляхи, щоб зберегти штат.
– Маєте на увазі викладачів?
– Йдеться про скорочення ставок, і це залежатиме від кількості студентів, які прийдуть до нас навчатися на перший курс. У цьому році в нас збереглася тенденція 2007 року.
– Питання про зменшення розмірів плати за навчання Ви, я так зрозуміла, навіть не розглядаєте? Навіть зважаючи на те, що можливості дозволити собі таку розкіш, як платне навчання, у людей може поменшати...
– Ми виходимо з економічних обгрунтувань.
– Чи плануєте відкривати нові спеціальності?
– Ми постійно це робимо. Зокрема, в цьому році відкрили напрям «Лісове і садово-паркове господарство», в минулому – «Журналістику». Зараз пройшли всі етапи на економічному факультеті щодо відкриття магістратури за спеціальністю «Управління інноваційною діяльністю» та бакалаврату за напрямами «Економіка підприємства» та «Менеджмент організацій». Працюємо над відкриттям магістратури з «Державного управління», «Міжнародних відносин» і «Міжнародних економічних відносин».
– Яким чином в університеті приймається рішення про відкриття нових спеціальностей? Для цього досліджують ринок праці?
– Критеріїв є багато. Основний з них – попит та пропозиція на ринку праці. Слідкуємо також за працевлаштуванням наших випускників. На наше рішення впливають і тенденції в економіці України та світу.
– Ви впевнені в тому, що університет дає якісні знання за новими для себе спеціальностями? Скажімо, всім відомо, що випускники правничого факультету ВНУ (чи раніше ВДУ) не цінуються настільки, як випускники юридичних факультетів із давніми традиціями...
– Це – абсолютна неправда. Просто цьому факультету створили такий імідж, бо він – новий.
– Можете назвати прізвище хоча б одного відомого адвоката чи іншого фахівця з галузі юриспруденції, який здобув освіту у Волинському університеті?
– Лише в цьому році 8 випускників нашого університету призначені Указами Президента на посади суддів.
– Чи реалізовується Ваша ідея збудувати в Луцьку студентське містечко? І чи вдасться її будь-коли здійснити, зважаючи на конфлікти, які існують між університетом та муніципальною владою Луцька?
– Думаю, що студентське містечко на Волині буде. Інакше нема перспектив розвитку науки й освіти в області. Якщо в нас буде нормальне студмістечко, то до нас приїдуть студенти з-за кордону, з інших міст України, а кращі випускники наших шкіл залишаться в області.
Фінансування університету здійснюється повністю з держбюджету, але його вже давно потрібно переглянути і зробити так, як в усій Європі: 50% дає державна казна, а 50% – регіональний бюджет. Кожен університет повинен мати право, щоб відкривати свої рахунки для інвестицій, які б дозволили розбудовуватися. Нинішні студенти та їхні батьки цікавляться не лише якістю навчання, а й тими умовами, в яких вони будуть проживати. Отож, я впевнений, що проект з будівництвом студмістечка буде реалізований, бо всі зрозуміють його актуальність.
Напевне, Миколі Ярославовичу (Микола Романюк, голова Волинської ОДА – «ВН») потрібно ще раз всіх зібрати і прийняти кардинальне рішення. Сподіваюсь і на цілковиту підтримку голови обласної ради Анатолія Грицюка. Якщо 50% населення Луцька буде студентами, то це місто матиме великі перспективи.
Що ж до реалізації таких планів, то земельна ділянка, про яку ведеться мова, є державною, а не комунальною власністю. Луцька ж міська влада замовила генеральний план забудови обласного центру, де включена територія площею 8 га в районі вулиці Володимирської. Передбачено, що на цій території побудують соціальне житло і гуртожитки для університету. Але ніхто не каже, за які кошти це буде будуватися. Скільки буде гуртожитків, також невідомо.
Університет запропонував реальний план. Ми мали намір знайти інвестора, який візьметься побудувати для нас інфраструктуру. Було заплановано будівництво двох дев’ятиповерхових гуртожитків, два 120-квартирні будинки. Один – для університету та управління юстиції, інший був би переданий у комунальну власність міста. Передбачалося і будівництво двох корпусів: один – для ВНУ, другий – для управління юстиції. Це все мало бути побудовано безплатно. Для себе ж інвестори збиралися спорудити гіпермаркет, 8 конференц-залів, аквапарк, які б також відвідували студенти. Втім, підтримки ми не знайшли.
Існує ще третій варіант. Обласне управління юстиції відмовилося від 4 га землі, і звернулося до Фонду держмайна України продати цю ділянку на аукціоні. Відомо, що кошти від продажу цієї землі вже передбачені у державному бюджеті. На сьогоднішній день тривають переговори з міською владою щодо погодження меж даної земельної ділянки.
– Цей інвестор повернувся б до цієї ідеї, якби переговори відновити? Адже багато інвесторів через кризу згортають свою діяльність в Україні.
– На той час, коли велися переговори, інвестор зобов’язувався завершити будівництво за 18 місяців. Сума інвестиції – 200 мільйонів доларів. Але не було згоди міської ради. Ми навіть пропонували створити комісію без нашої участі, щоб ніхто нікого ні в чому не підозрював. Зараз питання втратило актуальність і ми не ведемо цих переговорів.
– Чому, з Вашої точки зору, трапилося так, що міськрада не підтримала саме цього проекту і, більше того, фактично звинуватила Вас у лобізмі певних бізнесових інтересів?
– Мені здається, що причини відомі. Я задавав питання і не почув на них відповіді. Просив дати кращі пропозиції, але жодної конкретики не прозвучало. Єдине – є генплан забудови міста, який передбачає будівництво гуртожитків невідомо за які кошти.
Чому не підтримали нашої пропозиції? Є земля, яка коштує грошей, а тому є багато підозр. Є інвестиція в сумі 200 мільйонів доларів. От всіх цікавить: а скільки ж заробить ректор?! Я пропонував підписати угоду без моєї участі і поставити керівником проекту представника обласної ради або обласної державної адміністрації. Всі думають лише про свої інтереси.
– Ви є депутатом облради й очолюєте постійну комісію з питань освіти і науки. Чи вдається Вам якимось чином захищати інтереси цих галузей у стінах волинського парламенту?
– Звичайно. Скажімо, вперше прийнята і діє Програма співпраці Волинського національного університету з облрадою та облдержадміністрацією. Якби я не був депутатом облради, то цієї програми просто не було би. Є ряд проектів, передбачених цією програмою.
Скажімо, цими днями рішенням видавничої ради Волинської обласної адміністрації виділено 10 тисяч гривень з обласного бюджету на видання «Леся Українка і доба» (у 3-х томах). Це матеріали наукових семінарів, проведених в Інституті Лесі Українки, які мають велику цінність для збереження, дослідження і популяризації видатної письменниці, нашої землячки.
– На сесіях обласної ради Ви не є активним депутатом. Рідко виступаєте, на відміну від окремих Ваших колег.
– Зрозумів, що ви хочете сказати. Ігор Коцан – не зовсім самостійний депутат чи представник певної політичної сили. Я відповідаю за університет. Не беру участі в політичних дискусіях, бо вони мене не цікавлять. У мене великий університетський колектив із різними політичними поглядами, тому не хочу, щоб хтось спекулював на цьому. Мене цікавить питання розвитку нашої області, зокрема в галузі освіти та науки. Якби кожен займався своїми справами, то конструктиву було би більше. Я прийшов в обласну раду відстоювати інтереси науки й освіти і, звичайно ж, інтереси нашого університету.
– Ваше рішення стати ректором було спонтанним чи Ви цілеспрямовано рухалися до цієї мети упродовж своєї кар’єри?
– Я не думав раніше, що стану ректором. Але коли ти включаєшся у якийсь процес, то завжди хочеш досягти максимальних результатів. Коли мені запропонували стати виконуючим обов’язки, то не був переконаний, що висуватимусь як кандидат на посаду ректора (тоді була відповідна політична ситуація). Як кандидат на посаду ректора ВДУ я зареєструвався і подав документи в останній день встановленого терміну. Мені хотілося щось змінити тут на краще. Це потрібно було для того, щоб університет зайняв інше і значно вище місце у суспільному та науковому житті області й України. Був азарт.
– Ігор Коцан часів 2005 року відрізняється від нинішнього ректора Ігоря Коцана. Тодішні амбіції і плани вдалося здійснити?
– Все відбувається згідно плану. Ми внесли зміни в Статут, затвердили новий колективний договір на 2008-2010 роки. Другий рік поспіль він займає друге місце серед вищих навчальних закладів України. Робимо все для того, щоб університет розвивався. Але я переконався, що не все так просто. Потрібна повна консолідація студентів та викладачів університету. Хотілося б також, щоб всі органи влади та політичні сили підтримували наш університет.
– У Вас вистачає часу на хобі чи заняття спортом. Всі знають, що Ви приїхали з Львівщини до Луцька грати у футбол...
– Я двічі на тиждень граю у футбол, три рази ходжу у басейн. Займаюся спортом й у вихідні дні. Захоплююся полюванням. Не можна все життя прожити в кабінеті. Рух – це основа життя.
– За професійним футболом слідкуєте?
– Не тільки слідкую, а спілкуюся з відомими футболістами Татарчуком, Лужним, Тимощуком (він, до речі, – наш аспірант). Спілкуюся і з відомими тренерами.
– Наскільки та посада, яку Ви зараз займаєте, залежить від політики?
– Я не переживаю за це. Наш університет поза політикою. Ми жодних рішень про підтримку будь-якої політичної партії не збираємося приймати. Я як ректор цього не ініціюватиму і не підтримуватиму.
– Ви маєте бажання піти у велику політику і стати народним депутатом України?
– В обласну раду я пішов, щоб відстоювати інтереси університету і для того вступив у партію. Пропозицій йти у Верховну Раду мені ніхто не давав, окрім виборів 2006 року. А проситися самому і використовувати якийсь бюджет для того, щоб стати депутатом, я не буду.
Розмовляла Оксана ЛУКАШУК

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---