Хто є хто на виборчому окрузі №22: Роман Бондарук

«Не чекати! Не боятися! Діяти!» - на таких основних засадах побудував свою передвиборчу кампанію кандидат в депутати Верховної Ради Роман Бондарук. Ба більше – він іде у списку під номером 1. Тож кандидат певно вирішив, що саме на ньому зупинять свій вибір лучани. Про це інформує Під прицілом.

Так-так, це саме той Роман Бондарук, який продавав гуртожиток разом з людьми, і той, який досі не повертає мільйонні борги Західінкомбанку, і той, який по рейдерськи приватизував разом з братом низку волинських підприємств… Тож давайте про все по черзі і як каже сам Роман Бондарук: Не чекатимемо поки він прийде до Верховної Ради, Не боятимемось говорити про нього правду та Діятимемо – підемо на вибори і зробимо власний вибір.

Частина перша. Політична епопея

Якщо піднімати минуле такого кандидата в нардепи, як Роман Бондарук, то треба було б копнути аж у далекі 90-ті. Ще у ті скрутні часи хлопець рвався до влади. Та Луцька елітна тусовка балакучого молодика не надто приймала в коло, тож йому довгий час довелось крутитись серед хлопців, як то кажуть «принеси, подай…». За його плечима - як нетверезі гулянки з купою дівок у нічному клубі «Версаль», так і «серйозні» розбірки в кримінальному районі ДПЗ… усе в стилі 90-х.

Та коли настав 2000 рік, хлопець зрозумів, що прийшов час будь-якою ціною пролазити у вищі прошарки суспільства. Інакше – так і лишився б рядовим «пацанчіком з центральної масовки». Ба більше він зрозумів що політика – саме той напрямок, який розв’язує руки і дає великі можливості. Тож якимось чином йому вдалось «підлізти» під молоде політичне формування під назвою «Батьківщина», яку саме створила Юлія Тимошенко. Віце-прем’єрці якраз не вистачало укріпити скелет з досвідчених волинських політиків молодою кров’ю, яка б активно популяризувала її ідеї серед студентів та молоді. Саме тоді у лави волинських біло-сердечників затесався Роман Бондарук.

Однак зробити хорошу кар’єру хлопцеві завадив гострий язик. Подейкують, що одного разу юного Бондарука чітко поставили на своє місце, тож він просто на кілька років полишив роботу в партії. Ба більше, на той час опозиційну «Батьківщину» утискали як могли, тож, аби зайвий раз не наживати собі ворогів, Роман Бондарук заховав свій партійний квиток у далеку шухляду і дістав його лиш у 2005 році після Помаранчевої революції. Саме тоді політична сила Юлії Тимошенко якраз приходить до влади. Тож герой нашої історії, вочевидь, зрозумів, що партійне минуле - хороший шанс пробитись кудись вище.

І першою чергою молодий Роман Бондарук «підкотив» безпосередньо до голови Волинського осередку партії Миколи Потапчука. Тоді ж поруч «намалювався» ще його один товариш – студент юридичного факультету Андрій Осіпов. В дуеті молодики почали собі торувати шлях в політику – один возив Потапчука власним автомобілем на різноманітні зустрічі, інший – надавав безоплатну юридичну допомогу. Вочевидь, їм було до вподоби ставити в певну залежність таку особу, як голова осередку партії «Батьківщина». Натомість вже за рік перед виборами до місцевих рад хлопці натякнули Миколі Потапчуку на винагороду за свою «послушність» - попросили включити їх до списків кандидатів в депутати. Разом з тим, вони пообіцяли йому хорошу фінансову підтримку на виборах. Однак ще перед стартом виборчої кампанії Юлія Тимошенко змінила голову Волинського осередку партії і цього разу «Батьківщину» очолив молодий Віктор Олійник. Він же своєю чергою вже знав, хто такий Бондарук і Осіпов, тож співпраця у них не склалася. Таким чином вони пролетіли «як фанера над Парижем» - так довго опрацьовували Потапчука, а отримали дулю з маком.

Щоправда, це не зупинило Романа Бондарука, і молодий політик почав шукати інші шляхи пролізти у партійні списки. Намітивши чітку стратегію, він взявся за тодішнього волинського нардепа з «Батьківщини» Євгена Кирильчука. Усім відомо, що цей політик донині має неабиякий вплив на центральний партійний апарат. Таким чином Роман Бондарук пробивається у помічники Євгена Кирильчука і навіть відкриває окрему приймальню народного депутата (про це більш детально згодом). Вже за рік такої діяльності Роману Бондаруку та його компанії (Осіпову, Беню, Синюку та Юрію Бондаруку) вдалось поставити в аналогічну залежність і Анатолія Грицюка. Тож фактично міський осередок «Батьківщини» опинився у кишені молодих спритників і навіть переїхав у приміщення, які належали фірмам Бондарука&Ko.

Саме тоді хлопці наполегливо входять у довіру до Григорія Пустовіта, який очолював партію Юлії Тимошенко в Луцьку. Тож за короткий час молоді політики вже почували себе як справжні господарі – і з переднього флангу чисто і в тилу стоїть Грицюк, який не дасть по шапці. В результаті хлопці починають перебирати досвід ведення виборчих кампаній, аби в майбутньому і собі піти у раду під прапорами «Батьківщини». Таким чином, вже у 2010 році Бондаруку&Ko вдалось вибити з політиків прохідні місця у партійних списках на виборах до Луцької міської ради. Щоправда, декому довелось іти по мажоритарних округах.

Тож, потрапивши у стіни міської ради, хлопці одразу взялися відбивати гроші, затрачені за стільки років на такі цінні депутатські картки.



Попри лояльні відносини між «Батьківщиною» і мером Миколою Романюком – Бондарук та Осіпов одразу стають в конфронтацію з новим мером Луцька. Вони зрозуміли, що цей дядечко не дасть їм відкрито дерибанити комунальні землі та майно і почали плести у раді різноманітні інтриги.

Таку позицію малодосвідчених політиків не сприйняли у фракції, тож у міській раді на кілька років зав’язалось протистояння: «біло-сердечний» Юрій Корольчук розумів реальні наміри приходу Бондарука&Ko до влади і навідріз відмовлявся потурати забаганкам амбітних молодиків. Як він завжди казав – «повинна бути у всьому міра… і не в одні руки». Вочевидь, для Бондарука і Осіпова Юрій Корольчук не виявився авторитетом і вони затіяли з ним у стінах мерії справжню війну. Протистояння між сторонами доходило навіть до відкритих звинувачень під час сесій та доносів центральному штабу. Тож за порушення партійної етики їх виключили з фракції. Андрій Осіпов ще довго судився з Юрієм Корольчуком і вів полемічні дискусії про свою роботу на сесіях та врешті вони з Романом Бондаруком створили власну окрему фракцію. Тим часом подейкують, що у партійному бюро неодноразово піднімалось питання про виключення їх і з лав політичної сили. Попри це, вони понині називають себе представниками «Батьківщини».

Частина друга. Бізнес Бондарука&Ko. Посібник з рейдерських захоплень

Хороше підґрунтя для розвитку бізнесу Роману Анатолійовичу дала та ж сама політика, яка звела його з потрібними людьми. Подейкуют,ь що у скрутні 90-ті, мешкаючи у маминій квартирі у центрі міста на вулиці Братковського, рідні прилаштували Романа Анатолійовича підпрацьовувати. Зокрема, аби хлопець не тинявся по барах без діла, його поставили вахтером у гуртожиток підприємства «Промбуд-6». Там йому пощастило познайомитись з Андрієм Осіповим та ще кількома потрібними людьми. Кар’єра у хлопця росла немов на дріжджах – вже за рік-два він опинився серед керівництва, а там, гляди, вже й тримав у руках ключі від усього виробничого комплексу.

Маючи хороших юристів під рукою, йому не було тяжко провести певні дії з паперами, до яких він завжди мав доступ, і … вуаля – підприємство у його власності. Подейкують, що до бізнесових справ Романа Бондарука докладав руку товариш по партійній діяльності Андрій Бень, який саме очолював у Луцьку державну виконавчу службу. Однак чи не найголовніша роль була відведена Андрію Осіпову, який добряче студіював підручники з господарського права у пошуках все нових та нових ідей як обійти закон так, аби усе було «по-чесному» і не довелось відповідати. Тож молодий юрист, який тільки-но закінчив університет, став у цій шайці «мозком» який розробляв стратегії та плани захоплень, а Роман Бондарук - руками, які гребли усе під себе.

Так їм вдалось по-рейдерськи захопити: «Промбуд-6», «Луцькагробуд», Рожищенську птахофабрику, Голобське РТП, Волинську обласну друкарню.

Що ж до першого підприємства, яке дало основу розвитку бізнесу Бондарука&Ko, то активи підприємства «Промбуд-6», що на вулиці Ковельській, рейдери захопили в 2007 році. І саме тоді у їхній політичній кар’єрі вчасно з’являється Євген Кирильчук – авторитетний нардеп, якого поважали у всій області. Саме його ім’ям вирішили прикритись спритники, повісивши на двері приміщення табличку з написом – «Приймальня народного депутата Євгена Кирильчука». На той час це було навіть більше, ніж «золота візитка» якогось міністра – це фактична «криша» перед податковою, УБОЗом та КРУ. Таким чином, молодики спритно убезпечили себе і свій бізнес, який захопили рейдерським шляхом, від постійних перевірок і докучань контролюючих органів, адже власність нардепа, як і сам нардеп – недоторканні.

«Луцькагробуд», співвласниками якого було аж 8 аграрних формувань, рейдерська команда Бондарука прибрала до рук дуже вправно. Зокрема, у 2008 році у ЗМІ з’явилась інформація про те, що невідомі спритники сфальсифікували результати загальних зборів членів товариства. Ба більше – збори провели у вихідний день далеко за межами підприємства «Луцькагробуд» і зовсім за невідомих обставин. Як виявилось згодом – молодики з компанії Бондарука за спланованою схемою скупили значну частину акцій товариства, а також взяли довіреності інших власників акцій, що дало їм право провести збори цілком у юридично-правовому полі. Натомість реальних пайовиків навмисне ніхто не повідомляв про збори. Таким чином, зібравши необхідну кількість голосів, спритники прийняли рішення про створення нової структури з новими засновниками і новими власниками. В результаті було створено два нові підприємства – «Луцькінвестбуд» і «Волиньметбуд», в яких і розчинились активи «Луцькагробуду». Як наслідок – у реальних власників нахабно відібрали потужне підприємство, яке займалось масштабними будівництвами. Ба більше - Бондарук&Ko разом з підприємством «відтяпали» і 3,5 гектари землі в самісінькому Луцьку, де знаходились виробничі потужності товариства: майстерні, гаражі, цехи та складські приміщення.

Рік у рік, команда Романа Бондарука вправлялась у рейдерській майстерності. Освоюючи терена волинського бізнесу вони прибирали до своїх рук все нові та нові підприємства. Так вже у 2010 році в ЗМІ виплив новий скандал навколо рейдерського захоплення Волинської обласної друкарні, яку приватизувала компанія спритників на чолі з Романом Бондаруком. Щоправда, їм вдалось прибрати до рук лише частину підприємства. На той час вони зуміли навісити на директора друкарні великі борги а згодом усунути з посади, аби не заважав розпоряджатись майном.

Зокрема, незадовго до тих подій Роман Бондарук та його спритні бізнес-компаньйони запропонували тодішньому директору друкарні Дмитру Головенку неабияку поміч – допомогти затухаючому підприємству оновити виробничі потужності. Тож було прийнято рішення про придбання за кордоном дороговартісного сучасного друкарського станка, який надавав би широкий спектр кольорового друку. Його вартість сягнула кількох сотень тисяч доларів. В результаті – Дмитру Головенку дали гроші в кредит. А коли ж верстат запустили в роботу і його вже не повернеш – хлопці прийшли до директора друкарні за позиченими грошима. Та Дмитро Головенко вчасно пішов з посади. Тож спритники не отримавши назад свої гроші – відібрали у друкарні частину друкарської лінії та частину приміщень.

Певно, Бондарук&Ko на цьому не зупинилися б, якби не втручання нині покійного Бориса Клімчука. Повз тодішнього губернатора ніяка миша на жодне підприємство області без дозволу не могла заскочити, не те щоб якісь рейдери. Тож Борис Клімчук дав правоохоронцям вказівочку призупинити процес захоплення, поки Бондаруки не поглинули всю обласну друкарню. Наразі ж лишається невідомим яка частка «Волинської типографії» перейшла в нові руки бізнесменів-політиків. Та господарюють вони там років зо 3 вже на повну. І капітальний ремонт провели, і офіси облаштували. Наразі там вже працює супермаркет електроніки, магазин одягу і взуття а також низка дрібних рекламних та поліграфічних фірм.

Кількість штату, який працював на Волинській обласній друкарні, зменшився майже вдесятеро, а виробничі потужності розпиляли на металобрухт. Тож в результаті такого рейдерського захоплення колись потужний стратегічний об’єкт перетворився на поліграфічну конторку з кількома верстатами, на яких друкують хіба що дешеві газетки та бланки для поліклінік.

Наразі, як свідчать дані Єдиного державного реєстру, Роман Бондарук є лише фізичною особою-підприємцем.

Однак у старих реєстрах можна відшукати більше інформації. Таким чином, Роману Бондаруку лишаються підконтрольні:
ТОВ «Пластіком»(засновано 2005 року за адресою вул.. Рівненська буд 76А)
Колективне підприємство «Промбуд-6» (засновано 2008 року за адресою вул..Ковельська, 3,)
ТзОВ «МКС ОМЕЛЯНИК»,(засновано 2009 року за адресою вул. Карбишева, 2,)
ПП «Луцькбуд», (2009 рік заснування за тією ж адресою вул.. Ковельська,3)

ТзОВ «Волинська інвестиційна група» (2007 рік заснування за адресою вул. Бойка,буд 11)
ТзОВ «Голоби зернотрейд»

В результаті, з його бізнесом, окрім брата Юрія Бондарука та друзів Андрія Осіпова, Івана Синюка і Антона Сосновського пов’язано ще з добрий десяток осіб. Зокрема, у ТзОВ «МКС ОМЕЛЯНИК серед співзасновників числилось двоє осіб – селяни Святослав Матійців та Василь Мига з Долинського району Івано-Франківської області. Тож стає дуже цікаво чи хоча б вони знають, що колись мали відношення до цієї сумнівної фірми. Таке ж питання виникає і до двох американців - Гарі Ке Беєра та Еріка Гезіса, які буцім-то є співзасновниками «Волинської інвестиційної групи» - дітища брата Романа Бондарука – Юрія, який був також членом міськвиконкому. Також серед людей, причетних до бізнесу Бондарука&Ko – Любомира Синюк (вочевидь дружина чи родичка його друга Івана Синюка) Лариса Волянська (одеська підприємиця), Світлана Бень (дружина Андрія Беня) а також Тетяна Батаєва, Олег Григорчук, Анатолій Марчук, Вікторія Ткачук та Анатолій Ешвович. Чи знають вони про свою причетність до розвитку бізнесу Романа Бондарука – не відомо, оскільки в інтернеті неможливо знайти жодної інформації про більшість перелічених осіб.

Далі буде...

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---