Легендарний волинський фехтувальник Олексій Сундієв залишає спорт

Професійний фехтувальник Олексій Сундієв пройшов безліч випробувань на шляху до визнання. До нього в Луцьку не було фехтувальників на візках, а на заміну не прийшли спортсмени, які б підкорили Європу та стали на призовий п’єдестал поряд з чемпіонами світу. На сьогодні серед волинян він такий єдиний.

ВІД ЧЕМПІОНА ДО ПЕРЕСІЧНОГО ПЕНСІОНЕРА

Займатися професійним спортом лучанин Олексій Сундієв почав в 27 років, це був той період, коли він зміг оговтатися після травми шиї, яка прикувала його до візка. З того часу нагороди почали «сипатися» одна за одною, але, досягнувши поважного, як для спортсмена віку, – він гідно поступається місцем молоді. Сундієв сподівається, що волиняни активніше будуть долучатися до фехтування, особливо це стосується учасників АТО з травмами, мовляв, заняття цим спортом є хорошою реабілітацією.

Фехтуванням на візках Олексій почав займатися у 2002 році у тренера Богдана Гуменюка. А вже з 2004-ого року Сундієв став членом збірної команди України серед спортсменів з ураженнями опорно-рухового апарату, тренувався у Яновського (шпага) та Дорошина (рапіра).

Тепер спортсмен може похизуватися величезним списком титулів і нагород. Він є учасником 5 чемпіонатів світу (2006, 2010, 2011, 2013, 2015 рр.), 7 чемпіонатів Європи (2005, 2006, 2007, 2009, 2011, 2014, 2016 рр.) та 11 кубків світу (2003, 2004, 2005, 2006, 2007, 2008, 2010, 2011, 2012, 2013, 2015 рр.).

Олексій став триразовим срібним і бронзовим призером чемпіонатів світу, дворазовим "золотим" чемпіоном, п’ятиразовим срібним та триразовим бронзовим призером чемпіонатів Європи, п’ятиразовим "золотим" переможцем, десятиразовим і п’ятиразовим бронзовим призером кубків світу, багаторазовим чемпіоном і призером чемпіонатів України.

Олексій Сундієв неодноразово ставав кращим спортсменом року Волинської області у номінації «Кращий спортсмен спорту інвалідів».

За досягнення високих спортивних результатів у 2003-му році Сундієв отримав спортивне звання «Майстер спорту України», 2006-го – «Майстер спорту України міжнародного класу», 2011-го – «Заслужений майстер спорту України».

Олексій каже, що був би дуже радий, якби молоді спортсмени досягали таких же результатів, як і він сам.

«Вік у мене вже не той, відчуваю, що результативність виступів починає знижуватися, на жаль, здоров’я не додається. А в Україні молоді спортсмени, які можуть бути гідною заміною. Окрім цього, раніше в Євпаторії була тренувальна база, яка була максимально обладнана для спортменів з особливими потребами: пандуси, кондиціонери (що дуже важливо для людей з такою травмою, як у мене - порушення терморегуляції). Зараз база у Києві, на жаль, багато в чому не відповідає нашим вимогам. Дуже важко, бо ж коли фехтуєш – одягаєш спортивне спорядження: футболка, набічник, куртка, електрокуртка, рукавиці, маска. От уявіть, торік приїжджали в зал, а там спека, 42 градуси. Там і так нема чим дихати, а ще й додатковий одяг. І щодня два тренування по 2,5 години. Загалом в день у такій спеці перебуваєш по 5 годин», - розповідає Олексій.Сундієв додає, що хоча заслуг у спорті в нього безліч, та на розмірі пенсії це особливо не відобразиться.

«Я йду зі спорту, все, що мені залишається – мої медалі та звання «Заслужений майстер спорту». На жаль, хорошу пенсію мають лише ті спортсмени, які здобули олімпійську медаль. Єдине, що я маю - невелику доплату за заслуги перед державою, яку присвоїли після того, як я став чемпіоном Європи. Виходить, що 15 років інтенсивно займався, успішно виступав, а пенсія майже така ж, як у пересічного лучанина. Втім, буду рухатись вперед, до кращого!», - наголошує чоловік.

ОДИН СТРИБОК І ЖИТТЯ ЗМІНИЛОСЯ БЕЗПОВОРОТНО

Щодо спорту в цілому, Олексій каже, що не уявляв своє життя без нього.

«Спорт я дуже люблю, адже він допомагає якісно жити. Ще до травми я тренувався - 7 років займався плаванням, далі легкою атлетикою. Травму отримав у 1996-му році, коли невдало пірнув у воду. Перші роки були дуже важкими, адаптовувався до візка. Ви зрозумійте, коли ти молодий, здоровий, тобі 20 років... і раптом усе йде шкереберть. Це жахливо. Після цього для мене спорт став не лише задоволенням, способом життя, а й самим життям. Ми знаємо, що великий спорт додає не здоров'я, а болячок. Але коли ти на візку - рух важливий. Пригадую, перший час після травми я просто сідав та їхав по вулиці, парку, слухав у навушниках радіо. Це дозволило мені розпочати активну реабілітацію. Адже, якщо нічого не робити, а лише сидіти вдома, то ти заклякаєш», - розповідає спортсмен. Та додає, що йому довелося усвідомити всю гіркоту ситуації та пристосовуватися.

«Інтернету не було, то по телефону розпитував, як вони пристосовувалися до життя після травм, як займалися реабілітацією, бо таких особливо центрів чи спеціалістів не було. І, головне, я намагався робити все, щоб бути самостійним», - каже Олексій.

ВИБІР БЕЗ ВИБОРУ ВИДУ СПОРТУ

«Спочатку в мене кисті рук взагалі були майже не функціональні, навіть одягнутися не міг. А вже через рік я почав сам сідати на візок. Були і штанги, і гантелі, їздив багато. Стимул до самостійності, бажання не бути обузою – були основною рушійною силою для мене. Далі мене запросили у Львів на рекреаційні ігри. Візочники з Волині почали їздити на них. Там були люди з різних областей, ми змагалися з тенісу, в техніці їзди на візку на час, грали у дартс, регбі і баскетбол на візках, потім фехтування додали. Так з'являлися мої перші аматорські перемоги. Ще в Миколаєві започаткували подібні змагання. Ми намагалися пробувати себе скрізь», - веде далі Олексій.

Спортсмен згадує, що сподівався повернутися до плавання, адже до травми мав успіх у цьому виді спорту. Але на той час басейни були непристосовані для візочників – з високими бортиками. Тому про цей вид спорту довелось забути.

«Я думав ще про стрільбу з лука, але тренувальна база була лише у Львові. Вибір був невеликий, бо в Луцьку інфраструктура для параолімпійського спорту не була розвинена. Тому зупинився на фехтуванні, бо це цікаво, це єдиноборство, є азарт, адреналін, боротьба. У 2003-ому році я вперше поїхав на змагання за кордон. Коли я здобув першу перемогу в 2004 році, мене взяли в національну збірну, я підписав контракт», - розповідає чоловік.

УПРОДОВЖ 10 РОКІВ Я ЩОРАЗУ ПРИВОЗИВ ЗІ ЗМАГАНЬ МЕДАЛІ

Олексій Сундієв починав тренуватися в луцькому ФСК «Спартак». Добре, що там були хлопці, які важкою атлетикою займалися, то вони щоразу по високих зламаних сходах підіймали мене вгору та допомагали спуститися, згадує спортсмен.

«Я багато читав, ознайомлювався з технікою, вчився на власних успіхах та помилках. Далі в мене з'явився тренер Богдан Гуменюк, сьогодні вже покійний. Він у мене повірив і побачив у мені перспективу. На початках я тренувався по три рази на тиждень. Вже згодом я почав займатися у «Колосі». Там були здорові спортсмени, які сідали на візок та фехтували зі мною. Коли почав займатися професійно, то часто виїжджав на збори. Якщо підрахувати час моїх від’їздів, то це загалом десь виходить півроку. Адже збори 2-3 тижні, далі виїзд на змагання тиждень, побув тиждень-два вдома й знову виїзд. І так тривало постійно», - каже Сундієв. Та додає, що завдяки спорту об’їздив півсвіту, побачив, як люди за кордоном живуть.

«Зауважу, що з 2003-го, відколи я почав їздити на змагання за кордон, і по 2014-й не було такого року, щоб я повернувся без перемоги: коли перше місце, коли друге чи третє, але завжди привозив медаль», - пишається спортсмен.

КОЖНА МЕДАЛЬ – ЦЕ ДЕСЯТКИ ГОДИН ВАЖКИХ ТРЕНУВАНЬ ТА ПОСТІЙНА БОРОТЬБА З СОБОЮ

«Кожна моя нагорода – це боротьба. Кожна з них далася непросто, бо крім самих змагань є ще тривалий період підготовки. Завжди на змаганнях переживаєш, думаєш, як і що краще зробити. Суперників ми знаємо, тому знімаємо їхні виступи на відео, потім детально розбираємо, вивчаємо техніку, аби пристосуватися й нав'язати свій стиль протистояння. Адже один працює ефективно в захисті, інший постійно нападає. Тренери допомагають нам розробити відповідну тактику. Цікаво відзначити, що в нас, візочників, спорт трохи складніший, адже здорові мають можливість маневрувати завдяки дистанції, рухаючись на ногах, а в нас відстань для руху - лише поворот корпусу, а це всього-на-всього сантиметри. Тому доводиться швидше реагувати на маневри супротивника. Це такі собі швидкі шахи, де один одного намагається переграти. Цей спорт впливає на все життя, він вчить швидко приймати рішення, як за кермом автомобіля, так і в побутових ситуаціях. Мозок вже налаштований приймати рішення миттєво», - ділиться Олексій.

«Загалом серед усіх моїх нагород для мене найцінніша та, яку я здобув у Стразбурзі. Пригадую, що тоді було дуже-дуже важко. Усе розпочалося з попередніх боїв, де я погано виступив. А це недобре для боротьби за медаль. Адже коли ти добре фехтував, то стаєш в списку перший й починаєш змагання із останнім – найслабшим. Я ж був останнім і розпочав поєднок з найсильнішим спортсменом. Це трохи деморалізувало. Пригадую, що тоді тренери вже зневірилися в моїй перемозі, мабуть думали, що не потягну на призове місце. Видно було, що засмутилися, але намагалися підтримати. Тож я зібрався з силами та виграв перший раз, потім другий. Для багатьох це був неочікуваний результат. Так я опинився у фіналі. Тоді отримав срібло», - каже спортсмен.

ОЛІМПІЙСЬКА МРІЯ, ЯКА НЕ ЗБУЛАСЯ

Олексій розповідає, що мріяв привезти медаль із Паралімпійських ігор. Загалом, є три класи спортсменів за рівнем ураження: А, В, С. Олексій входить до класу С, де, зазвичай, виступають спортмени з травмами шиї. Це найважча травма, у багатьох кисті рук взагалі не функціонують. Як наслідок, у людей менше можливостей займатися фізичними тренуваннями, відтак, менше й таких спортсменів. Відповідно, не вистачило кворуму, та клас С у фехтуванні на візках не допустили до паралімпійських ігор.

«Це така собі нездійсненна мрія. Пригадую, що ще з того часу, як я вперше виїхав на змагання за кордон, мені казали, що вже наступного року мають ухвалити рішення про проведення Параолімпійських ігор по моїй групі... це триває вже з 2003-го року», - говорить фехтувальник.

Зауважимо, що за встановленими правилами необхідно щонайменше 16 спортсменів із 8 країн світу.

«Це праця, праця і ще раз праця, незважаючи ні на що. Буває важко, настрою немає, не хочеться тренуватися, але ти повинен продовжувати боротися, насамперед з самим з собою. А для цього потрібно ставити перед собою мету, досягати її і ставити нову ціль», - ділиться Олексій своїм секретом успіху в спорті.Я ВІРЮ, ЩО ЛУЦЬК ТАКИ СТАНЕ КОЛИСЬ ЄВРОПЕЙСЬКИМ МІСТОМ

Луцьк – місто, що взагалі не пристосоване для візочників, у порівнянні з іноземними містами.

«У Європі я не пригадую випадків, щоб на візку кудись не міг заїхати чи виїхати. Максимум, що траплялося – у готелі трохи вужчі двері в туалет чи приміщення не надто велике, де незручно розвертатися. Втім, зауважу, що це готелі не для візочників, а для всіх. Відповідно, я міг будь-де жити, заїхати у вбиральню, спуститися в їдальню чи добратися до місця змагань. Вся інфраструктура передбачає те, що нею можуть користуватися люди з інвалідністю. До прикладу, в Стазбурзі трамвай так під'їжджає до зупинки, що відстань до транспорту 5 сантиментів, а висота на рівні з бордюром, і я туди спокійно заїжджаю, без будь-чиєї допомоги, навіть вниз не дивлюся. То що тут далі говорити, якщо в нас тролейбуси так стають і такі високі, що людям здоровим доводиться інколи дертися догори.

Мене ще більше дивує, що в нас, ніби, щось починають робити для візочників, але так роблять, що краще взагалі нічого не робили б: то пандус слизький, то виїхати на нього неможливо під різким кутом, або ж двері відкриваються в бік, з якого заїжджаєш. Я вважаю, що ті, хто це робить та конструює, насамперед повинні думати про те, що туди може заїжджати ваша дружина, дочка з дитячим візком. Це потрібно не мені, хай би почали робити це для себе й ситуація змінилася б на краще», - каже чоловік.

Олексій вірить, що Луцьк таки стане колись європейським містом, бо на проблему вже починають звертати увагу.

ПІСЛЯМОВА

«Моє кредо в житті таке: не здавайся ніколи, став перед собою цілі, досягай їх та працюй заради результату. Навіть якщо результат поганий, це теж результат, адже сигналізує, що потрібно рухатися в іншому напрямку, щось змінювати.

Чим я далі буду займатися – ще не вирішив, зараз у пошуку, але точно не сидітиму вдома перед телевізором», - додав на завершення розмови Олексій Сундієв.

Підготували журналісти Вадим та Анна Панафідіни

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---