Лучанка після важкої аварії стала на ноги завдяки спорту

Тренер з аеробіки Ліза Шубко каже, що любов до спорту їй прищепив батько. «Загалом у нас вся сім’я спортивна. Фітнес-тренером працювала моя бабуся. Тато не був професійним спортсменом, але спорт завжди був частиною його життя. Він розповідав мені, що фізичні навантаження потрібні так само, як елементарна щоденна гігієна», – пригадує Ліза.

Про це йдеться в матеріалі тижневика Волинські Новини №33 від 15 вересня.

Удома завжди були штанга та гирі

Жінка розповідає, що батько не тільки постійно говорив про спорт, а й сам показував приклад. Удома завжди стояло безліч спортивних снарядів, незважаючи на те, що житло було тісним. Слова не мали би такого впливу на її свідомість, як мали дії батька та його досягнення. Усе це призвело до того, що любов до спорту стала майже фанатичною. Коли у школі її однокласники проводили час за курінням цигарок і зовсім не цікавилися спортом, дівчина бігала навіть узимку.

«Народилася в Нововолинську. Мені не виповнилося ще й двох років, як тато поїхав працювати в Якутію. Незабаром і ми з мамою туди перебралися. Там прожила сім років. Зростала в тайзі та горах, що дуже спонукало виявляти фізичну активність. До Луцька повернулися уже по закінченню школи, – розповідає Ліза. – У шкільні роки відвідувала усі спортивні секції, що були доступні. Таким чином, батько вплинув на те, як у подальшому складалося моє життя, і зробив любов до фізичної культури фундаментом моєї особистості. Спорт став звичкою. І той, хто займається спортом, знає, що такої звички позбутися неможливо».

Вилікувалася спортом

Фітнес-тренер каже, що покинути спорт її не змусила навіть серйозна черепно-мозкова травма. Лікарі категорично заборонили не те що бігати, а й навіть швидко ходити. Однак уже через два роки після нещасного випадку дівчина здобула відзнаки в дзюдо, а згодом і у верховій їзді.

«Мене шістнадцятирічною збив автобус, – зізнається Ліза. – Два місяці провела у лікарні. Не могла навіть встати з ліжка. Вчилася ходити заново. Але я не здалася. Почала усе з ходьби. Дуже багато ходила. Коли виходила з дому, то батьки уже знали, що дві години мене не буде. Спочатку ходила повільно, потім швидко, а тоді уже почала й бігати. Так я вилікувалася спортом і нині маю чудове здоров’я, незважаючи на те, що мої спортивні навантаження вже давно перетнули межу норми».

Жінка каже, що лікарів треба слухатися. Є травми, які несумісні з професійним спортом. Одначе елементарні фізичні вправи завжди можна виконувати.

«Ніколи не треба ставити на собі хрест. І це стосується не лише спорту. Навіть тоді, коли стан дуже важкий, і на вашому шляху безліч перешкод. Усі вони відступлять, якщо у вас є справжні мрії і бажання працювати над їхнім утіленням. Вірте в себе і налаштовуйтеся на перемогу – в цьому світі немає нічого неможливого», – переконана тренер.

Дівчина навчалася на факультеті психології та паралельно вела гурток з аеробіки. «Ще студенткою мені запропонували набрати групу. А перша моя секція взагалі була в садочку, там не було навіть дзеркал. Спочатку ходили чотири дівчинки, а потім набралася ціла група. По тому я присвятила життя спеціалізованому спортивному навчанню в напрямку фітнесу та аеробіки – цьому і завдячую своїми знаннями. Та з власного досвіду можу сказати, що жодні курси, конвенції і семінари не здатні замінити років практики й практичних спостережень», – переконана фітнес-тренер.

А ще Ліза зізнається, що хай чим вона цікавилася й займалася у житті, завжди повертається до спорту. «Я і в бізнесі працювала, і ведучою. Бувало таке, що залишала собі тільки одну групу на день. Приходила додому, взувала кросівки і йшла бігати. Мені бракувало навантажень, – розповідає спортсменка. – Подумала: якщо цього потребує мій організм і моя душа, то треба надати спорту перевагу перед усіма видами діяльності. Адже від того, що ми обираємо сьогодні, залежить наше подальше життя. Від того, як ви працюєте над собою сьогодні, буде залежати ваша зовнішність, ваш розум і ваш дух у майбутньому. Ні для кого не секрет, що спорт дарує нам довгу молодість та міцне здоров’я – спортсмени захищені від зайвої ваги, проблем із легенями, серцем та від судинних хвороб. Та, можливо, не всі усвідомлюють, що, працюючи над тілом, ми зміцнюємо і свій дух. Не забувайте про це. Будьте сильними тілом і духом».

Тренер розповідає, що більшість людей навіть не уявляють, які сильні у них м’язи. Вона радить не здаватися, якщо на кількох перших тренуваннях щось не виходить. Адже їй колись теж було важко тренуватися й один раз на день.

«Коли тренер збільшував навантаження, думала, що не зможу це зробити, – каже Ліза. – А вже через рік ця вправа здавалася мені забавкою для дітей. Над собою треба працювати не тільки для того, аби мати гарну форму, а й для того, аби жити належним чином. Хтось може сказати, що у мене жорсткий підхід і що треба шкодувати дівчат. Я їх шкодую, але й вимагаю. Бо бачу, що вони можуть більше. Мені подобається споглядати результат. Не усі витримують мої навантаження. Дехто каже: «Ти, мабуть, на нас сердишся, бо у нас багато чого не виходить». Я зовсім не серджуся, бо всі це проходять. Немає таких, що прийшли й відразу усього навчилися. Це геть не проблема. Значно гірше, коли людина не хоче це робити», – пояснює Ліза.

Вона каже, що молодь шкільного віку абсолютно не адаптована до занять спортом. Є дівчатка, над якими треба стояти і просити, щоб вони зробили кілька присідань.

«У таких випадках я не знаю, що вона зробить: заплаче чи піде геть через те, що я на неї напосідаю. Батькам треба не тільки наголошувати, що спорт – це добре, а й самим показувати приклад. Якщо просто говорити – це не допоможе, – переконана тренер. – Наприк­лад, моя донька Вероніка має суттєві рухові обмеження. У неї дитячий церебральний параліч. Вона бачить, що я постійно тренуюся вдома, і теж працює над собою. Покажіть своїм дітям приклад – і матимете результат».

Лілія БОНДАР

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---