На власні очі, або як я перевіряла зір

Звернутись до офтальмолога мене спонукала вкрай банальна причина – після двох років щоденної роботи за комп’ютером я помітила, що не можу розгледіти номер маршрутівки з відстані, з якої раніше бачила ідеально. Роздуми про можливі проблеми із зором перебороли ментальне «ай, піду, як припече», тому вирішила не бавитись зі здоров’ям та з’ясувати чим же загрожує мені таке «недобачання».

Одразу ж постало питання – до кого звернутись і хто гарантовано поставить точний діагноз? Адже саме від правильності діагнозу залежить успішність лікування, а відтак і моє здоров’я.

Варіантів було два – піти до окуліста у звичайну лікарню і, як заведено, «подякувати» 100-200 гривнями або ж знайти пристойну приватну клініку та цивілізовано заплатити за обстеження.

Тривалі роздуми пішли на користь останнього варіанту. Насамперед перемогла цікавість, оскільки раніше з приватною медициною я справи не мала.

Пошук недержавного офтальмологічного лікувального закладу розпочався і закінчився на «Центрі хірургії ока професора Загурського», що розташувався на проспекті Грушевського в Луцьку. Альтернативи цій клініці в нашому регіоні я просто не знайшла.

В реєстратурі клініки повідомили, що вартість діагностичного обстеження обійдеться мені у 200 гривень. Ціна обстеження переконала мене остаточно – і я записалась на прийом. При тому мені ще й час запропонували вибрати!

Через декілька днів я вперше в житті переступила поріг приватного медичного закладу, який на лікарню, чесно кажучи, і не дуже схожий – не пахне медикаментами, не має черг і сварок біля реєстратури, не ходить прибиральниця зі старою шваброю та ганчіркою. Навпаки – все виглядає дорого та круто.

Перше, що вразило – «рецепшн». Я звикла приходити в лікарню, де реєстратура має класичний вигляд – маленьке віконечко, звідки на тебе дивляться очі жіночки в медичній формі, яка, до того ж, іноді не розуміє чого від неї хочуть.
В клініці реєстратура виявилась схожою на «рецепшн» у готелі – низька зі зручними стільцями. Тут мені допомогли зробити запис та оформити історію. Після цього одразу запросили на обстеження.

Діагностику проводили двоє медпрацівників – лікар-окуліст та медична сестра, яка асистувала. Мені пощастило цього дня потрапити до головного лікаря-офтальмолога Центру Загурського Тетяни Єремєєвої.
Виявилося, клініка вже працює майже рік часу, а в жовтні святкуватиме свій перший день народження. За цей час через клініку пройшла майже тисяча пацієнтів.

Наді мною почали «чаклувати». Спочатку виміряли очний тиск – процедура не так неприємна, як смішна. Від струменя повітря, який спеціальний пристрій вприскує почергово у кожне око, стало дуже лоскотно. Вже в цей момент я зрозуміла, що на діагностику зору треба було приходити ненафарбованою. Однак, лікар запевнила, що косметика не спричинить дискомфорту.

По тому окуліст почала детально розпитувати, які у мене скарги на зір, чи мала раніше проблеми з очима, чим хворіла, чи не мала травм. Усі мої відповіді одразу ж фіксувались і вносились у комп’ютерну базу даних.

«В нас ведуться електронні історії. Це зручно як для клініки, так і для самих пацієнтів. Паперові картки завжди можуть загубитись, а, маючи комп’ютерну базу даних, ми завжди можемо поновити інформацію. Наприклад, в поліклініках картки губляться часто. Потім хворий приходить і без картки не може пригадати чим хворів. А як оцінити динаміку якогось захворювання без історій хвороб, які мусять фіксуватись?» – пояснила мені лікарка.

А я згадала, як доводилось шукати по лікарнях власну медичну картку, коли свого часу з дитячої мене переводили у дорослу…

Далі почали обстеження. Стало страшно – в діагностичному кабінеті я побачила багато невідомих пристроїв, кожен з яких має свою назву, яку пацієнту з першого разу навіть важко вимовити. Виявилось, усі разом вони іменуються «офтальмологічним комбайном», який власне і допомагає поставити точний діагноз.

Мені почали вимірювати усі параметри ока – світили в очі різними лампами, тестували мій зір на різноманітних вправах, фотографували очне дно, сканували рогівку, провели тест на виділення сльозопродукції. Порівнювали як я бачу в окулярах та без.

Найбільше вразив проектор знаків. В дитинстві, коли відвідувала окуліста, зір перевіряли традиційним способом – затуляли одне око і з відстані кількох метрів демонстрували таблицю з буквами та знаками. Указкою вказували на кожен символ і чекали відповіді від пацієнта. Тут же, виявляється, такою методикою ніхто не користується, оскільки є пристрій, який з більшою точністю дозволяє встановити найменші відхилення у здатності бачити.

Після усіх випробувань на дорогому комп’ютерному обладнанні офтальмолог детально розповіла мені про свої висновки. Виявилось, що у мене незначна міопія обох очей – тобто я дещо недобачаю на великих відстанях. Але це не страшно, пояснила окуліст. Бо від постійної роботи за комп’ютером очі просто втомлюються.
Розвіяла вона і мої побоювання щодо обов’язковості носіння окулярів. Діагноз виявився надто потішним для мене, тому окуляри мені рекомендували тільки для зручності. Крім того, лікар запевнила, що моїх зорових вроджених ресурсів вистачить на все життя, а окуляри для читання я одягну лише у років 60.

Для того, аби в мене не виникало побоювань, що я погано бачу, що зір падає, мені порадили ліки – два варіанти вітамінних комплексів та очні каплі для розслаблення зору та зняття перевтоми з очей.

Лікарка запевнила, що «золотим правилом» їхньої клініки є призначення пацієнту лише тих препаратів, ефективність яких доведена науковцями усього світу.

На завершення діагностики мені видали виписку з усіма моїми даними – з перерахованими проведеними обстеженнями, діагнозом та рекомендованими ліками з рецептом. Крім того, видали роздруковане на принтері фото очного дна, де видно кожну судинку.

В цілому зі мною «возились» півтори години. А заплатила я, як і обіцялось, всього 200 українських гривень – ні більше, ні менше.

Єдина незручність – після завершення обстеження протягом кількох наступних годин у мене були розширені зіниці. Хоча мене попереджували, що так буде, оскільки без розширення зіниць не можливо було б оглянути очне дно.

Але я залишилась задоволеною. Мене обстежили за допомогою дорогущого новітнього медичного обладнання, кожну свою дію лікар детально пояснювала, розповіла мені про мій діагноз та пояснила як приймати профілактичні ліки. Інформація про моє обстеження зберігатиметься у базі даних клініки, тому в будь-який момент, маючи підозри на погіршення зору, я зможу сюди прийти та обстежитись ще раз. Профілактика – це завжди добре.

«Профілактична медицина в Україні погано розвинена. Без підозр на хвороби, просто заради профілактики до нас приходить перевірятись всього лиш 10-15 відсотків людей. Більшість людей вважає, що до лікаря варто йти вже тільки тоді, коли починають втрачати зір», – розповіла мені Тетяна Єремєєва.

На прийомі в лікаря, окрім всього, я дізналась, що обстежуватись та лікуватись сюди приїздять навіть з інших міст, а ціни, виявляється, навіть нижчі, ніж у Європі.

Що краще – спробувати приватну медицину, попри недовіру українського люду до неї, чи продовжувати лікуватись у державних лікарнях, попри свою злісну нелюбов до них? Я обираю перший варіант.

Богдана КЛИМЧУК

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---