«Не вірте, коли кажуть, що не було страшно», – сповідь волинського кіборга
Георгій Остров після війни дає інтерв’ю вперше - не любить згадувати події того часу. На захист Батьківщини став сам, не чекаючи поки його покличуть до війська, бойову підготовку і злагодження проходив на «передку» разом із побратимами з ДУК «Правий сектор», яких знав, і з якими стояв пліч-о-пліч ще з подій на Майдані.
Побував у самому пеклі війни, під Донецьким аеропортом, за що і отримав почесне звання «кіборга». Відразу попередив мене про те, що про війну говорити він не буде і не хоче, і згадувати всі жахіття того часу йому боляче.
***
… Народився я в Молдавії, там і пройшло все моє дитинство. Так склалася доля, що в 2000 році я переїхав до України, від 2004 року я офіційно громадянин України. Одружений, виховую дві таткові дочки (сміється, - ВН).
Коли розпочалася Революція Гідності вирішив вступити до лав «Правого сектору», адже всі ми розуміли тоді, що так далі бути не може, якщо ми не почнемо змінювати свою країну на краще, то хто буде це робити? На той час були певні цінності, хотілося кращого життя не стільки для себе, як для України. Та, на жаль, не так сталося як гадалося…
Згодом стався розкол і в самому Правому секторі, і це ні для кого не секрет, адже деякі керівники нашого волинського осередку спекулювали людьми , просто заробляли на цьому, зрадивши ті цінності, в які ми свято вірили. Багато хто тоді відійшов, я теж не міг терпіти цього свавілля, тому пішов з «Правого сектору». Та боротьба наша тільки починалась. Зі своїм побратимом Сергієм Ковальчуком на псевдо «Караван» сформували громадську організацію «П’ята влада». Та країна стояла на порозі війни, тому громадська робота відійшла на другий план.
***
Війна моя розпочалася в 2014 році, коли на Волинь ледь не кожного дня приїздили 200-ті. Це були жахливі часи. Якось ми сиділи з «Караваном» і в одну мить вирішили - скільки там ще можуть гинути хлопці молоді, нам уже по тридцять, щось бачили, як ми можемо сидіти тут.
Прийняли рішення їхати на Схід до наших побратимів, з якими воювали тут, під час майданівських подій. Зокрема, це Вячеслав Бакулін на псевдо «Сич», наш командир взводу, його син, ну і інші наші хлопці, яких на війну ніхто не кликав, а вони самі взяли до рук зброю і стали на захист Батьківщини.
Те як збиралися… от нещодавно в нас там була зустріч з очільником Волинської ОДА Володимиром Гунчиком. Вірніше, ми самі туди прийшли, нас там не чекали, бо починають ділити атовців на «своїх» і «чужих». Так от, з цього нічого не вийде, бо хто воював, ніколи не піде один проти одного. Говорили там багато: про підтримку, ініціативу, допомогу атовцям. Хотілося б запитати: а де ж ви були в 2014 році, як ви допомагали, коли не було ні машин, ні бронежилетів, навіть одягу не було? Збиралися тоді з сьогодні на сьогодні, та знайшлися люди, які допомогли, благодійники, але чомусь не влада, яка повинна була вирішувати всі ці питання.
***
Вже 4 листопада я, Сергій Ковальчук «Караван» та Юра Горинь вирушили на Схід. Куди ми їхали і що нас чекає ніхто не знав. Потрапили ми на базу, відпочили, поїли, ну і треба їхати на війну, бо ж для чого ми сюди приїхали. Приїзджає машина забирати групу, ми в цю групую. Нас не беруть: мовляв, чотирнадцять днів навчання, і так далі.
Ми йдемо до комбата і ставимо ультиматом: якщо ви нас не відправите на передову ми завтра ж їдемо додому, бо відлежуватись тут не збираємось. Той подивився на нас і подумав, що ми не сповна розуму, бо іноді людей призивають, а вони втікають. А тут самі приїхали, день побули і вже рвуться в бій.
«Караван» наполягає на своєму – підписуємо документи і їдемо на передову. Наступного дня приїздить машина, ми знов починаєм проситися. І тут нам щастить зустріти «Богему» ( «Богема» - герой України, який в боях поблизу ДАП біг з пістолетом перед танками, аби ті йшли за ним у бій, - ВН).
Ми переконали «Богему» взяти нас з собою. Та в мене ще й бронижелета не було, а він каже: «Без бронежилета не візьму». Я за півгодини знаходжу той бронежилет і ми їдемо. Проїзджаємо один, другий, третій блокпост і біля самої лінії бойових дій «сєпари» розгрохали машину з боєприпасами, все горить, багато 200-х, от тоді вже дійсно стало страшно. Ми ризикуємо і їдемо далі, адже нам передали, що там вже йде бій, і, можливо, потрібна наша допомога. Пункт нашого призначення – Піски, обабіч дороги, яка веде до донецького аеропорту. Що було в Пісках? Скажу одне – було гаряче…
***
Ніколи не хочеться згадувати війну. Кожен її сприймає по-різному, кожному болить по-своєму. Скажу одне – краще б її не було ніколи. Адже немає тут ніякого геройства, і коли гинуть люди – це завжди моторошно.
Багато було випадків, про які я не хочу говорити. Та для нас, для добровольчих батальйонів, захист українських цінностей був на першому місці. Там ми знали одне: загинемо, але не дамо ворожому чоботу топтати українську землю. Нам було соромно, коли тебе виганяють з самої передньої лінії на базу, тому що ти погано воював, або ж порушував дисципліну в умовах воєнного часу, тому всі воювали як останній раз.
Першим моїм бойовим хрещенням була так звана позиція «Турист» - довгий «коридор», а по боках - позиції диверсантів. Так що я вам хочу сказати - я дуже боявся, і про це не соромно говорити. Тільки вітер дмухне чи якийсь шурхіт, відразу хотілося стріляти, а стріляти не можна, бо видаєш бойову позицію. Тому якщо хтось розказує, що не було страшно – не вірте.
Наш взвод мав більше тридцяти днів бойових і все, ротація, бо на двадцятий день ти втрачаєш почуття страху, починаєш звикати. Коли йде запуск 120-ки, ти вже знаєш куде вона впаде, але свою міну не чуєш, ту, яка впаде поряд з тобою. Коли йде обстріл, ти не боїшся, не ховаєшся в окоп, тому і можеш загинути, а якщо не загинути, то втратити розум і тоді вже ніякий психолог не допоможе. Тому після тридцяти днів нас забирали з самого переднього краю.
***
Після повернення про нас почали забувати. Ті обіцянки, які нам давали, не виконувалися, особливо це стосується добровольчих батальйонів. Ми одні із перших кіборгів, які повернулися додому живими. Загостерене почуття справедливості не покидає і досі. Одні там воюють не шкодуючи життя, а інші тут крадуть, хабарі беруть.
Я не хочу бути героєм, і розповідаю все це не заради піару, але хочу щоб люди розуміли, що і добровольчі батальйони зробили великий внесок в збереження української державності. Гунчик вчора нам говорить, що ми всім хочемо допомагати. Так що вам заважає? Але говорити – це одна річ, а щось робити - це зовсім інше. Є серед нас, добровольців, такі, хто не потребує цих пільг. Але є й такі, що ледве зводять кінці з кінцями, або ж скалічені війною, хоч цим допоможіть. Більше того, вони не просто не допомагають, а ще й заважають.
А для галочки зробити зустріч з кіборгами, та ще й не запросити туди всіх, - це не той результат роботи, який повинна демонструвати влада. Починаючи від Президента і закінчуючи головою обласної адміністрації.
Спілкувався Петро СОСНИЦЬКИЙ
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Побував у самому пеклі війни, під Донецьким аеропортом, за що і отримав почесне звання «кіборга». Відразу попередив мене про те, що про війну говорити він не буде і не хоче, і згадувати всі жахіття того часу йому боляче.
***
… Народився я в Молдавії, там і пройшло все моє дитинство. Так склалася доля, що в 2000 році я переїхав до України, від 2004 року я офіційно громадянин України. Одружений, виховую дві таткові дочки (сміється, - ВН).
Коли розпочалася Революція Гідності вирішив вступити до лав «Правого сектору», адже всі ми розуміли тоді, що так далі бути не може, якщо ми не почнемо змінювати свою країну на краще, то хто буде це робити? На той час були певні цінності, хотілося кращого життя не стільки для себе, як для України. Та, на жаль, не так сталося як гадалося…
Згодом стався розкол і в самому Правому секторі, і це ні для кого не секрет, адже деякі керівники нашого волинського осередку спекулювали людьми , просто заробляли на цьому, зрадивши ті цінності, в які ми свято вірили. Багато хто тоді відійшов, я теж не міг терпіти цього свавілля, тому пішов з «Правого сектору». Та боротьба наша тільки починалась. Зі своїм побратимом Сергієм Ковальчуком на псевдо «Караван» сформували громадську організацію «П’ята влада». Та країна стояла на порозі війни, тому громадська робота відійшла на другий план.
***
Війна моя розпочалася в 2014 році, коли на Волинь ледь не кожного дня приїздили 200-ті. Це були жахливі часи. Якось ми сиділи з «Караваном» і в одну мить вирішили - скільки там ще можуть гинути хлопці молоді, нам уже по тридцять, щось бачили, як ми можемо сидіти тут.
Прийняли рішення їхати на Схід до наших побратимів, з якими воювали тут, під час майданівських подій. Зокрема, це Вячеслав Бакулін на псевдо «Сич», наш командир взводу, його син, ну і інші наші хлопці, яких на війну ніхто не кликав, а вони самі взяли до рук зброю і стали на захист Батьківщини.
Те як збиралися… от нещодавно в нас там була зустріч з очільником Волинської ОДА Володимиром Гунчиком. Вірніше, ми самі туди прийшли, нас там не чекали, бо починають ділити атовців на «своїх» і «чужих». Так от, з цього нічого не вийде, бо хто воював, ніколи не піде один проти одного. Говорили там багато: про підтримку, ініціативу, допомогу атовцям. Хотілося б запитати: а де ж ви були в 2014 році, як ви допомагали, коли не було ні машин, ні бронежилетів, навіть одягу не було? Збиралися тоді з сьогодні на сьогодні, та знайшлися люди, які допомогли, благодійники, але чомусь не влада, яка повинна була вирішувати всі ці питання.
***
Вже 4 листопада я, Сергій Ковальчук «Караван» та Юра Горинь вирушили на Схід. Куди ми їхали і що нас чекає ніхто не знав. Потрапили ми на базу, відпочили, поїли, ну і треба їхати на війну, бо ж для чого ми сюди приїхали. Приїзджає машина забирати групу, ми в цю групую. Нас не беруть: мовляв, чотирнадцять днів навчання, і так далі.
Ми йдемо до комбата і ставимо ультиматом: якщо ви нас не відправите на передову ми завтра ж їдемо додому, бо відлежуватись тут не збираємось. Той подивився на нас і подумав, що ми не сповна розуму, бо іноді людей призивають, а вони втікають. А тут самі приїхали, день побули і вже рвуться в бій.
«Караван» наполягає на своєму – підписуємо документи і їдемо на передову. Наступного дня приїздить машина, ми знов починаєм проситися. І тут нам щастить зустріти «Богему» ( «Богема» - герой України, який в боях поблизу ДАП біг з пістолетом перед танками, аби ті йшли за ним у бій, - ВН).
Ми переконали «Богему» взяти нас з собою. Та в мене ще й бронижелета не було, а він каже: «Без бронежилета не візьму». Я за півгодини знаходжу той бронежилет і ми їдемо. Проїзджаємо один, другий, третій блокпост і біля самої лінії бойових дій «сєпари» розгрохали машину з боєприпасами, все горить, багато 200-х, от тоді вже дійсно стало страшно. Ми ризикуємо і їдемо далі, адже нам передали, що там вже йде бій, і, можливо, потрібна наша допомога. Пункт нашого призначення – Піски, обабіч дороги, яка веде до донецького аеропорту. Що було в Пісках? Скажу одне – було гаряче…
***
Ніколи не хочеться згадувати війну. Кожен її сприймає по-різному, кожному болить по-своєму. Скажу одне – краще б її не було ніколи. Адже немає тут ніякого геройства, і коли гинуть люди – це завжди моторошно.
Багато було випадків, про які я не хочу говорити. Та для нас, для добровольчих батальйонів, захист українських цінностей був на першому місці. Там ми знали одне: загинемо, але не дамо ворожому чоботу топтати українську землю. Нам було соромно, коли тебе виганяють з самої передньої лінії на базу, тому що ти погано воював, або ж порушував дисципліну в умовах воєнного часу, тому всі воювали як останній раз.
Першим моїм бойовим хрещенням була так звана позиція «Турист» - довгий «коридор», а по боках - позиції диверсантів. Так що я вам хочу сказати - я дуже боявся, і про це не соромно говорити. Тільки вітер дмухне чи якийсь шурхіт, відразу хотілося стріляти, а стріляти не можна, бо видаєш бойову позицію. Тому якщо хтось розказує, що не було страшно – не вірте.
Наш взвод мав більше тридцяти днів бойових і все, ротація, бо на двадцятий день ти втрачаєш почуття страху, починаєш звикати. Коли йде запуск 120-ки, ти вже знаєш куде вона впаде, але свою міну не чуєш, ту, яка впаде поряд з тобою. Коли йде обстріл, ти не боїшся, не ховаєшся в окоп, тому і можеш загинути, а якщо не загинути, то втратити розум і тоді вже ніякий психолог не допоможе. Тому після тридцяти днів нас забирали з самого переднього краю.
***
Після повернення про нас почали забувати. Ті обіцянки, які нам давали, не виконувалися, особливо це стосується добровольчих батальйонів. Ми одні із перших кіборгів, які повернулися додому живими. Загостерене почуття справедливості не покидає і досі. Одні там воюють не шкодуючи життя, а інші тут крадуть, хабарі беруть.
Я не хочу бути героєм, і розповідаю все це не заради піару, але хочу щоб люди розуміли, що і добровольчі батальйони зробили великий внесок в збереження української державності. Гунчик вчора нам говорить, що ми всім хочемо допомагати. Так що вам заважає? Але говорити – це одна річ, а щось робити - це зовсім інше. Є серед нас, добровольців, такі, хто не потребує цих пільг. Але є й такі, що ледве зводять кінці з кінцями, або ж скалічені війною, хоч цим допоможіть. Більше того, вони не просто не допомагають, а ще й заважають.
А для галочки зробити зустріч з кіборгами, та ще й не запросити туди всіх, - це не той результат роботи, який повинна демонструвати влада. Починаючи від Президента і закінчуючи головою обласної адміністрації.
Спілкувався Петро СОСНИЦЬКИЙ
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
