Походеньки-поїзденьки: одне з найбільших міст Китаю Гуанчжоу. ФОТО

Про подорожі в Україні й за кордоном розповідатимуть «Волинські Новини» щосереди у рубриці «Походеньки-поїзденьки». Про свої пригоди всім можете розказати і ви! Надсилайте нам на скриньку свої фоторозповіді - і ми обов'язково їх опублікуємо.

Про особливості життя багатомільйонного міста та про те, чим китайці відрізняються від наших пише користувач Українка.

Вийшовши на пенсію, вирішила взяти приклад з американців, подорожувати. Коли випала нагода побувати в Китаї, пожити там кілька днів, познайомитися з культурою, звичаями, особливостями побуту, навіть не роздумувала - відразу відгукнулася на запрошення знайомих.

Не буду приховувати, що багато моїх рідних та друзів відмовляли мене від цього задуму. Казали, що у моєму віці та з моїм здоров’ям можу просто не долетіти до Китаю, адже переліт із Москви до місця призначення у Піднебесній триває десять годин. Це ж спочатку слід добратися до столиці, потім з Києва летіти до Москви, а вже далі до Гуанчжоу, міста, де на мене чекали.


Коли ж мій переліт завершився і я врешті ступила на землю Гуанчжоу, то здивуванню моїх знайомих не було меж, адже подорож літаком ніяк не відбилася на моєму самопочутті. Вони навіть жартома перепитувалися, чи бува не з Пекіна лечу.
Коли вперше вийшла з аеропорту, то склалося таке враження, що зайшла у сауну. Вологість повітря там неймовірна. Недарма, що в майже кожному будинку, крамниці, кав’ярні чи таксі на всю працюють кондиціонери.

Хочу сказати, що Гуанчжоу одне з найбільших міст Піднебесної з населенням 17 мільйонів. Воно настільки багатолике, що навіть має кілька назв: Суй чен, що перекладається як «місто рисових колосків», або Ян чен - «місто кіз».
Старовинний переказ свідчить, що колись на цьому місці була маленька село, жителі якої вмирали від голоду. Щоб їх врятувати, з неба спустилися п'ять богів, що сидять на п'яти козлах, і у кожної тварини в роті було по п'ять рисових колосків. Саме цими колоссям жителі не тільки вгамували голод, а й засіяли свої поля, що врятувало від їх загибелі і призвело до процвітання поселення.
Мабуть з тих пір символом міста став гірський козел. Магніти із його зображенням продаються скрізь.
Природа своєю красою вражає. А на клумбах та обабіч дороги, замість трави, ростуть наші «вазони», які ми купуємо за шалені гроші. Китайці ж по них просто ходять.


Дуже боялася місцевої кухні. Набрала з собою, про всяк випадок, купу таблеток. Чомусь думалося, що готують вони настільки екзотичні страви, що мій шлунок такого нокдауну не витримає. Однак побоювання виявилися марними. Китайці, в основному, харчуються морепродуктами, ну а хто полюбляє м’ясо: телятину, яловичину чи свинину – теж не буде ображеним. Я куштувала все, чого немає в нас. Наприклад в одному із ресторанів мені запропонували напій, де ще ворушиться змія. Там же можна було вибрати із акваріумів вподобані рибу, креветки чи молюски. При тобі їх зважують і тут же готують. Де б іще мала нагоду спробувати на смак морського їжака.

В іншому закладі ми вже могли самі собі готувати з обраних продуктів. Вариво на основі свинячої крові та різних інгредієнтів було неймовірно смачним.

Ще один ресторан вразив нас люб’язним кухарем. Кожній групі відвідувачів пропонуються окремі приміщення, де при вас готують замовлені страви.

Вулична кухня теж не пасе задніх. За помірну ціну там ви на всю можете познайомитися з особливостями китайських страв. Хочу сказати, що місцеві мешканці вдома майже не харчуються. Навіть кухні у квартирах на це не розраховані, буквально - метр на метр.



Що здивувало, що прасками у Гуанчжоу теж не користуються. Вологість настільки висока, що все розгладжується на тобі.
Громадський транспорт у цьому місті – теж рідкість. В основному люди їздять на машинах, велосипедах, мопедах, пересуваються містом на таксі або користуються послугами рикш. Й попри те, що потік руху величезний і, склалося враження, що кожен їздить, як хоче, ніякої аварії за час свого перебування у Китаї не побачила. Мабуть через те, що у них просто чудові дороги.




Місто, як Луцьк, поділене на квартали, кожен з них огороджений, а на в’їзді – шлакбауми. І якщо пішоходів через ті блокпости пускають без проблем, то транспорту, без спеціальної перепустки, в’їзд заборонений.

Не побачила я жодного, не те що п’яного, а навіть просто під мухою, китайця. Релаксують місцеві мешканці по-своєму. Щоранку, о 6.00, та щовечора, о 22.00 вони збираються на центральному майдані. Саме в ці години там починає звучати музика і китайці… танцюють. Якщо вранці це триває не більше двох годин, бо ж і працювати колись треба, то вечірній сеанс може завершитися до півдругої ночі.

Чайний ринок у Гуанчжоу вражає своїми величезними розмірами. Його протяжність сягає кілометра. Чай там дорогий і дуже смачний. На ринку ви можете про дегустувати будь-який сорт. Працює він до півпершої ночі. Так що є шанс перепробувати, якщо не все, то багато чого. Як з’ясувала, зберігати чай потрібно не у сухому місці, а морозильній камері. Інакше він втрачає усі свої корисні властивості. Так що ми п’ємо просто собі чай, а китайці – корисний.

Продуктів там теж вистачає на кожен смак та гаманець, але що здивувало, що фасування та розрахунок ціни йде у 500 грмах.

Гуанчжоу – це ще й місто контрастів. Тут, поруч із хмарочосами, можна зустріти і халупи.


Крамниці переповнені брендовими речима, які коштують у тричі дешевше, як в Україні.

Та зарплати у них не високі. До прикладу прибиральниця отримує 60 америнських доларів у місяць.
Місцеві люди дуже приязні, що правда говорять, що ми європейці, їм на одне лице.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---