У Жирний четвер поляки з'їдають 100 мільйонів пампушок

Така кількість пончиків вражає. Та якщо розділити на всіх громадян Польщі, то виходить по 2,5 штуки на людину. Свято ніби релігійне: у католицькому календарі – це останній четвер перед початком Великого пасхального посту. Цього дня, за традицією, дозволено переїдати. Однак, як і українська Масляна (Колодій, Сирна неділя), звичай походить із язичництва, тому має забобон. А саме – якщо не скуштувати хоча б одного пончика, то весь рік не щаститиме, йдеться у матеріалі щотижневика Волинські Новини від 16 березня (№10 (58).

У Жирний четвер цій темі присвячені всі радіо- й телеефіри, всі розмови. Солодким запахом просякнуті всі продуктові магазини. Справжнісінький День пончика! Купити готовий свіжий продукт – найпростіше. Асортимент і вартість приваблюють тисячі покупців до кондитерських вітрин. Я ж захотіла пізнати смак та ціну пончиків на виробництві. Й у середу раненько поїхала в цех у передмісті Лодзі.



На смаження пончиків тут потребують додаткових рук. Замовлення у 35 тисяч пампушок треба виконати за добу. Шеф виробництва Дарек, весь у білому й усміхнений, каже, що це реально. О шостій ранку пекарі замісили першу партію тіста, якого вистачить на третину потрібної кількості. У цеху виблискують величезні металеві столи, стелажі, бляхи, решітки, три пательні-фритюрниці. Тутешні працівниці, які пережили вже не один День пончика, попереджають новачків, що сьогодні буде важко, та найгірше – завтра. Бо доведеться реанімувати цю чистоту важкими зусиллями.

О дев’ятій пекарі – самі чоловіки – беруться за тісто. Один розминає пухкі паляниці на круглій таці, вставляє її у машину, що розділяє заготовку на рівненькі кульки. Решта акуратно перекладають їх на дерев’яні дошки, якими заставляють полиці стелажа й відправляють у ферментаційний тунель. Там за температури близько 37 градусів дріжджове тісто «рухається», тобто росте.



Об одинадцятій починається головна робота – смаження й декорування. Шеф і ще двоє пекарів стають біля розігрітих фритюрів, біля кожного – довгий стіл із помічниками. Пекарі вкидають пухкі кавалки тіста до олії з бульбашками, вишиковують їх рівними рядочками – загалом смажиться по 60 штук зараз. І швидко перевертають пампушки паличками, як до суші, тільки більшими. Пончики один за одним притоплюються і вискакують на поверхню, як поплавки. За кілька хвилин пекарі виймають решітки з рум’яними здобами й передають на столи. Один помічник бере гарячі пончики (працює у гумових рукавицях) й спеціальним впорскувачем начиняє їх кремом або мармулядою. Потім вкидає їх у глибоку бляху з помадкою (розріджена сиропом цукрова маса), звідки наступний виловлює їх і викладає на решітку. Потому пампухи треба оздобити кокосовою стружкою, кольоровою посипкою чи подрібненою апельсиновою шкіркою. Посипки зовсім трошки, не для смаку, а щоби розрізняти пончики за вмістом. З решітки – на металеву дошку й на стелаж, аби підсихали. Звідти їх забирають до пакувального столу. За ним стояли і власниця закладу, і її батьки та донька, і знайомі, яких вдалося залучити. Стовпи коробок підпирали стелю в цеху й коридорах. Використали майже півтори тисячі картонних ящичків.

Мені доручили посипати кокосом пончики з ружею (дика троянда). На них замовлення було найбільшим. Приблизно за три години роботи з’явилася нудота, бо зацукровані пальці, коли не було часу помити, доводилося... облизувати. Колега, який начиняв пампушки, скаржився на біль у хребті, бо весь час стояв непорушно. Інший напарник попік пальці, виймаючи гарячі кульки з помадки. Але всіх тішило те, що наші пончики вдавалися найгарнішими. Як зауважували пакувальники, вони не були зім’яті, продірявлені, натомість – пухкенькі й апетитні.

Цех наповнювався запахом пересмаженої олії, сизим димом, високою температурою, патьоками глазурі на столах і підлозі. Мали тримати темп партія за партією, адже терміни обмежені – лише до наступного ранку. «Це найгірша ніч у році, – зізналася власниця закладу пані Аня. – Роботи багато, часу обмаль, люди без відпочинку більш як добу. Ставимо ціну 1,5-2 злотих за пончик, а в конкурентів – 40 грош. Бо продають не свіжі, а заморожені ще кілька місяців тому».

Бути на місці від самого початку й до останнього пончика мусили шеф і його заступники. А помічники після 12 годин праці передали позиції другій зміні, щоб повернутися сюди вранці. На диво, пончики мені не снилися, здається, снів узагалі не було, тільки темна втома. Уранці цех мав такий вигляд, ніби тут пронісся глазурово-посипковий торнадо з рясним олійним дощем. Протягом ночі ще двічі замішували тісто і п’ять разів змінювали жир у пательнях ємністю 50 літрів кожна. О восьмій годині останні пончики виринули з фритюрів і стартувало генеральне прибирання.

Слизькою від жиру підлогою човгали, як на ковзанці, перечіплюючись через горби з засохлої поливки. Столи й підлогу щедро поливали водою, після чого натхненно шкребли шпателями. Підходи до мийки були заставлені 50-100-літровимими каструлями з-під сиропу, варення чи жиру, стелажами з металевими бляхами, відрами й мисками. Опанувати цей хаос зголосилася невисока метка Божена. І їй це вдалося годин за п’ять. У цеху ж залишилася найважча робота – відчистити стелажі з поличками-решітками. У хід пішли мочалки, щітки, шмати і, звісно, вода. На кілька годин цех перетворився на мийку, де зазвичай мокре все, включно з людьми.

За два дні роботи в пекарні я з’їла п’ять пончиків і приблизно по півкіло помадки та кокосової стружки. Досвід був цікавим і позитивним. Бо якийсь час мене не спокушатимуть пончики чи навіть солодкі булки, тож вдасться трохи зекономити. Я не зненавиділа пончики. Просто дійшла висновку, що їх має бути у міру.



Маргарита ПОЛОНСЬКА

Фото автора

Лодзь

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---