«Постійно треба щось комусь доводити». Як живе лучанин із синдромом Дауна, який першим в Україні здобув вищу освіту

Житель Луцька Богдан Кравчук – перший хлопець з синдромом Дауна в Україні, який здобув вищу освіту. У 2019 році Богдан отримав диплом бакалавра історії. Однак для того, щоб навчатися заочно в університеті, йому довелося боротися за своє право на освіту.

Мама Богдана Євгенія Кінах розповіла hromadske, як за цей час змінилося життя хлопця.

Робота екскурсоводом

Після інституту його запросили працювати на пів ставки на посаді екскурсовода-асистента у Волинському інституті післядипломної педагогічної освіти. Разом із завідувачем музею він проводить екскурсії для вчителів, які прийшли підвищувати кваліфікацію. Богдан з дитинства любить історію, це дідусь прищепив йому любов до неї, тому він може багато розповідати про різні епохи.

Навіть у вихідний, коли не працює, то все одно дивиться щось по історії, читає, шукає інформацію. Коли після закінчення університету Богдан прийшов на співбесіду, він настільки вразив голову обласної ради, що той вирішив купити йому книжки, які хлопець давно хотів.

Епідемія коронавірусу в Україні та карантин трохи зіпсували наші плани, він не міг реалізовувати себе, не ходив на роботу, бо все було зачинено. Але навіть на карантині продовжував працювати для себе. Проводив віртуальні екскурсії по древньому Луцьку для вчителів, які підвищують кваліфікацію. У Богдана робочий день з 8:30 до 13:00, от він щодня на карантині до 13:00 і працював.Бажання працювати з дітьми

У вільний від роботи час він ходить до бібліотеки й разом із директором закладу робить презентації про видатних українських митців. Нещодавно був вечір поезії Лесі Українки, діти виступали у бібліотеці, то Богдана запросили показати презентацію. Діти його тепло прийняли, аплодували йому.

Я бачу, що він не повністю реалізує себе, як міг би. Він би хотів з дітьми працювати, йому подобається розказувати їм, спілкуватися з ними. Коли Богдан проходив практику від університету, то разом з його вчителем історії ходив на уроки до дітей. Йому це так подобалося, він брав з собою різні книжки з історії, навіть на перервах розповідав дітям історію. Однак такої роботи для нього немає, хоча, я вважаю, що будь-яка школа, яка взяла б його на пів ставки, лише б виграла від цього, бо він віддається роботі.

Я переконана, що за такими дітьми треба спостерігати, якщо дитина проявляє до чогось свій хист, то завдання батьків – допомогти їй реалізуватися.

Йому подобається історія, значить, я зроблю все, щоб він займався тим, що йому подобається. Я хотіла, щоб він танцював, але у нього немає до цього хисту. Він каже: «Мамо, якщо вам подобається, то танцюйте».Держава, в якій постійно треба щось комусь доводити

Суспільство потроху звикає до таких людей, але ще далеко до нормального сприйняття. Він закінчив школу, склав ЗНО, вступив заочно на історичний факультет, але скільки ж було з цим проблем. Йому не хотіли давати медичну довідку, що він може навчатися. Він сам писав курсові, готувався до іспитів. Коли йому викладач на екзамені казав: «сідай, достатньо», Богдан просив дати йому можливість договорити те, що збирався. Інші діти раділи б, якби викладач перестав їх питати.

Йому постійно треба щось комусь доводити. І Богдан продовжує це робити, показувати, що такі люди теж можуть працювати, вони хочуть вчитися. Але, на жаль, наше суспільство доводить інше – «вони можуть, але ми не готові їх сприймати». Більша частина наших людей мислить так: «Там же діагноз, про що говорити».

Якщо звичайна людина припускається помилки на роботі або в інституті, на це не звертають уваги. Але якщо це робить людина з синдромом, то починаються розмови про діагноз. Хоча кожна людина може зробити помилку.

Читати також: Лучанин із синдромом Дауна, який став істориком, отримав роботу, стипендію та відпочинок у Буковелі

З дитинства у нього був чудовий дідусь, який займався з ним. Потім якось так виходило, що нам допомагали – зі вступом, з роботою. Я була вражена, що чужі люди настільки готові були простягнути руку допомоги. Але не всі здатні так сприймати, це поодинокі випадки. Досі коли я заходжу з ним у громадський транспорт і він стає поруч біля мами з дитиною, то вона відводить її від Богдана, наче він прокажений. За кордоном такі люди мають багато можливостей, але тут, якщо мене не стане, держава не буде підтримувати. Тому я мушу далі жити заради нього.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---