«Савур-могилу втратили через незграбне командування», - лейтенант 51 ОМБ

Олександр Скиба старший лейтенант 51-ої Окремої механізованої бригади, зведеної батальйонно-тактичної групи «Колос», гарячі літні місяці провів у центрі військового протистояння на Донбасі. Разом з побратимами по зброї брав участь у запеклих боях за визволення українського Сходу та двічі штурмував Савур-могилу. Не раз побував під артилерійським обстрілом російської армії та відчув на собі той психологічний стан, коли немає необхідної підтримки з боку вищого командування. Про це інформує Вголос.



Олександре, розкажи про бойовий шлях свого батальйону та його основні битви.

Я був мобілізований в армію 8 квітня 2014 року, а в зону АТО потрапив 10 червня. Найважливішим завданням, яке довелось виконувати нашій батальйонній групі під час війни на Сході, стала битва за гору Савур-могила. Цю стратегічну висоту ми брали двічі. Вперше відбили її у російських терористів 28 липня. Однак належну підтримку нам не забезпечили. І командир прийняв рішення відвести солдат з-під вогню, оскільки по нас почала працювати артилерія Російської Федерації. Наш командир вирішив, що в таких умовах, коли немає дозволу на вогневий удар у відповідь з нашого боку, життя українських солдат важливіше. Тому ми тоді і відступили з Савур-могили. Хоча за це проти нашого підполковника завели кримінальну справу.

Після цього ми перегрупувалися і змінили дислокацію, розташувавшись у селі Петрівське і зробили базовий табір за кілька кілометрів від гори Савур-могила. Звідси і розпочався новий наступ на цю висоту. Пригадую, коли ми перебували у цьому селі, до нас приперся якийсь генерал, напевно з Генштабу. Він сказав, що йому начхати на наші життя, головне, щоб ми захопили гору.

У кінцевому підсумку нам вдалось повторно взяти Савур-могилу. Перебуваючи у базовому таборі і маючи точку опори з тилу, ми почували себе спокійніше. Хоча той спокій був дуже умовним. Бо коли на лінію нашого кордону під’їжджає система «Град» Російської Федерації або ж самохідні артилерійські установки і відкривають вогонь, то ми не можемо стріляти у відповідь. Бо це ж зразу трактуватиметься як агресія проти Росії. Хоча сама Росія чомусь має повне право обстрілювати нашу територію і вбивати наших хлопців.

З боку рядових солдат є чимало нарікань на відсутність допомоги або запізнілу реакцію з боку Генштабу у питанні допомоги для нашої армії. Що ти можеш сказати про це?

Дійсно у солдат, які воюють на Сході, а не сидять у кабінетах, накопичилося чимало запитань до вищого командування. Наприклад, я, як безпосередній учасник бойових дій, можу задати таке питання до генералітету: чому під час обстрілу наших позицій нам так і не надсилали допомоги? Коли Росія вела артилерійських вогонь по нашій частині, повз Савур-могилу якраз проходили колони російських інтервентів. Оскільки нас обстрілювали, то наша артилерія не могла знищити ці колони ворога. Про численні факти вторгнення російських загарбників ми повідомляли неодноразово штаб сектору «Д». Я думаю, що командування сектору мало повідомити Генштаб. Але результат того, що ми били на сполох, виявився нульовий.

Чому врешті-решт ви були змушені залишити Савур-могилу?

З нашого базового табору в селі Петрівське ми відійшли 20 серпня через те, що у нас була знищена вся техніка. Хоча загалом технічне забезпечення залишало бажати кращого. Наші два танки виконували таку саму роботу, як і будь-який трактор, замість серйозних бойових завдань. Уся ж наша техніка була знищена внаслідок численних обстрілів. Після того як ми повторно вибили сепаратистів і російських терористів з Савур-могили, ми щодня втрачали одиниці військової техніки. А поповнень просто не надходило.

Тому намагалися на місці відремонтувати ту, яка залишилася. Підтримки авіації не було. Хоча ми неодноразово посилали запит на її застосування. От саме тому російські військові частини й отримали змогу безперешкодно потрапляти в Україну, оскільки відчували, що з повітря їм нічого не загрожує. Хоча і артилерійські частини також не надавали суттєву підтримку та не знищували ворога вчасно. Так, під час атаки на наші позиції над нами постійно літали російські безпілотними, яких ми просто не могли збити з наявних автоматів чи зеніток.

Російська нахабність і відчуття безкарності дійшла до того, що над позицією українських сил навіть літала їх розвідувальна авіація. Саме в такі моменти нас і починали бомбити. Ми даємо запит: знищити авіацію ворога. А реакції зі штабу ніякої. 20 серпня артилерія сектора взагалі відмовилась нам допомагати, бо в них були інші проблеми. Наш відступ з Савур-могили диктувався оперативною обстановкою. Без будь-якої техніки, відсутності підтримки авіації та артилерії, ми просто були б знищені.

Бо одна справа, коли нас обстрілювали з боку Сніжного чи Тореза. Тоді ми могли дати відповідь і знищити ворога. Інша справа – коли обстріл ведеться з боку Росії. Тоді ми сиділи в бліндажах та окопах і не могли навіть визирнути.

Під Савур-могилою, поряд з нами, перебувала 30-та бригада. Вона була розквартирована в селі Степанівка. Втім, її позиції були ще гірші, ніж наші, оскільки ми частково перебували під захистом гори. Тоді як бійці 30-ої бригади знаходились на відкритому просторі і були як на долоні перед ворогом. Через це більша частина її була знищена, а ті, хто вижив, добиралися до розташування наших військ хто пересуваючись на животі, хто на залишках військової техніки.

Ти як офіцер, який тривалий час побував у зоні військових дій, можеш оцінити стратегію дій наших військових. Чи були в нашого воєнного командування проблиски оперативного мислення? Чому такий великий брак взаємодії між частинами армії?

У нас проблиски оперативного мислення та успішних бойових дій були, як не дивно, після так званого перемир’я у червні. Коли воно тривало, ми дали можливість сепаратистам проявити себе, сконцентруватися в певних точках.

Ці точки ми знали заздалегідь. 1 липня наша армія завдала масованого удару по цим 128 точкам базування терористів. Принаймні у секторі, де розташовувалася моя військова частина, було як мінімум 5-6 точок, які ми накрили вогнем артилерії. Одного дня 51-ша бригада знищила 19 російських «Градів». Тільки наша зведена батальйонно-тактична група, завдяки налагодженій розвідці, ліквідувала десять «Градів». Хоча тоді ми обурювалися і плювалися на оголошене перемир’я, воно було потім використане нами доволі успішно. Навіть з міжнародної точки зору ми сигналізували, що даємо час усім російським зайдам залишити нашу територію.

З іншого боку, ми дали сепаратистам час накопичитися у певних відстежених точках, які потім були знищені. Після цього у липні почалися доволі успішні бойові дії. Нам вдалося звільнити Слов’янськ та Краматорськ, взяти Лисичанськ, Сєвєродонецьк та ряд менших міст. Ми підійшли впритул до Донецька і зайняли Мар’їнку. Здавалося, перемога не за горами.

Коли ситуація на російсько-українському фронті почала погіршуватися?

Тоді, коли Росія, усвідомивши, що сепаратисти неминуче програють війну, вирішила масово посилати на Донбас регулярні військові частини. Негативні тенденції почали проявлятися з середини серпня. У липні ми перебували в секторі «Б» і ситуація там була контрольована. Але наприкінці липня нас вирішили без підготовки перекинути на Савур-могилу і залишили без підтримки. Нам казали, що ми їдемо на два дні, хоча насправді бої за цю висоту тривали майже місяць і завершилися невдало для нас. Саме тоді до нас приїхав дядя-генерал з Генштабу, який ставив нам завдання лягти кістьми, щоб здобути Савур-могилу. Він сказав, що маємо взяти цю гору, якщо не хочемо бачити нашого командира у в’язниці. Типовий совєтський підхід. Це те саме, що ставити претензії людям, чому вони залишилися живими.

Ще однією нашою проблемою стала відсутність резервів. Під час боїв у серпні до нас прислали підтримку у кількості 20 чоловік. Що можна робити з такою підтримкою і як розвивати наступ, вище командування мабуть не розуміє. Мені незрозуміло навіщо кидати солдат у точки, в яких незабезпечені тили і де немає підтримки. Залишати людей на Савур-могилі чи кидати їх під кордон в умовах постійного російського артилерійського обстрілу, означає посилати їх на смерть. Хоча нам навіть казали: давайте почекаємо, потерпимо до 22, до 24 серпня, Дня Незалежності. Ті, хто не відійшов вчасно були просто взяті в оточення та знищені. Так була розбита 3-тя батальйонно-тактична група 51-ої бригади у складі близько 250 осіб під Кутейниково.

Що тобі відомо про Іловайський котел?

Про Іловайськ я не можу нічого сказати, тому що мій підрозділ не був там. Ми 20 серпня відійшли з базового табору під Савур-могилою. Хоча деякі наші хлопці там ще залишались довше. Кільце під Іловайськом вдалося зробити тому, що російська військова техніка безперешкодно просочувалася через кордон, а наші постійні запити щодо її знищення так і не були почуті. І наприкінці серпня ця техніка, яка мала б бути розстріляна з нашої авіації чи артилерії, завдала удар нашим військам у спину, у той час як з-за кордону посунули російські регулярні частини.

Ти тривалий час був на Донбасі. Що ти можеш сказати про відносини з місцевим населенням? Кого воно підтримує?

Я вивів власну формулу стосовно ставлення мешканців Донбасу до подій, які зараз відбуваються на Сході. Раніше я думав, що там є і прихильники України, і противники. Після мого перебування на Донбасі можу сказати, що там є 25% явно проукраїнських мешканців, а 25% тих, які за Росію. А решта 50% – це ті, які чекають, хто ж переможе і яку шапку потрібно одягти. Будьонівку чи ні. Цих людей дістала війна, і вони готові допомагати будь-кому. Така ситуація на Донбасі пояснюється тим, що регіон, як і Крим, тривалий час був у складі України суто формально. Паростки українського там майже не проросли. А місцеві кримінально-олігархічні еліти робили все, щоб не дозволити Києву ментально змінити мешканців регіону. Ця війна – це розплата за відмову центральної влади проводити політику українізації та залишення певних областей на відкуп місцевим феодалам. Тепер це вилазить боком.

Як вважаєш, чи варто вводити воєнний стан на Сході? Чи можна таки в рамках АТО здобути перемогу на Донбасі?

Проблема тут полягає ось в чому. З одного боку офіційно у нас не було воєнного стану. Але нам це не зашкодило за певний час звільнити значну частину території Донбасу. З іншого боку, поки ми не перекриємо кордони, ніякий воєнний стан не допоможе. Основна ж проблема полягає у нерішучості генералітету та небажанні чи страху застосовувати усі необхідні засоби для знищення ворога. У нас фактично не працює авіація. Без підтримки з повітря перемогти дуже важко. Також наше командування чомусь не застосовує протиракетні установки. Чому коли з сектора Газа обстрілюють Ізраїль, то ракети успішно ліквідовують? Дайте нам протиракетні установки, які б перехоплювали російські ракети з «Градів».

Знищуйте ворожі колони! Контрнаступ ДНР і ЛНР за підтримки Росії відбувся тому, що щодня колони військової техніки перетинали наш кордон. І це мало колись прорвати. І зараз воно прорвало. Якщо воєнний стан і вводити, то треба забезпечити якісно інші методи ведення війни і знищення окупантів.

Що скажеш про технічне оснащення нашої і російської армії?

Можу однозначно сказати, що ми крутіші за ДНР і ЛНР, але не крутіші за російську армію. Бо танк Т-64 гірший за Т-72. а російська армія переважно базується на Т-72. Якщо у нас буде Т-80, я не кажу вже про Т-84, то ми будемо кращі за них в технічному плані. З іншого боку, якщо до нас їдуть з танками, то проти них має бути хоча би

Т-64, а не БТР чи БМП, які виконують зовсім інші функції. Не їх завдання – тягатися з танками! Для російських танків українські БТР і БМП – це як посмішка.

Чи доводилося під час бойових дій стикатися з добровольчими батальйонами?

З добровольчими батальйонами у бою нам стикатися не доводилося. Втім, хочу сказати, що коли ми вдруге взяли Савур-могилу і зробили базовий табір в селі Петрівське, то приїхав «Правий сектор». І по ЗМІ чомусь почали трубити, що Савур-могилу взяв саме «Правий сектор». Взяли хто завгодно, але тільки не 51-ша бригада. Питання в тому, що як тільки у нас виникають проблеми на фронті, то винна 51-ша бригада, а коли хтось щось визволяє, несе втрати, наступає, то про це мовчать. Зараз усі говорять про трагедію під Іловайськом. Але така трагедія, на жаль, не одна. Коли з 24 по 26 серпня солдати моєї бригади відбивали атаки російських окупантів в оточенні та гинули, Генштаб, командування АТО та сектору «Д» так і не спромоглися нічим зарадити. Чому коли вони робили запит про допомогу авіації, вона так і не з’явилася?

Факти відсутності належної допомоги з боку штабу є масовими. Як ти вважаєш, тут проблем у відсутності ресурсів та резервів чи банальній зраді?

Мені важко судити однозначно, хоча напевно є і те, й інше. Чимало інформації про те, що відбувається на полях бою, просто не доходить вище і блокується на певному рівні. Її просто обрубують. Коли наш батальйон доповідав, що не може справитися з переважаючими силами і нам потрібна підтримка, то лише через 5 днів ця інформація дійшла до Генштабу та Президента. Тобто 5 днів ми доповідали, що знищується наша техніка, нас обстрілюють і що ми до 24 серпня можемо просто не дожити, але ніхто і не думав оперативно реагувати. Сучасна війна – це динамічна маневрена операція, коли рішення треба приймати швидко та без зволікань. Проте наше командування таке повільне і незграбне, що просто вбиває шанси перемогти і нівелює героїчну боротьбу наших військових.

Як ти думаєш, чи довго буде тривати війна на Сході з Росією?

Якщо позиція вищого командування не зміниться, то потрібно залишатися на займаних позиціях, укріплювати їх і готуватися економічно та військово до звільнення наших земель в майбутньому, в тому числі і Криму. Коли Тенюх доповідав про 6 тисяч готових до бойових дій солдат, то був правий. Наша військова частина у квітні до мобілізації налічувала аж 430 чоловік, а по штату після мобілізації налічувала вже 4500 солдат.

Хоча є ризики переростання цього конфлікту у Третю світову. Напевно ніхто не читає історії. На Заході до початку Другої світової війни усі думали про Гітлера так як тепер думають про Путіна. Російська імперська хвороба Путіна активно прогресує в останні роки. Зараз він вже починає здійснювати воєнну агресію проти незалежних держав і напевно вважає себе обраним помазаником Божим для створення «русского міра».

Спочатку Путін загарбав Крим, тепер частину Донбасу. Наступний удар може прослідувати з Придністров’я. Також Путін не обійде увагою Прибалтику, де досі проживає чимало росіян. Якщо Європа буде пасивна, то ситуація погіршуватиметься. Перемога буде за нами. Але її ціна невідома. Критична фаза протистояння лише розпочалася. Бо кілька місяців війни в історичному плані – це лише крапля в морі. Я своєму особовому складу ще в квітні казав, що раніше вересня вони додому не повернуться. Зараз я сказав їм, що ця війна може тривати роками.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---