Що жахає туристів у Луцьку?

Молодець Тичина, про нас написав колись: «Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу».

У Луцьку мерські вибори треба проводити в кінці листопада – на початку грудня. Тоді краще видно справжнє обличчя твого міста. Постмодерністські калюжі, безпросвітний бруд, відсутність асфальту на тротуарах додають неповторного шарму і туристичної привабливості Луцьку. Адже місто за п’ять років змінилося! І має нові горизонти. Бо Він – справжній! Бо Він – людина!, - пишуть «Хроніки Любарта»

Перший сніг завжди тане. З ним пішли за водою й 9 мільйонів, витрачених на проспект Волі. Так турботливо, по-батьківському, тато нашого міста подбав про простих лучан-пішоходів. Стрибаєш поміж калюж, шукаєш очима камінчик між будівельного сміття на стежині життя, яка колись називалася тротуаром, і повторюєш, наче мантру: «Яка біда мене, яка чума косила»...

Із першим мокрим снігом і його відображенням на наших фізіях чомусь швидко змовкли радісні голоси підтримки Людяного, Сонцесяйного і Відповідального. Мовчить й «Фейсбук», не чуть і чесних журналістів. Напевне, антиолігархічна громадськість сушить після снігу мешти та дезинфікує хворе горло фуршетною переможною горівкою. А з міфічного фонтана на Театральному хтось хлебче солодку шоколадну суміш обіцянок.

Мав приємність возити Луцьком його гостей. Іноземних і поважних українських. Коли ходиш щодня містом, той не помічаєш того, що жахає. Коли ж їдеш із іноземцем у машині... Таким непривітним часто видається рідний Луцьк, що хочеться на червоне світло перти, аби гість не побачив бруду й безладу.

На Набережній порваний вітром білборд витріпує залишки твоїх нервів. Тут на Ковельській біля самісінького світлофора три мішки зі сміттям дотепно хтось підклав... Аж ось на хіднику просто кудись випарувалася бруківка і бордюрина...

А прекрасні халупки на Богдана Хмельницького! Із вікнами – вищербленими зубами, які привітно усміхаються перехожим. Безгоспідарні, кажуть... І ніхто не знає, хто їхній власник...А у вухах бамкає, наче піарний набат: «Довіримося господарнику!»

...Повертаємо на Кафедральну. Ні, не повертаємо, стоїмо у заторі. Субота – базарний день, вулиця забита автівками. Їм є де припаркуватися, добре, що Кафедральна поряд, так зручно тут поставити машину і піти поблукати затишним торговищем усією родиною.

Проїхати вдається не відразу, бо мусимо пропускати зустрічні машини. А ми ж туристів веземо, в Старе середньовічне місто.

Два з трьох входів на стіни кам’яного творіння посполитих князя Любарта виявляються зачиненими. Бо небезпечно, слизько і можна впасти. Дашок над замковою стіною із дзюрками, плаче дощем над сумною долею організованого туриста.

І, наче марево, облуду з очей, стираєш зі стіни замку уявний напис «Не продавай свій голос, не дай олігарху купити область!».

Туристи – народ дотепний. Самі запропонували базар – окрасу Старого міста – прибрати звідти. Зазирнули у бійниці замку, а там іржаві дахи «черепах» і контейнерів. Натягнули умовного лука і буцім стрілу випустили: «А може, бахнемо по них?!».

Обов’язково бахнемо! І не одного разу. Всю клоаку несмаку порвемо на шмаття. Але згодом.

Олесь ГАВРИЛОВ

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---