«Я казав, що в Іловайську буде «котел», але мене не почули», - волинський волонтер

Ярослав Мудрик – людина, яка багато працює і мало говорить. Саме так мені його охарактеризували колеги із Центру допомоги учасників АТО. Його майже ніколи не можна знайти в кабінеті, тому що, повертаючись із однієї поїздки із зони АТО, він відзару збирається в іншу. Говорити багато не любить, та й не має на це часу.

Поїздки на схід, центр допомоги учасникам АТО, земельні питання, соціальна реабілітація… І це далеко не весь перелік питань, які доводиться вирішувати підполковнику Ярославу Мудрику. Тому для написання цього матеріалу мені довелося прикласти неабиякі зусилля.

Про себе Ярослав Мудрик розповідає:

Сам я професійний військовий, прослужив в армії 29 років. Доводилося обіймати різні посади: починаючи від командира взводу до заступника військового комісара Волинського обласного комісаріату. Свого часу навчався в Саратовському вищому командному училищі ракетних військ і артилерії, випускник академії Збройних сил України. Майже вся моя служба проходила в ракетних артилерійських військах.

Взагалі, розпочинав я свою службу в Польщі, в північній групі військ, після Польщі довелося побувати й в Узбекистані, а потім моя служба продовжувалась в окремій роті розвідки, яка була єдиною в Радянському Союзі та була створена спеціально для проведення бойових операцій в Афганістані. Військова справа у моїй родині передається з покоління в покоління, від батька до сина.

З початком війни, у 2014 році, я одним із перших пішов до військового комісаріату, де заявив, що бажаю вже завтра відправитися на фронт. Однак на той час питання стояло «ребром»: набирали чоловіків тільки до 35 років, а оскільки звільнявся я з військової служби за станом здоров’я, то про відправлення мене на фронт не могло бути й мови. Та доля розпорядилася інакше, і зброю в руки довелося взяти не мені, а моєму сину Андрію. Він одним із перших став на захист Батьківщини у складі 51-ї окремої механізованої бригади. Саме тоді, коли армії як такої в Україні вже не існувало, а війна того часу дуже відрізнялася від сьогоднішньої.

Як людині, яка все своє життя присвятила армії, мені відразу було зрозуміло, що це не мобілізаційні збори, не антитерористична операція, а справжня війна.Мій син дуже швидко був відправлений на схід, буквально через три тижні після призову. Тоді я вирішив, що якщо не можу допомогти українській армії, тримаючи в руках зброю, то принаймні в інший спосіб зможу допомогти нашим солдатам.

Коли я перший раз приїхав на схід, то був вражений і водночас обурений тим, що наших хлопців «кинули» на передову без жодних засобів захисту, одним словом голі-босі…

Після цієї поїздки я пообіцяв собі і людям, що буду робити все, аби українська армія була боєздатною, захищеною та забезпеченою. Я стримав своє слово, тому сьогодні мені не соромно дивитися людям в очі.

Перші сорок бронижелетів, які отримав танковий батальйон 51-ї окремої механізованої бригади, були привезені нами. За цей період довелося пережити різного, про все й не розповідатиму. Згадується той випадок, коли десь на третю поїздку ми заблукали, а місцеві жителі впевнено нас направляли на блокпости сепаратистів. І тільки диво врятувало нас, а так не знаю, чи нині сидів би зараз поряд з вами.Були і неприємні речі. Зокрема, після волноваських подій, коли бійці повернулися на Широкий лан, ми привезли туди провізію. Поки роздавали ті передачі, у моєї колеги-волонтерки Антоніни Подскрипки вкрали сумку із грошима, документами і всіма іншими речами. З цього приводу мені прикро і досі, прикро, що знайшлася людина, в якої піднялася на це рука.

Я вже давно перестав лічити кількість своїх поїздок в зону бойових дій. Бувало й таке, що через сильні обстріли ми не доїжджали до пункту призначення і всіма можливими способами передавали все необхідне на передові позиції, залучали при цьому навіть авіацію.

Після подій під Волновахою, коли 51-шу бригаду повернули в зону бойових дій, її практично розірвали і розкидали по інших частинах, хоча саме наші хлопці були справжніми вояками і патріотами. В інших підрозділах до них відносилися як до «чужих дітей», бо так їх ніхто й не зумів поставити на забезпечення, то ж там вони виживали, як могли. Ставши свідками всіх цих речей, ми взялися допомагати нашим волинським хлопцям, що успішно й робимо досі.

Танковий батальйон мого сина стояв в поселенні Хмельницький, де й попав в оточення, виходячи з оточення вони перемістилися в Червонопартизанськ, де попали в іще більше оточення. Від безвиході частина хлопців змушена була здатися ворогам, а я, як батько, пишаюся тим, що серед них не виявилося мого сина. Хоча й тих хлопчаків не засуджую, бо це війна, і через недолуге командування вони змушені були здатися, аби зберегти своє життя.

Довелося й з іншими батьками та матерями побувати в Києві, відстоюючи інтереси наших дітей. Пригадую зустріч з тодішнім заступником голови Адміністрації Президента Геннадієм Зубком, де нам говорили, що 24 серпня у всіх містах Донецької та Луганської області будуть майоріти українські прапори. Повністю володівши ситуацією в зоні бойових дій, я там кричав, що якщо вони не переглянуть дії недолугих командирів, ми будемо мати «котел». На жаль, я не помилився.

В іловайському котлі 51-ша бригада понесла колосальні втрати, на щастя моєму синові вдалося вийти і з цього «пекла» та ще й підбити ворожий танк, а разом із своїм екіпажем захопити ще один російський танк та успішно доправити в нашу частину. За проявлену мужність в бою, екіпаж був нагороджений орденом «За мужність».Після цих подій 51-ша бригада стає 14-ою, а на її особовий склад намагаються навісити тавро «зрадників», хоча, дозволю собі повторитися, її заслуги перед Батьківщиною неоціненні.

Я бачив війну на власні очі і чітко розумів, які виклики стають передімною. На початку 2015 року з фронту почали повертатися перші бійці, залишаючись віч-на-віч зі своїми проблемами. Я не міг стояти осторонь, що стало своєрідним поштовхом до створення Центру допомоги учасникам АТО. Перелік питань, з якими зверталися демобілізовані бійці до нашого центру, були найрізноманітніші, однак жодне з них не залишилося без уваги. На сьогоднішній день до Центру допомоги учасникам АТО звернулося більше шести тисяч людей. Вже в 2016 році нам вдалося створити «єдине вікно» для вирішення проблем атовців.

Та планку ми ставимо перед собою високу, тому попереду ще багато роботи.Серед планів на майбутнє - подальша допомога тим, хто зараз захищає суверенітет та територільну цілісність України у зоні бойових дій, не забудемо й про демобілізованихбійців, які потребують нашої уваги та підтримки.

А чиновникам, які у своїх заявах декларують підтримку атовцям, побажати, щоб їхні слова не розходилися з діями, бо атовці – це сила, і дуже не хотілося б, щоб вони відкривали ногою двері в чиновницькі кабінети.

Петро Сосницький

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---