Заручники чужої війни: українцям повертатимуть пам'ять про допомогу «окупантам»

Відновити історичну пам'ять українців про прояви людяності та солідарності щодо італійських вояків у буремні роки Другої світової покликане експериментальне видання книги італійського письменника, який воював на теренах України.

Презентація «Заручники чужої війни: Маріо Ріґоні-Стерн» відбулася 19 травня у рамках 7-го міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал» у Києві.

Вперше перекладену українською книгу Маріо Ріґоні-Стерна «Сержант у снігах» презентували син письменника Альберіко Ріґоні-Стерн, перекладач Андрій Омельянюк, представники Італійського інституту культури в Україні та вчені-історики.

Директор Італійського інституту культури в Україні Анна Пасторе розповіла, що у книгу, окрім повісті «Сержант у снігах», увійшли також історичні розвідки українського та італійського істориків, які є найбільшими спеціалістами у цьому секторі. Видання, з її слів, стане справжньою знахідкою для тих, хто цікавиться і літературою, і історією - українською видали твір одного з найвідоміших класиків італійської літератури. Одним із завдань інституту культури є пропагування та сприяння поширенню літературних творів, співробітництву з місцевими видавництвами і перекладачами. Так, міністерство іноземних справ Італії через посольство Італії в Україні щороку здійснює конкурсний відбір перекладів італійських творів українською мовою і їм надають фінансування.

Маріо Ріґоні-Стерн (1921-2008) писав про прості речі – своє життя, свою землю, війну, але це речі, через які він дає багато читачам. Твір, який нині переклали українською, у 1954 році здобув одну з найпрестижніших італійських премій – премію В’яреджо. У бібліотеці Італійського інституту культури в Україні у Києві є повне зібрання його творів мовою оригіналу. Іменем письменника після його смерті назвали премію, яку вручають творам, що стосуються багатонаціональної культури Альпійського регіону.

Маріо Ріґоні-Стерн : не солдат і не автор вигадок

Син автора Альберіко Ріґоні-Стерн зазначив, що другом його батька був письменник Прімо Леві, книгу якого «Чи це людина» також презентували українською у рамках «Книжкового Арсеналу». Вони познайомилися ще у 1950-их роках, маючи кожен свій досвід Другої світової війни - Маріо Ріґоні-Стерн був солдатом італійської армії, а Прімо Леві був в’язнем концтабору. Вони обидва винесли з цієї глобальної події важкий досвід, але саме цей досвід їх зробив письменниками.

Альберіко Ріґоні-Стерн наголосив, що попри те, що в анотаціях часто пишуть, що його батько був солдатом, це правда лише частково – солдатом він був лише за часів Другої світової, а решту життя провів, працюючи звичайним клерком в офісі міського кадастру. Маріо Ріґоні-Стерн дуже не любив, коли його називали письменником в значенні художньої літератури, адже насправді він розповідав у творах про власний життєвий досвід та досвід знайомих. Тому це не зовсім художня, а швидше документальна проза.

Вдячність італійців за людяність українців і втрачена історична пам'ять

Ініціювала проект видання повісті «Сержант у снігах» українською президент гуманітарно-культурної асоціації, яка вже протягом майже 20 років запрошує на оздоровлення українських дітей до Італії, вчена-історик Франческа Ломастро. Вона розповіла, що в національній пам’яті італійців про Другу світову важливе місце займає «відступ з Росії». Ця пам'ять важлива та колективна з двох причин: умов відступу (італійські солдати були не готовими до лютої зими і не мали теплого одягу) та солідарності простих людей (відступаючим італійським солдатам багато хто з українців щиро допомагав, даючи їжу). Така пам'ять досі лишається живою. Коли перші родини в Італії приймали дітей з Чорнобиля, вони мало знали про Україну, але коли їм докладніше розповіли про географічне положення України, усі згадували про «відступ з Росії» та солідарність місцевого населення. Запрошення українських дітей в Італію, з її слів, має сенс як вдячність: під час Другої світової українці допомагали італійцям, а нині італійці можуть допомогти українцям.

Як історик Франческа Ломастро не могла оминути увагою питання про те, яка в Україні існує пам'ять про цей відступ та солідарність українців з італійськими вояками. Результати дослідження показали, що серед українців немає пам’яті про відступ італійців та допомогу солдатам мирного населення. Завдяки книзі «Сержант у снігах» цю пам'ять українці зможуть поновити.

Експериментальна книга та солідарність українців з «окупантами» з Італії

Зі слів перекладача Андрія Омельянюка, йдеться про експериментальну книгу. Зазвичай, книги бувають художні, публіцистичні чи наукові, а цього разу читачі матимуть справу з гідридним виданням – твір стосується короткого, кількатижневого епізоду з часів Другої світової війни – оточення та відступу італійських військ, які брали участь у війні проти Радянського союзу на боці нацистської Німеччини. Після Сталінградської битви ці війська потрапили в оточення і значною мірою були знищені, небагатьом італійцям вдалося врятуватися, зокрема, пощастило автору книги Маріо Ріґоні-Стерну, який розповідає про свій досвід.

Книга дуже драматична, документальна (автор використав записи зі свого щоденника), усі герої справжні, а події реальні. Письменник не зміг би щось спотворити, адже на час виходу книги були живими свідки описаних подій. Отже, у повісті немає художнього вимислу. Водночас твір вважається художнім, адже письменник виклав розповідь таким чином, щоб читач співпереживав і відчував себе всередині описаних подій. Незважаючи на те, що ветеранів майже не лишилося серед живих, пам'ять про цей епізод Другої світової жива в Італії. Натомість з радянської та згодом української історіографії цей епізод випав, існує дуже мало публікацій на цю тему, а існуючі дослідження мають сухий, науковий характер. Тому для широкого загалу ці факти лишаються невідомими.

Під час італійської присутності в Україні виникло явище, якому складно знайти аналоги в історії людства. Так, італійські фашистські солдати в Україні, на відміну від інших країн, де Італія вела війни, зіткнулися з дивною синергією – італійські військові добре ставилися до українського цивільного населення, а українці у відповідь допомагали воякам, які формально були ворогами та загарбниками. Варто зауважити, що Італійська фашистська держава рекрутувала та дала в руки зброю солдатам, багато хто з яких не був фашистом.

В радянській історіографії замовчували наведені факти, адже неможливо було розповідати про те, як мирне населення допомагало ворогам-фашистам. Тому подібних спогадів практично не існує.

Коли італійські частини були розбиті радянськими військами на Дону і розпочали відступати, цих обморожених, хворих, голодних, часто вже беззбройних людей, які взимку за сорокаградусного морозу брели Слобожанським степом, рятували українські селяни, даючи їм прихисток, зігріваючи, лікуючи, годуючи тощо. Йшлося не про поодинокі випадки, а про масову допомогу. Зі 130 тисяч вояків Італійського корпусу більшість були вбиті під час боїв або захоплені в полон і згодом закатовані радянською владою. Серед італійських військовополонених смертність була найвища порівняно з представниками інших націй, які воювали на боці Німеччини. Саме до них радянська влада поставилася з найбільшою жорстокістю – під час захоплення в полон беззбройних чавили танками, така жорстокість тривала і під час транспортування до таборів, коли їх закривали як худобу у вантажних вагонах, везучи по морозу та забуваючи годувати. Згодом у таборах італійці були єдиними, кому радянська влада не дозволила листуватися з рідними. Багато хто з них у полоні провів цілих 10 років – часом вже дорогою додому їх знімали з потяга, знову запроторюючи в табір. Останній італійський військовополонений покинув територію радянської України у 1956 році (при тому, що у полон італійці потрапили ще взимку 1943-го).

Головною дійовою особою повісті є сержант, яким був сам автор під час війни. Для того, щоб підготувати українського читача до твору та відновити історичну пам'ять, готуючи видання, вирішили, що повісті передуватимуть дві історичні розвідки – італійська, яка розповідає, чому і як італійські війська опинилися на теренах України і яким чином відбувалися бойові дії та українська історична розвідка Олександра Потильчака про те, що відбувалося після розгрому італійської армії аж до повернення останнього полоненого.

Чи бувають у війні переможці: місія книги

Доктор історичних наук, фахівець з питань Другої світової війни Олександр Лисенко зауважив, що не варто суворо судити людей, які набралися сміливості написати про свій військовий досвід. Він зазначив, що читав книгу не як історик, в як людина, яка співпереживає учаснику війни. Війна, мовляв, це випробування. Що робить людину іншою. Зі слів історика, багато подій Другої світової війни наблизили людину до її первісних рефлексів. Людина під час війни повертається до своїх природніх якостей – заздрості, нещирості, страху, схильності до зради. З іншого боку, трапляються великі вияви самопожертви, соціальної солідарності тощо, гуманістичних акцій, які не проявляються в повсякденному житті.

Читаючи спогади, він бачив сержанта в снігах, як людину, на яку держава, громадянином якої він був, скинула випробування, до яких він не був готовим. Він був вирваним зі своєї системи координат та вкинутий у пекло війни. Навіть під час війни сержанту вдалося зберегти гідність. Головний герой книги стріляв у ворога, але історик зазначив, що сприймає його як людину, яка виконувала свій обов’язок, лишаючись людиною. Він співпереживав загибелі друзів, пораненням, думав над тим, що він робить і що на нього очікує в майбутньому.

«Під час війни людина зі зброєю перетворюється певною мірою на інструмент. Війна як робота – ось ще один вимір війни для солдата. Це обов’язок, необхідність виконувати роботу чесно, гідно, не зрадити присязі, і якщо ми не будемо враховувати цих речей, ми не побачимо того солдата, не зрозуміємо, які в нього були мотивації, до чого він прагнув», - зазначив історик

«Людей на війну посилають режими. Виграють від війни тільки політики. У війні немає переможців, солдати, які воюють, ніколи не бувають переможцями. Вони лишаються з травмами, пораненнями, гинуть, або втрачають друзів. Частина їхньої душі лягає в землю разом з їхніми друзями і це величезна особиста трагедія. А з іншого боку, це відповідальність тоталітарних режимів, які кидають у війну людей, перемелюють їх і абсолютно не думають про наслідки для людей. Напевно, тому ми такі книжки переживаємо як співучасники тих подій. Важливо не лише читати книжку і думати, а й читати і співпереживати, натрапити на хвилю, на якій можна почути емоційний заряд книги, доленосні нотки того, хто пише», - наголосив Олександр Лисенко.

На його думку, основна місія книги «Сержант у снігах» полягає в тому, що вона підключає читачів не лише до візії війни, а й до нерву війни, суголосності, синхронності емоційних вражень. Історик вважає: попри те, що автор є представником табору, який прийшов на нашу землю зі зброєю та зі зброєю її полишав, сучасний громадянин України може підключитися у вимір цієї книги як рівноправний співбесідник.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---