Жінка-боксер зі сходу виховує волинських чемпіонів
Мешканка Макііївки Юлія Семко, приїхала на Волинь два роки тому. Покинути домівку її змусили бойові дії, які на той час розгорталися на сході країни. А, точніше, страх за чотирічного сина Давида, який щоразу здригався від чергових вибухів і починав плакати. На одному з турнірів волинські колеги запропонували переїхати на Західну Україну. Вона порадилась з чоловіком і вирішила прийняти пропозицію. Нині ж тендітна жінка виховує волинських боксерів-чемпіонів у Володимирі-Волинському, - йдеться у матеріалі газети Слово правди.
- Перед тим, як зрушити з місця, я мала першою чергою подбати про житло – розповідає Юлія, - У цім допоміг колега Юрій Куць, який надав у користування батьківський будинок у Турійському районі. Важко було звикати до спокою після вибухів та напруження, яке довелось пережити вдома. Але дивлячись на дитину, яка вже не здригалась і не плакала, серце заспокоювалось. Хоча сумувала за рідними, які залишились там, і за чоловіком. Та за деякий час він також переїхав до нас.
- Пані Юліє, зізнайтеся, чи не було у вас побоювань щодо переїзду саме на Західну Україну?
- Ні. За родом своєї діяльності я часто буваю у різних куточках країни і бачу картину ззовні. Тож жодна пропаганда на мене не діє.
- А як прийняли вас волиняни?
- Дуже тепло. Я навіть не сподівалась на такий прийом. До нас приходили люди та несли продукти, цікавились, чи потрібно щось з речей та предметів домашнього вжитку. Я щиро вдячна їм за таку підтримку.
- На новому місці не так легко знайти роботу. Як вам це вдалося?
- Мене запросили у спортивну школу тренером. І зараз веду тренування у школі-інтернаті «Центр освіти та соціально-педагогічної підтримки» та «Любарті». Оскільки щодня добиратись до місця роботи було незручно, ми з чоловіком вирішили переїхати до міста і винайняти квартиру.
- Скільки у вас вихованців і чи є досягнення?
- У мене займається близько ста дітей, більшість з яких є вихованцями інтернату. За два роки роботи маємо сім призерів України. Зізнаюся, що це високий результат, враховуючи той факт, що деякі діти почали займатись незадовго до турнірів, до того ж, такі високі показники досягаються після трьох років. Приємно вражає, що дівчата також захоплюються цим видом спорту і демонструють добрі результати.
- Чесно кажучи, дивлячись на вашу тендітність, ніколи б не сказала, що ви можете тренувати боксерів…
- Насправді я є майстром спорту не тільки з боксу, а й акробатики. Адже десять років займалась нею професійно. Проте мою увагу привернув бокс, у 17 років вирішила змінити напрямок. Базові знання у цьому виді спорту отримала від першого тренера - Єгора Семенова, який не тільки навчав боксувати, а ще й працював шахтарем. Потім тренувалась у заслуженого тренера України - Олександра Краська. Закінчивши інститут фізкультури і спорту, почала сама вчити інших.
- Чи доводилось застосовувати свої навики у повсякденному житті?
- На щастя, ні. Якось не було такої нагоди. Сподіваюсь, що не буде.
- Усе ж як не крути, бокс – чоловічий вид спорту. А ще дуже часто додає синців. Особливо не дуже гарно виглядає, коли вони «прикрашають» обличчя. Як часто ви з цим зіштовхувались?
- Повірте, жодного разу не ходила «пандою». На руках і плечах мала, але так само їх можна отримати і в іншому виді спорту.
- А як чоловік ставиться до такого нежіночої роботи?
- Спокійно, бо сам також спортсмен. Ми з ним і познайомились у спортивній школі. Тільки він займався фехтуванням. Зараз допомагає мені у моїй справі.
- Ви вже два роки живете у нашому місті. Чи підтримуєте стосунки зі своїми приятелями та близькими, які залишились на сході? І чи не пропонували їм також змінити місце проживання?
- Звичайно підтримую. Там у мене залишився тато, який не наважується покинути рідну домівку. З одного боку, я його розумію, оскільки людині старшого віку важко зриватися з місця, де прожив усе своє життя і починати все спочатку, а з іншого – переживаю за нього. Бо війна триває і обстріли не припиняються. А ось мама наважилась переїхати до мене, бо втомилась від війни, проте серце її болить за батька. Тож намагається по можливості їздити до нього. З друзями ми підтримуємо зв'язок і радимо їм також переїхати. Але вони бояться. На жаль, пропаганда далась взнаки, породивши у їхніх серцях страх та невпевненість. Вони ніколи не були на Західній Україні і тому переконані, що все, про що говорить російське телебачення, - правда. Сподіваюсь, колись матимуть можливість переконатися у зворотньому.
- В останні роки спорт досить активно розвивається в Україні. Цьому сприяє як і влада, так і підприємці та депутати, які допомагають у придбанні спортивного інвентаря і фінансово підтримують. Хто допомагає вам? І з якими проблемами зіштовхуєтесь?
- Мушу зізнатися, що болючі питання є і у нас. Зокрема, вони стосуються того ж таки інвентаря, точніше, його нестачі. Особливо бракує рукавиць. Так виходить, що одна пара на кілька чоловік розрахована. А вони швидко зношуються. Наприклад, пари шкіряних рукавиць вистачає на два роки, а з шкірозамінника – на півроку. Вартість перших становить 800 гривень, інших у два рази дешевше. Особливо гостро відчувається це на турнірах, коли доводиться чекати, поки хтось закінчить боксувати і передасть рукавиці іншому. Подібна ситуація і з формою. Виступати хлопцям не має в чому. Ми звертались із цим питанням до депутатів, які самі пропонували свою підтримку, але ніхто нічим нам не допоміг. Районна спортивна школа також за два роки нічого не закупила з переліченого. Прикро за хлопців та дівчат, які люблять цей вид спорту і привозять перемоги для міста, а виступати не мають у чому.
- Ну і наостанок хотілося, щоб ви поділилися планами на майбутнє.
- Готуємось до чемпіонату Європи. І докладаємо всіх зусиль для перемоги.
Жанна БІЛОЦЬКА
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
- Перед тим, як зрушити з місця, я мала першою чергою подбати про житло – розповідає Юлія, - У цім допоміг колега Юрій Куць, який надав у користування батьківський будинок у Турійському районі. Важко було звикати до спокою після вибухів та напруження, яке довелось пережити вдома. Але дивлячись на дитину, яка вже не здригалась і не плакала, серце заспокоювалось. Хоча сумувала за рідними, які залишились там, і за чоловіком. Та за деякий час він також переїхав до нас.
- Пані Юліє, зізнайтеся, чи не було у вас побоювань щодо переїзду саме на Західну Україну?
- Ні. За родом своєї діяльності я часто буваю у різних куточках країни і бачу картину ззовні. Тож жодна пропаганда на мене не діє.
- А як прийняли вас волиняни?
- Дуже тепло. Я навіть не сподівалась на такий прийом. До нас приходили люди та несли продукти, цікавились, чи потрібно щось з речей та предметів домашнього вжитку. Я щиро вдячна їм за таку підтримку.
- На новому місці не так легко знайти роботу. Як вам це вдалося?
- Мене запросили у спортивну школу тренером. І зараз веду тренування у школі-інтернаті «Центр освіти та соціально-педагогічної підтримки» та «Любарті». Оскільки щодня добиратись до місця роботи було незручно, ми з чоловіком вирішили переїхати до міста і винайняти квартиру.
- Скільки у вас вихованців і чи є досягнення?
- У мене займається близько ста дітей, більшість з яких є вихованцями інтернату. За два роки роботи маємо сім призерів України. Зізнаюся, що це високий результат, враховуючи той факт, що деякі діти почали займатись незадовго до турнірів, до того ж, такі високі показники досягаються після трьох років. Приємно вражає, що дівчата також захоплюються цим видом спорту і демонструють добрі результати.
- Чесно кажучи, дивлячись на вашу тендітність, ніколи б не сказала, що ви можете тренувати боксерів…
- Насправді я є майстром спорту не тільки з боксу, а й акробатики. Адже десять років займалась нею професійно. Проте мою увагу привернув бокс, у 17 років вирішила змінити напрямок. Базові знання у цьому виді спорту отримала від першого тренера - Єгора Семенова, який не тільки навчав боксувати, а ще й працював шахтарем. Потім тренувалась у заслуженого тренера України - Олександра Краська. Закінчивши інститут фізкультури і спорту, почала сама вчити інших.
- Чи доводилось застосовувати свої навики у повсякденному житті?
- На щастя, ні. Якось не було такої нагоди. Сподіваюсь, що не буде.
- Усе ж як не крути, бокс – чоловічий вид спорту. А ще дуже часто додає синців. Особливо не дуже гарно виглядає, коли вони «прикрашають» обличчя. Як часто ви з цим зіштовхувались?
- Повірте, жодного разу не ходила «пандою». На руках і плечах мала, але так само їх можна отримати і в іншому виді спорту.
- А як чоловік ставиться до такого нежіночої роботи?
- Спокійно, бо сам також спортсмен. Ми з ним і познайомились у спортивній школі. Тільки він займався фехтуванням. Зараз допомагає мені у моїй справі.
- Ви вже два роки живете у нашому місті. Чи підтримуєте стосунки зі своїми приятелями та близькими, які залишились на сході? І чи не пропонували їм також змінити місце проживання?
- Звичайно підтримую. Там у мене залишився тато, який не наважується покинути рідну домівку. З одного боку, я його розумію, оскільки людині старшого віку важко зриватися з місця, де прожив усе своє життя і починати все спочатку, а з іншого – переживаю за нього. Бо війна триває і обстріли не припиняються. А ось мама наважилась переїхати до мене, бо втомилась від війни, проте серце її болить за батька. Тож намагається по можливості їздити до нього. З друзями ми підтримуємо зв'язок і радимо їм також переїхати. Але вони бояться. На жаль, пропаганда далась взнаки, породивши у їхніх серцях страх та невпевненість. Вони ніколи не були на Західній Україні і тому переконані, що все, про що говорить російське телебачення, - правда. Сподіваюсь, колись матимуть можливість переконатися у зворотньому.
- В останні роки спорт досить активно розвивається в Україні. Цьому сприяє як і влада, так і підприємці та депутати, які допомагають у придбанні спортивного інвентаря і фінансово підтримують. Хто допомагає вам? І з якими проблемами зіштовхуєтесь?
- Мушу зізнатися, що болючі питання є і у нас. Зокрема, вони стосуються того ж таки інвентаря, точніше, його нестачі. Особливо бракує рукавиць. Так виходить, що одна пара на кілька чоловік розрахована. А вони швидко зношуються. Наприклад, пари шкіряних рукавиць вистачає на два роки, а з шкірозамінника – на півроку. Вартість перших становить 800 гривень, інших у два рази дешевше. Особливо гостро відчувається це на турнірах, коли доводиться чекати, поки хтось закінчить боксувати і передасть рукавиці іншому. Подібна ситуація і з формою. Виступати хлопцям не має в чому. Ми звертались із цим питанням до депутатів, які самі пропонували свою підтримку, але ніхто нічим нам не допоміг. Районна спортивна школа також за два роки нічого не закупила з переліченого. Прикро за хлопців та дівчат, які люблять цей вид спорту і привозять перемоги для міста, а виступати не мають у чому.
- Ну і наостанок хотілося, щоб ви поділилися планами на майбутнє.
- Готуємось до чемпіонату Європи. І докладаємо всіх зусиль для перемоги.
Жанна БІЛОЦЬКА
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 0
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.