USD 27.25 27.45
  • USD 27.25 27.45
  • EUR 32.2 32.4
  • PLN 7.6 7.7

Музичні «пригоди» Дмитра Шурова у Луцьку

Його музика – справжнісінька магія. Його концерти – неймовірна пригода, що надихає і ще більше закохує в творчість цього талановитого артиста. Певна: саме так міркують шанувальники Дмитра Шурова, які хоча би раз чули його наживо.

Нещодавно Pianoбой уперше за час існування проекту виступив у Луцьку. 19 жовтня в Палаці культури музиканти дали аншлаговий концерт.

Про це йдеться на сторінках щотижневої газети «Волинські Новини» (№ 39).

«ЛЮДИ, ЯКІ ЧОГОСЬ НЕ РОЗУМІЮТЬ У МУЗИЦІ, КАЖУТЬ, ЩО ТО ДЖАЗ»

– Зізнаюся, я переймалася, що ваш виступ можуть скасувати. Надто часто потрапляю на неаншлагові концерти і якось соромно стає за своє місто...

– Коли ти робиш свою справу чесно, якісно і протягом певного часу, є шанси, що твій крик із центру України долетить усюди. І я дуже щасливий, що ми нарешті доїхали до Луцька і що нас тут так тепло прийняли.

– І як вам перше побачення із Луцьком?

– Чудово! Луцьк – дуже характерне місто, воно має своє обличчя. Тішить, що тут живуть люди, які знають і люблять мою творчість.

– Одначе ваша музика не для масового слухача, хтось навіть скаже – не комерційна...

– Абсолютно масова і комерційна у світі. Я не сприймаю Україну відсталою країною, яка слухає лише шансон. Я живу в дещо іншій реальності. У мене так було завжди: те, що роблю у музиці, трошки випереджає час. Коли починався Pianoбой, важко було уявити гурти, в яких піаніно стоїть на першому плані, немає гітариста, де стільки текстів. Були, звісно, одиничні випадки, та все ж. Тепер же маємо нову хвилю в розвитку української музики. Хоча треба визнати: гурти, які хотіли стати Океаном Ельзи, ним не стали і ніколи не стануть. Уже навіть після Pianoбой з’явилося багато нової цікавої музики. Ще кілька років тому можна було казати, що це – не масова історія, що така музика радше елітарна, бо тут чутно джаз. Знаєш, люди, які чогось не розуміють у музиці, кажуть, що то джаз.
– Та все ж ти свідомо обрав складніший шлях – достукатися до слухача із новою музикою?

– Виникнення мого сольного проекту Pianoбой – це не той випадок, що я сів і розмірковував собі, мовляв, зламаю весь світ, але зроб­лю таку музику, яку хочу. І це не той випадок, коли ти думаєш, чого ж бракує в Україні. Це той випадок, коли я роблю музику, яку роблю, пишу тексти, які пишу, тими мовами, якими я пишу. А далі мені важливо, щоби це почули. Тому що це мій меседж, мій посил. Музика, пісні й те, що я роб­лю, – це мій засіб комунікації зі світом. Оскільки мені важливо, щоби це почули, я докладаю для цього зусиль, шукаю шляхи.

– І творче щастя в тім, щоби твою музику полюбили і зрозуміли?

– Її завжди любили, просто у різній кількості. Її любили з самого початку, коли наша pianofamily складалася всього лиш із двохсот людей.

– Ти кажеш, що нині народжується цікава і якісна українська музика. Але є Океан Ельзи, єдиний гурт, якому вдається збирати стадіони. І ти той, хто допоміг ОЕ у такій шаленій популярності. У чому феномен?

– Україна заслужила мати свій Океан Ельзи. Така велика і така різна ментально країна мусить мати гурт, зрозумілий усім. І саме ОЕ у важкий період невідомості 90-х став масовим явищем загальнонаціонального масштабу. Він став своєрідним феноменом, і Славко Вакарчук, гадаю, це дуже добре розуміє та усвідомлює, наскільки це важливо. До якоїсь міри це його іноді навіть обмежує. Певен, що він як людина дуже широких музичних смаків, може, й хотів би робити багато різних речей, але відчуває, що це відповідальність – бути гуртом номер один. І він багато працює, а в цьому і полягає успіх. ОЕ народився у правильний момент історії, коли з’явилася перша українська молода аудиторія, яка потребувала свого культурного продукту. Це як у часи Вудстоку в 1969 році в Америці, якій уже потрібні були Джимі Хендрікс, Дженіс Джоплін, Бітлз. Так і в нас.

– Але є нове покоління, та Океан Ельзи стає все популярнішим...

– Правда, але новому поколінню треба ще більше, треба нова музика. Ніхто не відміняє Океан Ельзи, Роллінг Стоунз є Роллінг Стоунз. Але тепер є вже нове покоління, яке потребує не одного героя, а цілої сот­ні. І я дуже сподіваюся, що наступному поколінню їх потрібно буде мільйон. Тому що так будується культурна країна. Коли є аудиторія, якій цікава твоя творчість. Коли ти знаєш, що зал збере не тільки Вєрка Сєрдючка і Стас Міхайлов, коли в кожній музичній ніші є сто гуртів, які конкурують, одночасно їздять в тури, як це вже у нас відбувається. Це дуже круто, бо це вже і зараз формує сучасну українську культуру. І мені дуже приємно відчувати себе її частиною. Це один із серйозних мотиваторів працювати далі.

«ДЛЯ МЕНЕ НЕ БУЛО ПИТАННЯМ ЖИТТЯ І СМЕРТІ ПЕРЕСТАТИ ЇЗДИТИ В РОСІЮ»

– На живих виступах тобі напрочуд легко вдається знаходити спільну мову з публікою. А чи відчуваєш відповідальність за сказане? Маю на увазі вплив авторитету популярної людини на свою аудиторію. Артист має виховувати свого слухача лишень власною творчістю чи у тім числі й висловлюючи свою громадянську позицію?

– Не вважаю, що це природно. Але у ситуації дуже молодої країни це навіть необхідно. Я не бачив таких речей масово у перших музичних країнах світу – в Америці чи Англії. Це дуже велика рідкість. Того ж Боно (лідер ірландського гурту U2, – ВН) ніхто не спонукає до гуманітарної, соціальної активності... Він це робить, бо хоче, а не тому, що мусить. Ніхто від нього цього не чекає, він просто цим горить. Але загалом я ніде не бачив такого, щоби від музикантів чекали більше, ніж від політиків чи публічних інтелектуалів, громадського активу. Музиканти – не ті люди, які реально впливають на ситуацію в державі сьогодні. І тому, коли артиста починають розпинати за висловлену думку, то думаєш собі: «Люди, ви що, подуріли?». В Україні нині є дуже мало людей, які адекватно сприймають дійсність. Один із них – мій друг Андрій Хливнюк (лідер гурту Бумбокс, – ВН). У нас із ним майже у всьому позиція дуже схожа. А загалом, мені здається, більшість музикантів треба просто залишити у спокої. Проте так складається, що люди зневірилися у всьому й хочуть чути мудрі думки, бодай від артистів. Хоча у нас є ще одна проблема – мікрофон не завжди дають тим, кому справді потрібно, відтак часто чуємо купу дурниць. Цінність слова стала більшою, ніж цінність вчинку. І це проблема. Але це проблема молодої країни. А в нас усе попереду.
– Цього року дійшла піку тема квотування ефірів на предмет україномовного продукту, хоча її піднімали неодноразово й раніше. Для вашого гурту квотування відіграє якусь роль?

– Абсолютно жодної. Ті радіо­станції, які нас не крутили, так і не крутять. І жодні квоти не змусять їх це робити, адже це не заходить у менталітет їхніх власників та їхньої публіки. Ті, які ставили нашу музику, продовжують це робити. І з розвит­ком гурту нашої музики в радіо­ефірах стає більше. По суті, якісної музики в теле- і радіоефірах більше не стало. Загалом не медіа, на жаль, формують нову дійсність, а все ж таки живі виступи. Адже країна концертно звільнилася від російських артистів. І при цьому в людей не особливо є гроші платити за іноземних виконавців. Це означає, що українським артистам треба більше працювати, більше грати. І цими концертами вони й формуватимуть нову дійсність. Радіо взагалі стоїть на межі вимирання. Вони це знають і самі це визнають. Тому стосовно мене, то я до квот ставлюся радше ніяк, аніж позитивно чи негативно. Я ніколи від цього не залежав. Це той випадок, коли це не зіграло жодної ролі у моєму становленні.

– Ще одна тема, яка розділила музичне середовище, – виступи в Росії та Криму. Хтось публічно засуджує, хтось по-тихому дає концерти й навіть жертвує гроші на потреби фронту. Ви ж теж могли би працювати в Росії, адже Pianoбой уже мав визнання тамтешньої публіки?

– Ми не мали того визнання, яке мають, скажімо, Іван Дорн чи Бумбокс.

– Але все ж таки потенційно ви цікаві російському слухачу...

– Так, ми грали багато де, їздили на фестивалі. У певний момент це була половина наших концертів. Але для мене не було питанням життя і смерті перестати їздити в Росію. Коли ситуація стала абсурдною, ми просто вирішили припинити наразі наші виступи в Росії. Одночасно з тим я працював у театрі «Современник» у Москві, де ми ставили спектакль «Попелюшка» із моєю музикою. Був дуже складний морально момент, коли у мене якраз була прем’єра, а тим часом «віджали» Крим і почалися жахливі речі. Паралельно у нас був концерт. Тут же я зіткнувся з такою стіною, яка виростала перед моїми очима через медіа. Почалися неприємні речі, провокації, відміни. І я вирішив узяти паузу. Ось і все. До моменту, доки ця війна не скінчиться. Не вважаю, що народи мають бути братськими. Я вважаю, що ми маємо бути цивілізованими нормальними сусідами. До моменту, коли цього не станеться, ми туди не їздимо. Ось і все. На жаль, не всі із нашої російської аудиторії це розуміють. Але їм таки доведеться це зрозуміти. Зате наприкінці року ми поїдемо на фестиваль в Америку, вперше! І будемо грати для студентів. Спробуємо зробити перші кроки за кордоном. І я дуже цього чекаю.

– У третьому альбомі «Take Off», як самі стверджуєте, ви відірвалися від землі. Хоча мені здається, що від землі ви відірвалися навіть не з першим альбомом, а із першою піснею. На якій висоті ви зараз і як високо прагнете піднятися?

– Я лечу. Зараз, щоправда, трохи відчувається турбулентність життєва. Трохи трусить. Ми не маємо мети кудись долетіти і десь приземлитися. Головне – летіти якомога довше, і щоби в польоті було повсякчас цікаво. І не тільки мені, а й усім, кому небайдужа наша творчість. Наш новий барабанщик після першого ж спільного виступу заявив, що концерт Pianoбой – це музична пригода. І я згоден набирати висоту, якщо це буде класна пригода.

Довідково:

Дмитро Шуров народився 1981 року у Вінниці. З чотирьох років вчився грати на фортепіано. Закінчив чотири класи музичної школи. У підлітковому віці більшу частину часу проводив за кордоном, вільно володіє англійською та французькою мовами. Навчався у Франції, в ліцеї Огюста Ренуара в Ліможі, а також у штаті Юта (США). В Америці грав у джазовому оркестрі, співав у хорі, октеті, квартеті, навчався театрального мистецтва. Повернувшись з Америки, вступив до Київського лінгвістичного інституту. Одружений з Ольгою Таракановською (Шуровою). Син – Лев Шуров (народився 2003 року). Разом із сім’єю живе в Києві.

Pianoбой – сольний проект Дмитра Шурова, колишнього піаніста гуртів Океан Ельзи, Esthetic Education та Земфіри. Створений 2009 року. Виконує пісні українською, російською та англійською мовами. Дискографія: «Простые вещи» (2012), «Не прекращай мечтать» (2013), «Take Off» (2015).

Ірина КАЧАН
Загрузка...
Коментарів: 0

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.