«Їх доводиться вмовляти лікуватися», - медсестра 14 ОМБ про пацієнтів-військових

Старший сержант Ірина Артьомчик, старша медсестра-анастезист медичної роти, до армії впродовж 20 років працювала медичною сестрою в дитячому відділенні Володимир-Волинського територіального медичного об’єднання. Та в червні 2016 жінка вирішила кардинально змінити життя, і… стала військовослужбовцем Збройних Сил України.

Про це повідомляє прес-служба 14 окремої механізованої бригади, яка продовжує публікувати у Фейсбуці матеріали про жінок-військовослужбовців 14 ОМБ.

Щира жіноча душа тендітного українського воїна…

- Мабуть, просто захотілося щось змінити, - посміхається Ірина. – В цивільному житті я вже відбулася як професіонал, напевно, вже досягла всього, чого могла. Треба було рухатися далі, відтак, вирішила спробувати свої сили в армії, бо ж медики тут завжди потрібні.

Ірина не приховує, що, як військовий медик, має ще багато чому навчитися. Найперше - спілкуватися з пацієнтами-військовими, які, за її словами, особливі.

- Я ж звикла працювати з дітьми, сюсюкатися, розповідати казки, вигадувати небилиці. Тут таке не пройде! – жартома розповідає жінка. – Для того, аби хлопці слухалися, виконували всі призначення, з ними треба бути суворою. Бо ж всім відомо, як чоловіки, й не тільки військові, люблять лікуватися. Інколи їх просто-таки доводиться вмовляти це робити! Як кажуть у народі: і просьбою, і грозьбою…

- Що для вас найважче у війську?

- Поранення і загибель хлопців!.. Це однозначно. Після такого надзвичайно важко відійти… Ще складніше знайти в собі сили жити й працювати далі. Але медик не має права падати духом, панікувати. Мусимо завжди бути зібраними, мислити тверезо й позитивно, аби ефективно робити свою роботу, підтримати бійців, які потребують нашої допомоги, не тільки медичної, а й просто людської.

Вдома на Ірину Артьомчик чекають два сини: 20-річний Володимир та 10-річний Дмитрик.

- Мої сини пишаються тим, що їхня мама служить в українській армії. Звісно, дітям, особливо молодшому, мене не вистачає. Але ми сильні, й цю розлуку переживемо! – з впевненістю каже Ірина, і показує вишиту сорочку, над якою нещодавно почала працювати.

- Люблю вишивати, малюю, коли є час. Це заспокоює, відволікає. Це така собі фронтова творчість, так би мовити, - для душі.

У своїй кімнаті Ірина зробила імпровізовану будку для собаки Жужи, яка нещодавно народила цуценят.

- Шкода було залишати на вулиці в мороз, вони ж такі малесенькі, не вижили б! – пояснює жінка. – Та зараз цуценята вже підросли, тож я поступово буду привчати їх до вулиці.

Тим часом хвостата малеча розбіглася по кімнатці, й гайда вар’ювати: одне поцупило рукавицю, інше гарчить на буржуйку, третє плутається під ногами – такий-от непосидючий фронтовий «клопіт», із яким Ірина добровільно й із задоволення справляється.

Воістину, українські жінки незбагнені: вони сильні духом, завзяті, незламні, а водночас, такі тендітні, щиросердні та чуйні, такі сприйнятливі до чужого болю, так щиро вболівають за тих, з ким звела доля, за справу, яку роблять, за військо й державу, яким присвятили життя… Із такими бійцями ніякий ворог нам не страшний!

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---