«40 км ішли з окупованого Ізюма». Переселенка, яка оселилася в Луцьку, – про подругу з Росії, проросійських ізюмчан та чоловіка-снайпера

«Ізюм – звичайне, спокійне місто, в якому було багато церков. Мені дуже подобалося це місто, в мене там було багато друзів. Я працювала, діти вчилися, ходили в спортзал. Тобто у нас було звичайне життя. Ніхто навіть не думав, що розпочнеться повномасштабна війна», – розповідає переселенка з Ізюма Оксана Романчук (ім’я та прізвище змінено).

Коли ж життя в окупованому Ізюмі стало нестерпним, вона разом з двома синами вирішила іти до батька у село Заводи, яке розташоване за 40 кілометрів від міста. Містяни, з якими вони жили в бомбосховищі, вважали їх божевільними. Дорогою жінка з хлопцями пережили чимало жахіть, пройшовши російські блокпости та побачивши безліч розбитої ворожої техніки. Нині вона з синами оселилася у Луцьку, а її чоловік-снайпер захищає Україну на одному з напрямків.

Інформаційне агентство Волинські Новини поспілкувалося з Оксаною, яка розповіла про страхіття окупації, як із синами виходила з Ізюма, спілкування з зомбованими російськими військовими, про проросійських подругу й куму та про те, як ефесбешники допитували подругу з росії, батьки якої живуть у Львові.

«24 лютого мій день народження, тому я ніколи не забуду цю дату»

Оксана святкує день народження 24 лютого, тому саме цей день 2022 року не забуде ніколи. До цього її чоловік-військовий натякав, що скоро розпочнеться війна, і просив, аби вона з синами їхала з міста, однак вони цього не зробили.

«Мій старший син Віктор збирав валізи, а ми з молодшим Богданом якось не могли на це наважитися, сподівалися на краще. Коли ж війна розпочалася безпосередньо у нашому місті, ми вирішили переїхати до подруги, адже вона жила в приватному секторі, там є підвал, і нам здавалося це безпечнішим. Ми проживали в п’ятиповерхівці, тому залишатися там в разі бомбардувань було небезпечно», – розповідає Оксана.

Читати ще: «Вийшов з Ізюма і повідомив нашим військовим позиції росіян». Історія 17-річного переселенця, який переїхав до Луцька

Коли ж вони переїхали, місто почала бомбардувати авіація та «Гради». Зі слів жінки, саме авіабомбардування – це найстрашніше. Згодом у будинку зникли електроенергія та газ, було дуже холодно, ішов сніг.

«Мій молодший син пішов у «гуртожиток» – це я так жартома називаю бомбосховище, бо нас було там дуже багато. Коли там Богдан зустрівся зі своєю дівчиною та її мамою, то сказав, що нам потрібно переходити в бомбосховище. Спочатку я не хотіла цього робити, але після пережитої ночі бомбардувань ми зібрали речі й пішли туди. Воно розташоване в училищі, де навчався Вітя. Там одночасно було 500 людей, переважно в бомбосховищі ховалися діти, тобто завжди були крики. Але все одно там було безпечніше, ніж у будинку. Ми пробули там близько місяця», – пригадує ізюмчанка.

Вона каже, що її квартиру пошкодили, але порівняно з іншими будинками, в яких було знесено дах або геть знищено, де було багато вбитих людей, її домівку ще можна вважати цілою. У цьому районі й жила подруга Оксани, до якої вони ходили їсти. Також їжу давали волонтери, але невдовзі росіяни перестали їх пускати до міста та почали роздавати якісь свої продукти. Цю їжу люди брали неохоче, вони брали продукти з місцевих складів, переважно олію, крупи, борошно, адже розуміли, що їжі більше ніде немає.

До подруги Оксана ходила разом зі старшим сином Вітею, молодший чомусь із ними не хотів туди йти. Під час однієї такої вилазки вони затрималися та поверталися до бомбосховища у комендантську годину. Тоді в них відбулася перша розмова з російськими солдатами.

«Вітя почув, що їхав російський «Тигр», з якого вийшли п’яні російські солдати, один був дуже агресивний. До речі, потім ми побачили його по телевізору – наші взяли його у полон. Ми дуже з цього сміялися. Так ось, за ними з «Тигра» вийшов їхній старший, почав говорити, що ми диверсанти, солдати чіплялися до сина, зокрема до його взуття, адже на ньому були військові черевики чоловіка. Загалом їх було шестеро, вони запитували, звідки ми йдемо. Я відповіла, що від подруги, бо в нас у бомбосховищі немає ні води, ні їжі, сказавши, що саме вони розбомбили водопровід у місті. Росіяни почали заперечувати і говорити, що це наші, казали, аби ми передали своїм, що вони дурні. Я сказала, що передамо, якщо підемо з міста. Ми вже збиралися покидати Ізюм, але їм, звичайно, про це нічого не сказали. Росіяни трішки заспокоїлися і почали переконувати, щоб ми залишилися в Ізюмі, мовляв, з ними буде краще. Я запитала, чому вони так вирішили. А ті почали говорити своїми пропагандистськими фразами, мовляв, свої нас закриють в підвалі, будуть катувати. На щастя, через трохи нас відпустили, попередивши, щоб ми більше не попадалися», – розповіла Оксана.

«Побачили на небі хрест і подумали, що це знак – потрібно іти з міста»

Поступово запаси їжі закінчувалися, а умови життя ставали нестерпнішими, тому сім’я почала думати, як покинути місто. Особливо на цьому наполягав 17-річний Віктор.

«На тому, щоб піти з Ізюма, наполягав Вітя. Я теж була до цього готова, бо умови стали нестерпні – ми елементарно не могли помитися, запаси їжі закінчувалися. Ми мали інформацію, що міст, через який можна було пройти, розбомбили, тобто ситуація була безвихідною. Практично три тижні ми були без зв’язку, але знайшли місце, де він був, та порадилися з чоловіком. Ми думали іти через річку, а потім через ліс, однак він відмовив нас від цього, адже через водойму переходити було небезпечно, бо температура була низькою, а в лісі могли бути міни. Якось ми з Вітею вирішили прогулятися, пройшли через чотири блокпости і дорогою зустріли чоловіка, який нам і розповів, як можна вийти з Ізюма. Він порадив іти через пішохідний міст, який вже ледь тримався», – каже переселенка.

Рішення про вихід з міста було спонтанним. Перед тим як іти з Ізюма, сім’я простувала до своєї квартири і побачила знамення – хрест на небі – тож Оксана зрозуміла, що з міста точно потрібно іти. Вони вирішили йти до Оксаниного батька у село Заводи, яке розташоване майже за 40 кілометрів від Ізюма.

«З нами ніхто не хотів іти. Всі у бомбосховищі нас вважали ненормальними. Ми почали швидко збирати речі, але в мого молодшого сина була істерика, він нікуди не хотів іти, боявся. А ми з Вітею взагалі нічого не боялися, бо це вже все дуже дістало. Тож вибрали період, коли обстрілів стало менше – не було ні «Градів», ні авіанальотів, та пішли, – пригадує жінка. – Найскладніше було на першому російському блокпосту, коли почали перевіряти документи, забирали телефони, перевірили рюкзаки. Один з солдатів не хотів нас відпускати, питав, куди ми йдемо. Я відповіла, що в село Заводи до тата, а Вітя ще ляпнув, що туди йти сорок кілометрів. Солдат здивувався та просив, щоб ми не йшли, бо нас вб’є. Я пішла на хитрість і сказала, що ми повернемося, якщо будуть обстріли, він повірив».

На другому блокпосту росіяни знову причепилися до Віті через черевики, роздягнули його, шукали татуювання, звернули увагу на футболку з українською символікою.

«Ми їм відповіли, що живемо в Україні, а не в росії. Після цього вони нам пропонували знайти будинок, мовляв, неподалік живуть бабусі, яким потрібна допомога. Але ми відмовили, знову сказавши, що ідемо в село Заводи. А він такий: «Заводи? Там завод якийсь є?» Я спочатку не зрозуміла, а потім згадала, що вони в Ізюмі бомбили заводи. Забігаючи наперед: потім ці довбні розбомбили соєвий завод, бо думали, що там щось є. Тобто вони взагалі ненормальні, ці були дуже тупими. Вони казали нам, що через два дні відтіснять наших і щоб ми ішли за ними. Але ми відповіли, що ідемо додому і не хочемо йти з ними», – розповідає Оксана.

Від міста нічого не залишилося, дорогою бачили багато спаленої російської техніки

Коли сім’я перейшла міст, то була шокована, адже від Ізюма нічого не залишилося, поблизу стояли розбиті автобуси зі слідами від куль. Чоловік радив родині обійти гору Кременець, яку бомбили, але сім’я вирішила цього не робити та пішла напряму.

«Чоловік досі цього не знає (сміється, – О.З.). А під час нашого ось цього походу над нами літали ракети, працював снайпер. Дорогою мені телефонував чоловік та заспокоїв, що це наш снайпер, тобто в дітей та жінок він стріляти не буде.

Перед селом Топальське, це вже була українська сторона, мав бути блокпост, але ми побачили танки та автомобілі з буквою Z, які горіли. Далі побачили розбите воєнне медичне авто, біля якого валялися сухпайки. Молодший син мені сказав не дивитися вбік, адже там було дуже багато росіян. Ми подумали, що йдемо не туди, але Вітя був упевнений, що напрямок правильний. Дорогою зустріли ще одного росіянина, який почав до нас матюкатися, а заспокоївшись, сказав, що дві години тому був бій, мовляв, куди ми премося. Він кричав, казав, що закопав шість своїх хлопців, руки в нього трусилися, а я почала плакати, бо дуже переживала. Він розповів, що наші їх взяли в кільце, а ті військові, що нас раніше пропустили, їх кинули, залишивши напризволяще. Ось такі вони вояки. У підсумку ці солдати дали нам води, поїсти, з нами пішов їхній солдат, щоб провести. Я запитала його, чому вони не хочуть здатися, але він відповів, що сенсу здаватися немає, все вирішує командир. Розповів, що йому просто принесли повістку і сказали: якщо він не піде, то сидітиме десять років», – розповідає жінка.

У Заводах на зупинці Оксана з синами зустріла українських військових, які були дуже здивовані та розпитували, як їм вдалося вийти з Ізюма та пройти сорок кілометрів.

«При зустрічі я сказала наших хлопцям, що росіяни їм просили передати, що вони дурні. Вони дуже сміялися. Один з них побачив у сина сухпайок: «О, кацапський пайок, ну як, гарний?»(сміється, – О.З) Ті дали нам банку сала і сказали, щоб ми їхали з Заводів якомога швидше, адже в селі вже розбомбили будинок, вбивши сім’ю, і невдовзі тут буде «замєс». Ми сказали їм, що цілком імовірно, що росіяни будуть бомбити Заводи, бо подумали, що тут є якийсь завод. Наші хлопці були дуже впевненими, вони налаштовували нас, що все буде добре, ми переможемо. Ми прийшли до тата десь о 17:00, а вийшли о 9:00 ранку. Коли ми відчинили двері, тато був шокований», – пригадує ізюмчанка.

Батько Оксани ще раніше дав прихисток людям, які наступного дня їхали в Дніпро, та забрали сім’ю з собою. З Дніпра вони планували їхати до Львова, але довго не могли вибратися, бо за трьох людей просили від десяти до двадцяти тисяч. Натомість тато Оксани на той момент залишився в Заводах, але невдовзі виїхав, зараз із ним все гаразд. Однак від села вже нічого не залишилося, його будинку немає.

«Кума та подруга підтримують росію. Вони застрягли в срср»

Оксана розповіла, що в Ізюмі залишилося дуже багато людей: деякі не можуть виїхати, деякі не хочуть, а деякі підтримують росіян. Серед ізюмчан, які ховалися в бомбосховищі, були й проросійські.

«Вони зняли з училища прапор України. Мене це бісило, ми сказали, щоб його повернули», – каже жінка.

Але найбільше її здивувала позиція близьких людей, які підтримали росію, зокрема подруги:«Моя подруга дуже хороша людина, але вона підтримує росію. Коли ми були у неї, то випили трішки самогонки, аби просто розслабитися, бо стрес був неймовірний. Вона говорила, що їй неважливо, як закінчиться війна, їй все одно, під яким прапором жити. Я здивувалася. Почувши це, Вітя покликав мене, і ми пішли звідти. Люди, які так думають і говорять, – ненормальні. Тепер мені хочеться запитати, чи їй класно живеться, але ось зв’язку немає. Я не можу пояснити ось цю логіку, не знаю, чим їй погана Україна, в чому її образа. Вона просто застрягла в срср. Мій чоловік воював ще у 2014 році, тобто він український військовий, а вона мені каже такі речі, навіть не думаючи про наслідки для себе».

Таку ж позицію має і кума Оксани, яка хрестила її молодшого сина:«Ми з нею не спілкуємося зараз, оскільки вона почала ображати солдатів, які її захищають. Вона знає, що мій чоловік воює, і дозволяє собі погано висловлюватися в бік українських військових. Та це ж твій кум, ти з ним виросла в одному селі. А вона каже, що наші солдати стріляють у мирних людей. Їй теж байдуже, під яким прапором жити, але чомусь вона поїхала жити не у росію, а в Кропивницький. Дуже цікаво, чому вона в Заводах не залишилася. З такими людьми не варто спілкуватися».

Оксана переконана, що війна показала, хто є хто. Вона вважає, що українці, які втекли від війни не на підконтрольну Україні територію, а в росію, не мають права повертатися сюди після перемоги.

«Я залишала коментарі в Instagram під постом однієї дівчини, яка розповідала, що Україна дуже жорстока. Вона писала, що з Донбасу в росію приїхали біженці, які розповідали, що українські солдати бомбили їх протягом восьми років. А я відповіла, що це приїхали зрадники, і коли Україна звільнить Донбас, то нехай вони сюди не повертаються, адже їх тут ніхто не чекає. Ці люди з промитим мозком. Коли це все закінчиться і Україна переможе, мені просто хочеться запитати цих людей, які хотіли жити під російським прапором: з ким ви хотіли жити? Я просто не маю слів. Війна показала, хто є хто. Ці люди і були такими, я зробила для себе висновки», – наголошує ізюмчанка.

Подругу зі Львова, яка живе в росії, викликали на допит в ФСБ

Оксана має подругу з росії, яка родом зі Львова, але вже десять років одружена з росіянином. Рік тому вони познайомилися у соцмережах та спілкуються й досі. Попри життя в росії, вона має адекватний погляд на війну в Україні.

«У мене є подруга в росії, її батьки зі Львова, тобто вона українка, але вийшла заміж за росіянина. В них дійшло до того, що вона захотіла повернутися в Україну, але він їй відмовив, сказавши, що залишиться у росії. Вона каже, що він з промитим мозком, вірить ось цим їхнім новинам. Він не вірить їй, коли вона розповідає, що насправді відбувається в Україні. Чоловік навіть говорив з її батьками, але все одно гне свою лінію, що Україна винна в тому, що сталося. Вона вже не може спілкуватися з росіянами, постійно плаче. Однак і не хоче їхати в Україну без чоловіка, адже прожила з ним десять років», – зазначила переселенка.

Подруга у росії постійно лайкала пости українських солдатів, дивилася українські пабліки в Instagram, писала пости на підтримку України, але це тривало до дзвінка з ФСБ, куди її викликали на допит.

«Коли вона приїхала в ФСБ, на неї почали здійснювати тиск, казати, що вона підтримує Україну. Подруга підтвердила це, сказавши, що у цьому немає нічого дивного, адже в Україні живуть її батьки та родичі. Вони були дуже здивовані та попередили, щоб це було востаннє, бо її можуть притягти до кримінальної відповідальності. Ефесбешники казали їй, що Україна сама винна в ситуації, наголошуючи, що не можна жити у росії та викладати пости на підтримку України. Її допитували пів години. Після цього вона не робить жодних постів, напевно, боїться. Розповідає, що там люди абсолютно не мають жодних прав: ні виходити на мітинги, ні права голосу, ні щось говорити. Їм або погрожують, або кидають в тюрму», – каже Оксана

Про чоловіка-снайпера

Поки Оксана з синами облаштовує побут у Луцьку, її чоловік-снайпер захищає Україну на одному з напрямків. Він працював в СБУ, але пішов зі служби та став столярувати. Коли ж 2014 року почалася війна на Донбасі, йому надійшла повістка. Там він отримав осколкове поранення. Після цього він вже не хотів повертатися, але військова прокуратура прийшла до нього і пред’явила, що він втік. Як виявилося, у військкоматі не знали, що він був поранений.

«Прокурори були здивовані, дізнавшись цю інформацію. Він їм показав виписку і сказав, що йому потрібно пів року на реабілітацію. Але йому сказали, що часу на реабілітацію немає, тож тоді чоловік повернувся. Зараз він контрактник, йому пропонували бути інструктором снайперів. Якось приїхав додому зі снайперською гвинтівкою, то сусід на першому поверсі вимкнув музику (сміється, – О.З.). Зараз він воює на Харківському напрямку. Чоловік розповідає, що росіяни дуже бояться наших снайперів, на них навіть ведуть полювання. Тому це дуже небезпечна професія, ми дуже за нього переживаємо, але все буде добре», – переконана Оксана.

Олександр ЗЕЛІНСЬКИЙ

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---