USD 27.9 28.1
  • USD 27.9 28.1
  • EUR 32.15 32.35
  • PLN 7.4 7.5

«Двійник» Шевченка з Волині - про його схожість з Кобзарем

Лауреат Шевченківської премії у номінації «Театральне мистецтво» за створення образу Шевченка, актор і режисер – вихованець Луцького культосвітнього училища, а також столичного вишу ім. Карпенка-Карого, справжній театральний покровитель Горохівщини і її люблячий син волинянин Петро ПАНЧУК вважає, що його схожість з Кобзарем - у гріхах. Про це інформує видання Слово Волині.

…Нині до нього - журналістська черга. Але ті довгі вісімнадцять літ, коли він, актор київського театру Франка, молодий, талановитий, повен сил і бажання грати, виходив на сцену лише в епізодичних сценах, не забулися. Він зміг вистояти, як зауважили його колеги, ці нестерпні роки «в тіні», аби тепер мати не просто велику популярність у театрі, а й дійсно заслужене й почесне визнання.

– Сьомого березня – ваш 58-й день народження, а дев’ятого, очевидно, отримаєте Шевченківську премію. Нічогенький такий подарунок на іменнини, чи не так?

– Якщо говорити про Шевченківську премію на найнижчому фінансовому рівні, то це мені життя не змінить. (Йдеться про двісті шістдесят тисяч гривень. – Авт.). Двокімнатної квартири я не куплю, однокімнатну вже маю, холодильник і праска теж є…

Втім, ця премія змушує мене внутрішньо схилитися, щоб не виникло почуття гордині. Це таке собі випробування, яке вже почалося…

Якщо актор скаже собі, що от тепер я вже щось значу, то це недобре для митця почуття. Воно блокує творчу енергію, ті сили, завдяки яким ти потрібен глядачеві.

– Подейкують, що в рідній Лобачівці Горохівського району, де відродили театр, частину цих грошей віддасте на облаштування ігрової кімнати для дітей.

– Дам щось на церкву, і справді хотів би купити якісь розвивальні ігри, щоб діти в неділю не бродили, а чимось цікавим були зайняті…

Щодо сільського театру: хотілося б поїздити й іншими селами. Але мусимо шукати якогось спонсора, щоб хоч автобус нам оплатив. Аби ті триста гривень з вистави не віддавали водієві, а додали доярці ще двадцять, бо вона від чоловіка йде на репетицію, а він яєчню вечорами їсть, що вже набридла… Нам же треба костюми шити, всякі декорації купувати…

– А чи вбачаєте ви символізм у тому, що народилися майже одночасно з Кобзарем, ще й тричі уособлювали його образ на сцені?

– Є якийсь зв’язок. Я не порівнюю себе з Тарасом Шевченком. Коли питають про схожість, то віджартовуюся, що вона справді є – у гріхах! А в таланті, то ми – небо й земля.

Колись, як служив у Севастополі, бував там на гастролях і все думав – чого мене в Херсонес так тягне? Потім розгортаю книжку про сім мучеників херсонеських і дізнаюся, що шість із них закінчили життя мученицькою смертю саме сьомого березня. Отже, вони відійшли того дня, а я в нього прийшов.

– І все-таки з отих трьох Шевченків, які ви зіграли, зокрема, на початку 2000-х на сцені театру Франка у виставі «Божественна самотність»; три роки тому – в Черкасах у виставі «Тарас. Слова»; й цьогоріч у Російській драмі, у постановці «Всюди один», - який вам найближчий?

– У кожному з них є я, тільки – інший. У Шевченкові я старався виражати те, що мене найбільше чіпляло у той момент, якась тема. Наприклад, у останній постановці Михайла Резніковича йдеться про збереження людської гідності у дуже складних обставинах. Згадалося, коли я тільки-но вступив до інституту й не отримував стипендії перші півроку з перспективою мати її за гарне навчання, – іспит з філософії, відчував, що здам на «трійку». Отже, стипендії не матиму. Кажу до вчителя: «Спитайте мене ще щось»… Вже тридцять років я в театрі, а момент отого внутрішнього приниження ще й досі в мені сидить! Ну, не треба було просити. Ставить «трійку», то й нехай…

Ото людську гідність Шевченкову я стараюся тепер зобразити. Коли тебе арештовують, не дозволяють малювати, але цей біль ти маєш втамовувати й триматися гідно.

– Якось ви зізналися, що перечитали про Шевченка стільки, що, здається, усе вже знаєте. Але чи відкрили щось нове у ньому, готуючись до ролей?

– Якось увечері я помолився, але відчув, що моє серце не відкрилося. Взяв «Кобзаря», не пам’ятаю, що саме прочитав, і серце розкрилося, сльози потекли… Подумав тоді: Шевченко ж не писав із примусу чи ради якихось премій, він писав тоді, коли щось находило, й він не міг інакше.

Раніше дійсно не розумів, чому він усе плаче й плаче. А потім відкрив: у святого Єфрема Сирина є про те, як святі просили Бога про плач, бо це – найвища молитва, а сльози – очищення. Тому в найвищих поетичних Шевченкових устремліннях саме молитва.

Перед роллю Кобзаря стараюся багато молитися, щоб набратися енергії і хоч трохи дотягнутися до нього.

Інакше слова не зазвучать, і глядачу не закортить Шевченка перечитати. Здебільшого ми виходимо на сцену напівпорожніми. А де набратися енергії? Хіба тільки в храмі…

– Про вашу любов до рідного села відомо, певно, кожному вашому прихильникові. Як і про те, що не було такого літа, аби ви не поїхали туди у відпустку, а не в які-небудь закордони, і не поставили виставу на сцені Лобачівського театру Панчука…

– Ми називаємо його ЛТП – лікувально-трудовий профілакторій. (Сміється. – Авт.). Усього ми зробили три постановки:

Шолом-Алейхема «Тев’є-молочник», «Земляки» за оповіданнями Шукшина та «Мартин Боруля» Карпенка-Карого).

У мене справді є потреба їздити додому, я люблю це село і людей.

А тепер дивіться, з ким я граю вистави. Це – Сергій Корнейко, десятикласник, його сестра Софійка, дев’ятикласниця, і їхній батько Андрій Корнейко. А я пам’ятаю, як маленьким був на весіллі батька цього Андрія Корнейка. Хата така стара-стара була на хуторі, каганець блимає, мене над усіма підіймають і кажуть: «Подивися, яка файна молода». Цього чоловіка вже нема, а я граю із його сином і внуками. Тобто у мене зв’язок ще з дідом. Я відчуваю спорідненість із цими людьми.

– Найсвітлішими спогадами з дитинства поділитеся?

– Якщо говорити про той період, коли я жив у селі, то спогади здебільшого болючі. Але я добре пам’ятаю – в селі мене любили. У мене є зошит, де записано чотириста імен людей з мого села, яких уже нема, і яких періодично, навіть йдучи вулицею, згадую у своїх молитвах.

Чому? Бо в Бога всі живі. І потреба віддати любов – існує.

Відчуваю взаємний зв’язок із тими, за кого молюся: той тебе на руки взяв, той вперше прийшов до тебе перебиранцем…

– Наостанку не можу не запитати про молоду дружину й синочка Серафимчика, якому два з половиною рочки. Як воно – бути молодим татом?

– Дружина Людмила – з Волині, горохівчанка, теж актриса, до речі, володарка гран-прі Шевченківських читань.

Ми народжували Серафимка в Горохові, я був при пологах. Лікарка, яку звали Оксаною, просить дружину кричати, а та мовчить. «Ну то співай!» – сказала їй. І Люда затягнула пісню про гуцулку Ксеню, а я – з нею… Йой, і тут показують нам нашого Серафима, під пісню нам так і вродився... Я не думав, що буду таким відданим батьком, а тільки до сина тепер і спішу після роботи…
Загрузка...
Коментарів: 0

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.