Провокації, колаборанти та показові суди: чому волинські селяни зверталися до британського прем’єр-міністра
Налаштування населення проти тих, хто боровся з радянськими військами, показові процеси над «фашистськими карателями», дискредитація представників націоналістичної української діаспори закордоном та групові листи до керманичів західних держав: якими методами працювало КДБ в Україні та чому селяни з Волині зверталися до прем’єр-міністра Великої Британії, йдеться у дослідженні українського історика.
Про діяльність КДБ УРСР та політику пам’яті про місцеву колаборацію в Україні 1960-80-их років пише історик Андрій Усач, автор дослідження «Щоб вони більше не ходили по нашій святій землі»: КДБ УРСР і політика пам’яті про місцеву колаборацію, 1960–1980-ті роки».
Для радянської України 1960-1980-их років проведення публічних судових процесів стало невід’ємною частиною так званої «другої хвилі» переслідування колишніх колаборантів у СРСР. За ініціативою КДБ ці процеси являли собою важливу складову ширшої кампанії з інструменталізації подій Другої світової війни, нацистської окупації та Голокосту. Активна участь КДБ у створенні та розповсюдженні пропагандистської продукції як для внутрішнього, так і закордонного споживача є безумовною. Майже завжди за цією діяльністю було намагання використати травматичну тему для вирішення актуальних політичних питань.
Основним зовнішнім фактором, який впливав на діяльність КДБ у цей час, без сумніву була «холодна війна», чергове загострення якої припало на початок 1960-их років. У цьому ракурсі особливу увагу КДБ УРСР звертав на українську діаспору, вбачаючи загрозу в тому, що західні спецслужби використовують її з антирадянською метою, у тому числі й через приватні контакти з родичами в УРСР. А тому з 1960-их років бере початок активніше акумулювання та оприлюднення інформації про тих членів діаспорних спільнот, які під час Другої світової війни співпрацювали з нацистами. Таким чином радянські органи безпеки намагалися затаврувати всі ці спільноти як суцільних колаборантів, а країни Заходу як такі, що навмисне надають їм прихисток.
Не менш важливими в контекстуалізації діяльності КДБ у зазначений період були внутрішні фактори, зокрема боротьба з національними рухами (українським, кримськотатарським, єврейським), дисидентськими групами, релігійними течіями. Це було тим більш важливо з огляду на паралельний процес конструювання «єдиної радянської ідентичності» і міфу про Велику Вітчизняну війну як її складову і центральну частину.
Публічні судові процеси: показова розправа з колаборантами
Для радянської України зразка 1960–1980-их років проведення публічних судових процесів стало невід’ємною частиною так званої «другої хвилі» переслідування колишніх колаборантів у СРСР. Встановити їх точну кількість за цей період важко, але, до прикладу, впродовж 1972 року відбулося сім таких процесів у Волинській, Дніпропетровській, Кіровоградський, Кримській, Полтавській та Чернігівській областях, у результаті яких дев’ять осіб засудили до розстрілу, чотирьох – до 15 і одну особу – до 13 років ув’язнення.
Так, у червні 1972 року в районному центрі Володимирець на Рівненщині відбувся публічний судовий процес над групою з п’яти осіб, яких обвинувачували в тому, що під час нацистської окупації вони служили в Рафалівській районній поліції та брали участь у здійсненні численних актів насильства, зокрема масового вбивства 2,5 тисячі місцевих євреїв в урочищі Бахова гора в серпні 1942 року. Після цього вони займались пошуками тих, кому вдалося врятуватись, виявлених євреїв вбивали, а їх майно розграбовували. У результаті виїзною сесією Рівненського обласного суду двоє підсудних, Володимир та Арсентій Панасюки, були засуджені до розстрілу, ще двоє, Олексій Скибчик та Іван Паламарчук, – до 15 і один, Георгій Паламарчук, – до 10 років ув’язнення.
Цей процес активно висвітлювався в пресі, автором найвідомішого тексту під назвою власне «Бахова гора» став Олександр Федрицький, тодішній кореспондент обласної газети «Червоний прапор».
Підсумовуючи результати діяльності за 1972 рік, голова КДБ УРСР Віталій Федорчук писав: «У Сімферополі, райцентрах Рівненської та Волинської областей проведено відкриті судові процеси, які широко висвітлювались по радіо і в пресі. Вони відіграли важливу роль у подальшому викритті антинародної сутності українських і татарських націоналістів, їх кривавих злодіянь, тісного зв’язку з каральними органами фашистської Німеччини і сприяли відриву з-під впливу українських націоналістів і татарських автономістів політично незрілої частини громадян, які потрапили в оману».
Операція «Відплата»: як КДБ провокувала переслідування колишніх колаборантів
З другої половини 1970-их років діяльність КДБ здійснювало довготермінову акцію «Відплата», яка полягала в тому, що до державних структур спершу США, а потім також Канади, Великої Британії, Австралії почали надсилати інформацію про злочинну діяльність тих або інших осіб та провокувати їх переслідування.
Паралельно з цим неофіційними шляхами ця інформація передавалася до преси, громадських організацій тощо. Упродовж 1976-1981 років лише до США передали дані на близько 300 таких осіб.
У внутрішній документації КДБ не приховувалось, що вся ця діяльність була політично вмотивованою. До прикладу, інформація щодо британського громадянина Кирила Зварича, колишнього поліцейського з Волині, була відома КДБ, але «до тих пір, поки відносини з Англією розвивались благопристойно, реалізовувати наявні матеріали було недоцільно». Її почали навмисно оприлюднювати лише після шпигунського скандалу і, як його результату, висилки з Великої Британії 105 радянських дипломатичних співробітників у вересні 1971 року. Після цього документування силами КДБ фактів щодо діяльності Зварича під час нацистської окупації і їх оприлюднення стали систематичними.
Так само в КДБ стежили за консолідаційними процесами серед української діаспори, особливо болісно реагуючи на спроби порозуміння з єврейськими та польськими середовищами. До прикладу, у радянських пропагандистських фільмах поливали брудом «ізраїльських сіоністів, які шукають спільників серед українських нацистів, осліплені антирадянською ненавистю» та «антирадянські збіговиська на Заході, де головують сіоністи», «керований імперіалістичними силами Заходу альянс».
Практичні результати такої діяльності були більш ніж скромними. До прикладу, впродовж 1981-1987 років всього десятьох колишніх колаборантів з України позбавили американського громадянства, а до СРСР передали лише одного з них – колишнього охоронця нацистських таборів смерті Федора Федоренка. Він був засуджений до розстрілу на публічному судовому процесі в Сімферополі в червні 1986 року.
Ціла низка факторів впливала на те, що з початку 1960-их років КДБ почав більше уваги звертати на проблему місцевої колаборації, і відповідно змушувала до пошуку відповідного інструментарію для її використання з метою вирішення актуальних політичних завдань.
Кіно і телебачення на службі пропаганди: суд у Старій Вижівці
Серед іншого, КДБ курував видання відповідної пропагандистської літератури, створення радіо- та телепередач, документальних фільмів. Для розуміння масштабів цього напрямку діяльності можна навести дані за 1984 рік, упродовж якого співробітники держбезпеки взяли участь у створенні 8 документальних фільмів, 16 книг і брошур, 882 памфлетів і статей, 395 радіо- та телепередач.
У червні 1980 року КДБ звернувся до ЦК КПУ з пропозицією створити документальну стрічку за результатами судового процесу над колишніми поліцейськими Миколою Дуфанцем, Артемом Бубелою та Пилипом Рибачуком, який відбувся 5-28 серпня 1980 року в райцентрі Стара Вижівка на Волині: «У зв’язку зі зростаючою ворожою активністю закордонних оунівських центрів вихід зазначеного фільму на екрани в цьому році відіграв би важливу роль у посиленні наших загально профілактичних і контрпропагандистських заходів щодо подальшого викриття антинародної сутності українського буржуазного націоналізму, кривавих злодіянь оунівських банд, а також компрометації спроб, які вживають ватажки ОУН, з консолідації своїх злочинних дій з екстремістськими устремліннями сіоністських лідерів». Створення такої стрічки пропонувалося доручити «Укркінохроніці», у чому голова КДБ УРСР Віталій Федорчук зі свого боку обіцяв «необхідну допомогу». Наступного року відповідна стрічка під назвою «Без строку давності» була знята режисером Євгеном Татарцем. Очевидно, що для цього КДБ не міг обходитись лише власними кадрами, а повинен був налагоджувати співпрацю з авторами, проте характер такого роду співпраці, а також принципи фільтрування інформації, яка їм надавалась, потребують окремого дослідження. У стрічці йдеться, зокрема про ексгумацію останків «радянських громадян» (жертвами були здебільшого євреї) розстріляних в урочищі Пісоцьке поблизу села Кримне Старовижівського району. Під час ексгумації виявили 388 людських скелетів, з них 32 скелети дітей віком від 1 до 5 років, 49 - віком від 5 до 10 років, 44 – віком від 10 до 15 років.
«Стара Вижівка на Волині: тут ніщо не забуте. Злочини перед народом, перед людяністю, не прощаються. Вони караються без строку давності», - пафосно зауважують у фільмі, де наведені кадри судового засідання та оголошення вироку згаданим колишнім поліцейським.
Зрозуміло, що КДБ діяв з розрахунку не лише на радянського, а й на західного споживача. Використовувались при цьому ті самі засоби. Основним друкованим рупором виступала газета «Вісті з України» та її англомовна версія. До прикладу, того ж 1984 року ініціювали публікацію в них 85 статей відповідної тематики. У 1985 році у рамках вже згаданої операції «Відплата» КДБ двічі організовував видання і подальше розповсюдження в США англомовної книжки «Щоб ми не забули» («Lest We Forget»), автором якої був вказаний лідер радянофільської Ліги американських українців Майкл Ганусяк, паралельно в Канаді поширено подібне видання під назвою «Ми звинувачуємо» («We Accuse») Валерія Стрикула. На основі підготовлених КДБ матеріалів у 1987 році шотландська телекомпанія зняла документальну стрічку «Британія – притулок нацистів» («Britain: A Nazi Safehouse»), яку впродовж липня-серпня того ж року продемонстрували у США, Канаді, Австралії та Ізраїлі. Одним із її антигероїв виступив колишній поліцейський Зварич.
Масові звернення до західних лідерів та спецслужби: чому жителі Ратнівщини зверталися до Маргарет Тетчер
Деякі із заходів, що здійснювались КДБ, вимагали залучення більшого числа людей. Від їх імені організовувалося масове засилання листів до посольств західних держав з вимогою видати тих чи інших осіб. Особлива програма подібних заходів була передбачена на 1986 рік, до 40-ї річниці Міжнародного воєнного трибуналу в Нюрнберзі.
До прикладу, 10 квітня 1986 року на сході, що відбувся в будинку культури села Тур Ратнівського району мешканці цього та навколишніх населених пунктів вимагали у влади Великої Британії видати колишнього поліцейського Зварича, який діяв тут під час нацистської окупації. Процес сходу був добре організований – виступали районний прокурор, православний священик, численні свідки. На даху будинку культури встановлено гучномовці. На фотографіях помітно, що деякі з присутніх тримали транспаранти з написами «Жителі села Яревище вимагають видачі зрадника народу Кирила Зварича» та «Пам’ять не дає спокою». Під листом до британської прем’єр-міністра Маргарет Тетчер зібрали 2 914 підписів. «І зараз, – йшлося у ньому, – зібравшись на сільський сход у зв’язку з 40-річчям Нюрнберзького процесу, ми звертаємось до Вас, пані прем’єр-міністр, з настійною просьбою не ігнорувати нашого голосу правди, почути крик зболених душ свідків злочинів вбивці К. Зварича і задовольнити нашу справедливу вимогу». Серед іншого, на сході було продемонстрували згадану вище документальну стрічку «Без строку давності». Сам схід теж фільмувався і відповідні кадри були своєю чергою включені до стрічки «Іменем закону пам’яті» (режисер – той самий Татарець). Вже в листопаді того ж року її демонстрували на міжнародній конференції «Уроки Нюрнберга» в Москві.
Усе це засвідчує, що пересічні громадяни цілком визнавали легітимність дій радянської влади в напрямку переслідування колишніх колаборантів. Отже, у 1960–1980-их роках КДБ ініціював проведення численних публічних судових процесів над місцевими колаборантами як частину ширшої кампанії з інструменталізації подій Другої світової війни, нацистської окупації та Голокосту. Активна участь КДБ у створенні та розповсюдженні пропагандистської продукції як для внутрішнього,так і закордонного споживача є безумовною. Майже завжди за цією діяльністю було намагання використати травматичну тему для вирішення актуальних політичних питань. Відкритим залишається запитання чи можна стверджувати, що активна залученість КДБ до описаних процесів означала і те, що його співробітники таким чином поширювали своє корпоративне бачення проблеми місцевої колаборації, до прикладу, ототожнення колаборантів з «оунівцями» чи «сіоністами», навіть тоді, коли жодних підстав для цього не було.
Кадебістські провокації продовжують жити: листи проти реабілітації вояків УПА у незалежній Україні
Ще однією проблемою, як зауважує дослідник, є простеження того, наскільки штампи, створені в межах радянського публічного дискурсу в 1960-1980-их роках, продовжили використовуватися і після розпаду СРСР. Одним з джерел для такого аналізу може стати кореспонденція, надіслана в 1990-их роках на адресу Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА. Це листи з усіх куточків України, індивідуальні та колективні, як «за», так і «проти». Автори лише невеликої частини з них були безпосередніми учасниками або свідками подій, отже, могли навести факти з власного досвіду.
Більшість же листів надходила від органів місцевого самоврядування, трудових колективів, ветеранських організацій тощо. Вони були досить схожими на кореспонденцію, отриману в ході публічних процесів радянських часів, до прикладу, через використання подібних ідеологем на кшталт «українських буржуазних націоналістів». Часто в них прямо апелювали до радянських публікацій 1960-1980-их років чи результатів проведених тоді ж публічних судових процесів. У деяких листах можна зустріти навіть знайомі імена місцевих колаборантів, популяризовані свого часу за участі КДБ, як-от неодноразово згадуваного Кирила Зварича. До прикладу, у листі жителів Кіровоградської області, які 1992 року зверталися до президента Леоніда Кравчука проти реабілітації ОУН-УПА, вказували: «Ватажки бандерів є живі і працюють на користь бандерівської України… Зварич Кирило Степанович в 1942-1944 рр. вбив 400 чоловік і втік у Англію. Люди вимагали, щоб його судили на Волині, вимагали видати цього злочинця радянському правосуддю. Однак уряд Великої Британії не видав його».
Цікаво, що в іншому листі, з яким житель Криму звертався у 1993 році до заступникf міністра юстиції щодо глибокого вивчення проблеми ОУН-УПА, йшлося про зустріч з колишнім співробітником КДБ, який працював у Луцьку: «Розповів багато різних епізодів. А потім, раптом, сказав, що «наши тоже сделали много злодеяний, чтобы вызвать ненависть к бандеровцам». На моє запитання, в чому це виражалося, відповів, що за кожного вбитого націоналіста їм платили. І тому по хуторах убивали людей, а потім їх привозили до райцентру вбитими і видавали за бандитів. Скільки так було знищено людей, ніхто не знає. Він також сказав, що тих вчителів, лікарів, агрономів й інших спеціалістів, що були направлені у західні області, знищували працівники КДБ під виглядом націоналістів. Якщо останні працювали лише як спеціалісти і не займалися пропагандою ідей ВКП(б). А ті, хто займався пропагандою, знищувалися бандерівцями».
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Про діяльність КДБ УРСР та політику пам’яті про місцеву колаборацію в Україні 1960-80-их років пише історик Андрій Усач, автор дослідження «Щоб вони більше не ходили по нашій святій землі»: КДБ УРСР і політика пам’яті про місцеву колаборацію, 1960–1980-ті роки».
Для радянської України 1960-1980-их років проведення публічних судових процесів стало невід’ємною частиною так званої «другої хвилі» переслідування колишніх колаборантів у СРСР. За ініціативою КДБ ці процеси являли собою важливу складову ширшої кампанії з інструменталізації подій Другої світової війни, нацистської окупації та Голокосту. Активна участь КДБ у створенні та розповсюдженні пропагандистської продукції як для внутрішнього, так і закордонного споживача є безумовною. Майже завжди за цією діяльністю було намагання використати травматичну тему для вирішення актуальних політичних питань.
Основним зовнішнім фактором, який впливав на діяльність КДБ у цей час, без сумніву була «холодна війна», чергове загострення якої припало на початок 1960-их років. У цьому ракурсі особливу увагу КДБ УРСР звертав на українську діаспору, вбачаючи загрозу в тому, що західні спецслужби використовують її з антирадянською метою, у тому числі й через приватні контакти з родичами в УРСР. А тому з 1960-их років бере початок активніше акумулювання та оприлюднення інформації про тих членів діаспорних спільнот, які під час Другої світової війни співпрацювали з нацистами. Таким чином радянські органи безпеки намагалися затаврувати всі ці спільноти як суцільних колаборантів, а країни Заходу як такі, що навмисне надають їм прихисток.
Не менш важливими в контекстуалізації діяльності КДБ у зазначений період були внутрішні фактори, зокрема боротьба з національними рухами (українським, кримськотатарським, єврейським), дисидентськими групами, релігійними течіями. Це було тим більш важливо з огляду на паралельний процес конструювання «єдиної радянської ідентичності» і міфу про Велику Вітчизняну війну як її складову і центральну частину.
Публічні судові процеси: показова розправа з колаборантами
Для радянської України зразка 1960–1980-их років проведення публічних судових процесів стало невід’ємною частиною так званої «другої хвилі» переслідування колишніх колаборантів у СРСР. Встановити їх точну кількість за цей період важко, але, до прикладу, впродовж 1972 року відбулося сім таких процесів у Волинській, Дніпропетровській, Кіровоградський, Кримській, Полтавській та Чернігівській областях, у результаті яких дев’ять осіб засудили до розстрілу, чотирьох – до 15 і одну особу – до 13 років ув’язнення.
Так, у червні 1972 року в районному центрі Володимирець на Рівненщині відбувся публічний судовий процес над групою з п’яти осіб, яких обвинувачували в тому, що під час нацистської окупації вони служили в Рафалівській районній поліції та брали участь у здійсненні численних актів насильства, зокрема масового вбивства 2,5 тисячі місцевих євреїв в урочищі Бахова гора в серпні 1942 року. Після цього вони займались пошуками тих, кому вдалося врятуватись, виявлених євреїв вбивали, а їх майно розграбовували. У результаті виїзною сесією Рівненського обласного суду двоє підсудних, Володимир та Арсентій Панасюки, були засуджені до розстрілу, ще двоє, Олексій Скибчик та Іван Паламарчук, – до 15 і один, Георгій Паламарчук, – до 10 років ув’язнення.
Цей процес активно висвітлювався в пресі, автором найвідомішого тексту під назвою власне «Бахова гора» став Олександр Федрицький, тодішній кореспондент обласної газети «Червоний прапор».
Підсумовуючи результати діяльності за 1972 рік, голова КДБ УРСР Віталій Федорчук писав: «У Сімферополі, райцентрах Рівненської та Волинської областей проведено відкриті судові процеси, які широко висвітлювались по радіо і в пресі. Вони відіграли важливу роль у подальшому викритті антинародної сутності українських і татарських націоналістів, їх кривавих злодіянь, тісного зв’язку з каральними органами фашистської Німеччини і сприяли відриву з-під впливу українських націоналістів і татарських автономістів політично незрілої частини громадян, які потрапили в оману».
Операція «Відплата»: як КДБ провокувала переслідування колишніх колаборантів
З другої половини 1970-их років діяльність КДБ здійснювало довготермінову акцію «Відплата», яка полягала в тому, що до державних структур спершу США, а потім також Канади, Великої Британії, Австралії почали надсилати інформацію про злочинну діяльність тих або інших осіб та провокувати їх переслідування.
Паралельно з цим неофіційними шляхами ця інформація передавалася до преси, громадських організацій тощо. Упродовж 1976-1981 років лише до США передали дані на близько 300 таких осіб.
У внутрішній документації КДБ не приховувалось, що вся ця діяльність була політично вмотивованою. До прикладу, інформація щодо британського громадянина Кирила Зварича, колишнього поліцейського з Волині, була відома КДБ, але «до тих пір, поки відносини з Англією розвивались благопристойно, реалізовувати наявні матеріали було недоцільно». Її почали навмисно оприлюднювати лише після шпигунського скандалу і, як його результату, висилки з Великої Британії 105 радянських дипломатичних співробітників у вересні 1971 року. Після цього документування силами КДБ фактів щодо діяльності Зварича під час нацистської окупації і їх оприлюднення стали систематичними.
Так само в КДБ стежили за консолідаційними процесами серед української діаспори, особливо болісно реагуючи на спроби порозуміння з єврейськими та польськими середовищами. До прикладу, у радянських пропагандистських фільмах поливали брудом «ізраїльських сіоністів, які шукають спільників серед українських нацистів, осліплені антирадянською ненавистю» та «антирадянські збіговиська на Заході, де головують сіоністи», «керований імперіалістичними силами Заходу альянс».
Практичні результати такої діяльності були більш ніж скромними. До прикладу, впродовж 1981-1987 років всього десятьох колишніх колаборантів з України позбавили американського громадянства, а до СРСР передали лише одного з них – колишнього охоронця нацистських таборів смерті Федора Федоренка. Він був засуджений до розстрілу на публічному судовому процесі в Сімферополі в червні 1986 року.
Ціла низка факторів впливала на те, що з початку 1960-их років КДБ почав більше уваги звертати на проблему місцевої колаборації, і відповідно змушувала до пошуку відповідного інструментарію для її використання з метою вирішення актуальних політичних завдань.
Кіно і телебачення на службі пропаганди: суд у Старій Вижівці
Серед іншого, КДБ курував видання відповідної пропагандистської літератури, створення радіо- та телепередач, документальних фільмів. Для розуміння масштабів цього напрямку діяльності можна навести дані за 1984 рік, упродовж якого співробітники держбезпеки взяли участь у створенні 8 документальних фільмів, 16 книг і брошур, 882 памфлетів і статей, 395 радіо- та телепередач.
У червні 1980 року КДБ звернувся до ЦК КПУ з пропозицією створити документальну стрічку за результатами судового процесу над колишніми поліцейськими Миколою Дуфанцем, Артемом Бубелою та Пилипом Рибачуком, який відбувся 5-28 серпня 1980 року в райцентрі Стара Вижівка на Волині: «У зв’язку зі зростаючою ворожою активністю закордонних оунівських центрів вихід зазначеного фільму на екрани в цьому році відіграв би важливу роль у посиленні наших загально профілактичних і контрпропагандистських заходів щодо подальшого викриття антинародної сутності українського буржуазного націоналізму, кривавих злодіянь оунівських банд, а також компрометації спроб, які вживають ватажки ОУН, з консолідації своїх злочинних дій з екстремістськими устремліннями сіоністських лідерів». Створення такої стрічки пропонувалося доручити «Укркінохроніці», у чому голова КДБ УРСР Віталій Федорчук зі свого боку обіцяв «необхідну допомогу». Наступного року відповідна стрічка під назвою «Без строку давності» була знята режисером Євгеном Татарцем. Очевидно, що для цього КДБ не міг обходитись лише власними кадрами, а повинен був налагоджувати співпрацю з авторами, проте характер такого роду співпраці, а також принципи фільтрування інформації, яка їм надавалась, потребують окремого дослідження. У стрічці йдеться, зокрема про ексгумацію останків «радянських громадян» (жертвами були здебільшого євреї) розстріляних в урочищі Пісоцьке поблизу села Кримне Старовижівського району. Під час ексгумації виявили 388 людських скелетів, з них 32 скелети дітей віком від 1 до 5 років, 49 - віком від 5 до 10 років, 44 – віком від 10 до 15 років.
«Стара Вижівка на Волині: тут ніщо не забуте. Злочини перед народом, перед людяністю, не прощаються. Вони караються без строку давності», - пафосно зауважують у фільмі, де наведені кадри судового засідання та оголошення вироку згаданим колишнім поліцейським.
Зрозуміло, що КДБ діяв з розрахунку не лише на радянського, а й на західного споживача. Використовувались при цьому ті самі засоби. Основним друкованим рупором виступала газета «Вісті з України» та її англомовна версія. До прикладу, того ж 1984 року ініціювали публікацію в них 85 статей відповідної тематики. У 1985 році у рамках вже згаданої операції «Відплата» КДБ двічі організовував видання і подальше розповсюдження в США англомовної книжки «Щоб ми не забули» («Lest We Forget»), автором якої був вказаний лідер радянофільської Ліги американських українців Майкл Ганусяк, паралельно в Канаді поширено подібне видання під назвою «Ми звинувачуємо» («We Accuse») Валерія Стрикула. На основі підготовлених КДБ матеріалів у 1987 році шотландська телекомпанія зняла документальну стрічку «Британія – притулок нацистів» («Britain: A Nazi Safehouse»), яку впродовж липня-серпня того ж року продемонстрували у США, Канаді, Австралії та Ізраїлі. Одним із її антигероїв виступив колишній поліцейський Зварич.
Масові звернення до західних лідерів та спецслужби: чому жителі Ратнівщини зверталися до Маргарет Тетчер
Деякі із заходів, що здійснювались КДБ, вимагали залучення більшого числа людей. Від їх імені організовувалося масове засилання листів до посольств західних держав з вимогою видати тих чи інших осіб. Особлива програма подібних заходів була передбачена на 1986 рік, до 40-ї річниці Міжнародного воєнного трибуналу в Нюрнберзі.
До прикладу, 10 квітня 1986 року на сході, що відбувся в будинку культури села Тур Ратнівського району мешканці цього та навколишніх населених пунктів вимагали у влади Великої Британії видати колишнього поліцейського Зварича, який діяв тут під час нацистської окупації. Процес сходу був добре організований – виступали районний прокурор, православний священик, численні свідки. На даху будинку культури встановлено гучномовці. На фотографіях помітно, що деякі з присутніх тримали транспаранти з написами «Жителі села Яревище вимагають видачі зрадника народу Кирила Зварича» та «Пам’ять не дає спокою». Під листом до британської прем’єр-міністра Маргарет Тетчер зібрали 2 914 підписів. «І зараз, – йшлося у ньому, – зібравшись на сільський сход у зв’язку з 40-річчям Нюрнберзького процесу, ми звертаємось до Вас, пані прем’єр-міністр, з настійною просьбою не ігнорувати нашого голосу правди, почути крик зболених душ свідків злочинів вбивці К. Зварича і задовольнити нашу справедливу вимогу». Серед іншого, на сході було продемонстрували згадану вище документальну стрічку «Без строку давності». Сам схід теж фільмувався і відповідні кадри були своєю чергою включені до стрічки «Іменем закону пам’яті» (режисер – той самий Татарець). Вже в листопаді того ж року її демонстрували на міжнародній конференції «Уроки Нюрнберга» в Москві.
Усе це засвідчує, що пересічні громадяни цілком визнавали легітимність дій радянської влади в напрямку переслідування колишніх колаборантів. Отже, у 1960–1980-их роках КДБ ініціював проведення численних публічних судових процесів над місцевими колаборантами як частину ширшої кампанії з інструменталізації подій Другої світової війни, нацистської окупації та Голокосту. Активна участь КДБ у створенні та розповсюдженні пропагандистської продукції як для внутрішнього,так і закордонного споживача є безумовною. Майже завжди за цією діяльністю було намагання використати травматичну тему для вирішення актуальних політичних питань. Відкритим залишається запитання чи можна стверджувати, що активна залученість КДБ до описаних процесів означала і те, що його співробітники таким чином поширювали своє корпоративне бачення проблеми місцевої колаборації, до прикладу, ототожнення колаборантів з «оунівцями» чи «сіоністами», навіть тоді, коли жодних підстав для цього не було.
Кадебістські провокації продовжують жити: листи проти реабілітації вояків УПА у незалежній Україні
Ще однією проблемою, як зауважує дослідник, є простеження того, наскільки штампи, створені в межах радянського публічного дискурсу в 1960-1980-их роках, продовжили використовуватися і після розпаду СРСР. Одним з джерел для такого аналізу може стати кореспонденція, надіслана в 1990-их роках на адресу Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА. Це листи з усіх куточків України, індивідуальні та колективні, як «за», так і «проти». Автори лише невеликої частини з них були безпосередніми учасниками або свідками подій, отже, могли навести факти з власного досвіду.
Більшість же листів надходила від органів місцевого самоврядування, трудових колективів, ветеранських організацій тощо. Вони були досить схожими на кореспонденцію, отриману в ході публічних процесів радянських часів, до прикладу, через використання подібних ідеологем на кшталт «українських буржуазних націоналістів». Часто в них прямо апелювали до радянських публікацій 1960-1980-их років чи результатів проведених тоді ж публічних судових процесів. У деяких листах можна зустріти навіть знайомі імена місцевих колаборантів, популяризовані свого часу за участі КДБ, як-от неодноразово згадуваного Кирила Зварича. До прикладу, у листі жителів Кіровоградської області, які 1992 року зверталися до президента Леоніда Кравчука проти реабілітації ОУН-УПА, вказували: «Ватажки бандерів є живі і працюють на користь бандерівської України… Зварич Кирило Степанович в 1942-1944 рр. вбив 400 чоловік і втік у Англію. Люди вимагали, щоб його судили на Волині, вимагали видати цього злочинця радянському правосуддю. Однак уряд Великої Британії не видав його».
Цікаво, що в іншому листі, з яким житель Криму звертався у 1993 році до заступникf міністра юстиції щодо глибокого вивчення проблеми ОУН-УПА, йшлося про зустріч з колишнім співробітником КДБ, який працював у Луцьку: «Розповів багато різних епізодів. А потім, раптом, сказав, що «наши тоже сделали много злодеяний, чтобы вызвать ненависть к бандеровцам». На моє запитання, в чому це виражалося, відповів, що за кожного вбитого націоналіста їм платили. І тому по хуторах убивали людей, а потім їх привозили до райцентру вбитими і видавали за бандитів. Скільки так було знищено людей, ніхто не знає. Він також сказав, що тих вчителів, лікарів, агрономів й інших спеціалістів, що були направлені у західні області, знищували працівники КДБ під виглядом націоналістів. Якщо останні працювали лише як спеціалісти і не займалися пропагандою ідей ВКП(б). А ті, хто займався пропагандою, знищувалися бандерівцями».
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 1
абсурд
Показати IP
8 Листопада 2019 20:10
а не, КГБ должен был по головке коллаборантов гладить за участие в уничтожении мирного населения евреев, поляков и не сочувствующих им украинцев?)
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.