У Луцьку перепоховали понад сотню жертв тоталітарного режиму

Молоді люди, які були розстріляні у Луцькій тюрмі представниками радянського тоталітарного режиму, знайшли останнє місце спочинку у гробниці, облаштованій поблизу муру колишньої в’язниці.

Перезахоронення останків розстріляних у 1941 році в’язнів Луцької тюрми відбулося 12 жовтня на території Свято-Архангельського чоловічого монастиря.

Після молитви за упокоєння душ невинно вбитих в’язнів митрополит Луцький та Волинський Михаїл зазначив, що сьогодні частково можна зітхнути з полегшенням, адже віднайшли одне із місць, де були приспані землею розстріляні в’язні Луцької тюрми. Це лише частина загиблих і їх з шаною поховали під мурами в’язниці, де вони були замордовані. Втім, цей день не лише сумний, а й пам’ятний, адже цього дня згадують тих, кого таємно забрали з домівок, помістили в тюрму та розстріляли без суду і слідства. Той час, зі слів митрополита, повчальний для волинян сьогодні – це була система цінностей, яка сформувала державу бажаючих жити без Бога.
«Якщо це система без Бога, то згідно цінностей цієї системи, прабатьки людини це мавпи, а відповідно людина не має ніякої цінності у житті. Це – біомаса, сьогодні дехто говорить – електорат. А віруюча людина говорить про іншу: це образ і подоба Божа, і я повинен шанувати цю людину як самого Бога, ставитися з милосердям, повагою і шаною», - відзначив владика.

Ця система винищувала українців Голодомором та розстрілами, знищувала під різними причинами поляків, євреїв, чехів, усіх тих, хто проживав на цій землі, тих, хто не сприймав цінності тієї системи – жити без Бога.

Нині на сході України відбувається війна з ідеологією тієї ж самої системи, переконаний митрополит Михаїл. Цю ідеологію сповідує і зараз Росія – держава-агресор, звідки була принесена ідеологія людиновбивства. Під ніж цієї системи потрапили наші діди та прадіди. Митрополит відзначив, що з Росії в Україну завжди приходили лише трагедії і нічого доброго.

Духівник наголосив, що можна звинувачувати ту систему, але бактерія розвивається лише у сприятливому середовищі – українці дали привід тій системі прийти сюди, мовчки прийнявши її, не зупинивши бронетранспортерів у 1939 чи 1941 роках.
Він зауважив, що до людини потрібно ставитися з шаною та повагою, незалежно від її місця народження, віросповідання, тому що людина лишається людиною завжди. «І помруть і предстануть перед Богом всі, навіть ті, хто не хоче в нього вірити. Хто чинив злодіяння, відповість за злодіяння, а хто мовчазно сприяв - відповідатиме за те, що не сказав слово «ні», - наголосив Михаїл.

Перед останками святих мучеників митрополит закликав волинян об’єднатися навколо спільних для усіх християнських цінностей. Духівник побажав, щоб перед черговою небезпекою українці ставали пліч-о-пліч, захищаючи людські і християнські цінності, а розстріляні повинні стати для нас усіх уроком. Та закликав присутніх приходити на місце поховання не лише 23 червня, у річницю розстрілу, а й в інші дні, з любов’ю і патріотизмом, аби подібні трагедії не повторилися.
Виконувач повноважень Луцького міського голови Григорій Пустовіт зазначив, що сьогодні на цьому місці лучан зібрала трагічна подія. Тут вшановують невинно вбитих людей, які мали мужність говорити те, що думають, вірити в майбутнє України, заявляти, що вони українці, які люблять свою землю. Їх вбили підступно, а нині, зі слів Григорія Пустовіта, єдиною гарантією того, що історія не повториться, є міцна, потужна, європейська, впевнена в собі Українська держава. Коли ворог приходить на чужу землю, він йде до слабких, до тих, хто не має власної позиції, хто сумнівається і не може зупинити його. 110 чоловік, яких перезахоронюють, не злякалися, не чекали, коли проти ворога стануть ще 110 чи тисяча. Жертви цих людей, які кров’ю скропили вівтар української незалежності, не були марними. Вони породили сьогоднішніх Героїв, які захищають Україну від тих самих ворогів, наголосив секретар міськради.
Відповідальний секретар Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті учасників АТО, жертв війни та політичних репресій Святослав Шеремета зауважив, що сьогодні віддають шану жертвам злочинного тоталітарного комуністичного режиму, щоб над ними був відправлений чин похорону і душі померлих отримали спокій. Він зазначив, що в українській історії було багато складних періодів – у часи бездержавності українці гинули, зазнавали тортур та репресій. Але завдяки старанням теперішнього покоління українців, ми відкриваємо нові сторінки історії, вшановуємо пам'ять загиблих та віддаємо їм належну повагу. Посадовець наголосив, що тут – унікальне місце пам’яті і важливо, щоб після перепоховання воно отримало нове значення. Національна пам'ять, з його слів, – це не лише підручники з історії, а й такі місця.
Представник Українського інституту національної пам’яті у Волинській області Леся Бондарук розповіла, що йдучи на це місце, згадувала слова Миколи Куделі, який дивом вижив під час розстрілів на західному подвір’ї тюрми. Він згадував, що в’язні у страшних муках просили у Бога смерті, дехто молився, а дехто благав покарання для катів. За спогадами Миколи Куделі, тоді над ув’язненими полився рясний дощ і серед поранених чулися вигуки «люди, це небо плаче за нами!». Вона зауважила, що під час розкопок влітку світило сонце – погода сприяла тому, щоб останки загиблих були віднайдені. Коли 23 червня вшановували пам'ять розстріляних, падав дощ, і нині протягом двох днів дощ не вщухає – небо знову плаче за ними.
У цей день вшановують пам'ять людей, яких знищили за Україну, тому що серед цих молодих чоловіків були ті, хто не сприймав радянського тоталітаризму і якби вони вижили, то боролися б у лавах УПА. Серед півсотні тих, кому вдалося вижити під час розстрілів, були ті, хто долучився до лав УПА. Під час допитів ув’язнених у Луцькій тюрмі, з’ясовували, яким чином їм вдалося звільнитися. Навіть у 1948-49 роках радянській владі було важливо приховати правду. Заарештованих повстанців під тортурами змушували підписувати папери, що буцімто їх звільнили німці. Аби приховати свій злочин, радянська влада навіть не шукала останки червоноармійців, розстріляних нацистами, – їх перепоховали лише у 2010 році, коли шукали розстріляних в’язнів Луцької тюрми. Ці уроки пам’яті, з її слів, важливо доносити до наступних поколінь. Леся Бондарук просила представників влади продовжувати досліджувати місце розстрілів, тому що знайти можна ще не одну могилу 1941 та інших років, коли відбувалися злочини. На цьому місці, на її думку, варто зробити меморіальний комплекс і належно вшанувати в’язнів Луцької тюрми, влаштувавши величезну експозицію. Український інститут національної пам’яті готовий зайнятися концепцією такого комплексу.


Краєзнавець, учасник розкопок на території тюрми Сергій Годлевський розповів, що у 1989 році, будучи студентом історичного факультету, на одному з демократичних мітингів на Замковій площі почув від Миколи Куделі та Григорія Покотила про розстріли в’язнів. Тоді з юнацьким захопленням він вирішив, що їх потрібно знайти і поховати. Сьогодні краєзнавцю 49 років і наразі знайшли лише невелику частину останків загиблих.
Досі жоден науковець не може точно вказати, скільки в’язнів тут загинули. Є часове відтворення трагедії: 22 червня на території в’язниці впали три бомби масою по 800 кілограмів, які зробили вирви. Одна вирва була на місці, де зараз розташований купол, інша – у кутку подвір’я і третя трохи далі. Після цього в’язнів вивели на подвір’я і протягом двох днів розстрілювали. Поранених добивали. Знайшли одну з могил, а інша виявилася порожньою. Не знайдені останки досі десь лежать, як кістки тисяч українських патріотів – у полях, лісах, на смітниках тощо. Частину останків усе ж знайшли і ховають нині як християн. Для всіх спільно викопали могилу, обмурували її, зробили гробницю і накрили їх білим саваном. Серед загиблих були представники різних націй – українці, поляки та, напевно, євреї. Сьогодні вони лягли до однієї могили.

Читаючи звіт судмедекспертизи, краєзнавець дізнався, що лише п’ятеро осіб зі 110 загиблих були віком понад 50 років. Основна частина віком від 18 до 35 років, 25 чоловік – від 35 до 50. Вони всі були розстріляні.
З його слів, тепер на Волині утворилася своя Голгофа – на цьому місці може помолитися кожен. Встановити вдалося імена лише двох загиблих – за матеріалами кримінальної справи 1989 року під час допиту проектором одного із вцілілих в’язнів, той засвідчив, що його рідний брат Леонід Сисой та його односельчанин Степан Коханський з розірваною головою та розпоротим животом обійнялися і померли, після чого їхні тіла звалили до ями. Вони були жителями села Острівок Володимир-Волинського району.

Після усіх урочистих промов учасники заходу вшанували загиблих хвилиною мовчання, покладанням квітів та лампадок, а також виконанням Державного Гімну України.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---