USD 24.1 24.29
  • USD 24.1 24.29
  • EUR 26.7 27
  • PLN 6.2 6.37

«Ми дійшли до того, що і закони пишемо не так, як потрібно», – волинський фінансист

Усе свідоме професійне життя Василя Грома пов’язане з фінансами. Його інакше, як головним фінансистом області, упродовж понад сорока років ніхто не називав. Так кажуть і нині. А при тому, як зізнається сам Василь Андрійович, фах, що став усім його життям, він обрав не одразу.

Про це та багато іншого Василь Гром розповів в ефірі програми «Про життя» телеканалу «Аверс».

Фінанси і бюджетна політика у прозі – це у вас зарядка для мозку, замість мемуарів чи просто є така нагальна потреба з професійної точки зору?

Коли я вийшов на пенсію, мені зателефонували і запросили викладати. А колись це навіть було моєю мрією – десь працюючи, бути ще й педагогом. І я погодився. Але я – людина практики. Читати практичний курс не означає піти на зібрання на годину, прочитати якусь лекцію і піти. Ти маєш певну кількість годин і щодня йдеш до студентів та мусиш розповідати їм щось нове. Зрозумів, що на ентузіазмі мене вистачить на днів три. А далі? Пішов до свого керівника й кажу: «Я подивився програми, вони мені не підходять». А він відповів: «То пишіть свою програму й читайте». Я й написав.

Якось рік промучився. А воно ж не виходить. Сів і написав книжку «Бюджетний процес в Україні». Видав. Вона – з грифом міністерства освіти. Усе, як має бути, студентам є що дати. Виникло бажання написати другу – «Фінанси місцевих органів самоврядування».

У ранній юності не міг припустити, що буду фінансистом. Я хотів мати технічну спеціальність. Десь невдало йшов до цього, вступаючи в технічні виші. Доля розпорядилася так, що залишився в царині фінансів.
Коли ж та дорога визначилася?

Вона визначилася тоді, коли я став зрілим громадянином, мав середню спеціальну освіту, відслужив у війську. Було коли подумати про те, як будувати своє життя. Знайшовши роботу, вирішив продовжити свою першу спеціальність – фінансиста. Це був 1969 рік, коли мене, ще без вищої освіти, прийняли на роботу у фінансовий відділ Рівненського облвиконкому. Працював там три роки. Це був складний період, враховуючи те, що минув неповний місяць відтоді, як я прийшов із війська. Це ж навіть мова не та. Треба було навчитися розмовляти телефоном, загалом спілкуватися з людьми. Я й донині вважаю: якщо до когось звертаюся чи телефоном, чи особисто і хочу поставити запитання, то перш ніж звертатися до людини, думаю, як мені донести їй те, що я хочу. Бо якщо цього не зробиш, людина не дасть тобі відповіді. Маєш вкласти в голову свого співрозмовника те, що ти хочеш від нього. Тоді отримаєш адекватну відповідь, незалежно від того, якою вона буде – позитивною чи негативною.

А вчитися було в кого?

Звісно, було – у людей, з якими працював. На той час у нашому колективі було 80-90 працівників, причому на них тільки подивишся, то вже думаєш, як то з ними спілкуватися, тому що вони мали досвід, ходили на засідання облвиконкому, готували серйозні документи, проводили наради.

У 1973 році я змінив Рівненщину на Волинь. Мені запропонували роботу в Ківерцях начальником райфінуправління. За законом, ця посада передбачала бути депутатом районної ради, членом виконкому, мати вхід в партійні органи. Це був новий етап. Раніше треба було вчитися телефоном спілкуватися, а тоді – розмовляти з людьми, які вже чимсь керують, щоб разом з ними залагоджувати проблеми району.

Василю Андрійовичу, зараз усі говорять про те, що тоді була повна централізація, особливо вирішувати нічого не потрібно було, усі накази зверху давали, а тут тільки виконували або не виконували, а потім звітували, чому не виконали.

Із 1969 року я мав можливість, і це входило в мої службові обов’язки, працювати з міністерством фінансів щодо бюджету. І за голову брався, бо рівень 42% централізації бюджету в жодні рамки не вписувався.

Але коли я дивлюся сьогодні, то не знаю, чому мені тоді це в голові не вкладалося, адже нині централізація значно вища. Вона має свої форми вияву. А ми кажемо, що повноваження і гроші мають бути в територіальних громад. Адже це основа держави. Держава ж не в Києві, шановні. Держава – це ми, це земля і люди, які на ній працюють. І кому, як не людям, які там живуть, найліпше знати, що потрібно тій території? Віддайте туди гроші, повноваження в освіті, охороні здоров’я тощо, додайте свої повноваження – і хай народ живе достойно.

Чому багаті країни стали багатими? Тому що вони в першу чергу захистили свою країну законами, не дали доступу управляти ззовні, розвинули промисловість, довели свої товари до відповідних стандартів і потім почали відкривати ринки. А в нас – навпаки. У період знищення нашої промисловості ми відкрили ринки. Для кого? Для багатих країн. І правильною є теорія, що багатші завжди стають багатшими, а бідні залишаються бідними. Бо багатий, хай як добре він налаштований до бідного, все одно з нього щось хоче. Безплатно ніхто нічого не робить. Можу навести приклад. Пам’ятаєте китайську текстильну проблему в світі, коли всі кричали, що китайський текстиль руйнує ринок Європи, почали вводити мита? Це політика протекціонізму, яку потрібно захищати. Що сьогодні робить Трамп? Так само вводить мита, захищає, розвиває свою промисловість. Чи турбуватиме його питання бідності в Україні? Я сумніваюся. У нашій країні нема головнокомандувача. Ні, маю на увазі не президента. Головнокомандувач в країні – це закон. І йому мають бути підпорядковані всі, починаючи з президента. А ми дійшли до того, що і закони пишемо не так, як потрібно.

Чи був у вас бодай короткий період, коли ви могли б сказати, що був той закон?

Було в мене два такі періоди, обидва по дев’ять років. Перший – моя робота в агропромисловому комплексі, маю сказати, доволі цікава. Я працював тоді, коли він формувався, коли під одне керівництво об’єднали сільськогосподарське виробництво, переробку, торгівлю, збереження. Другий – коли відбулася гіперінфляція, приватизація, коли почали працювати ваучери і все це призвело до того, що людям нічим було платити заробітну плату.

Це був дуже важкий період, і я, будучи в його епіцентрі, вважав, що коли вже це переживу, то тоді не буде жодних проблем. Уявіть собі: курс долара 1,68, а в області борги із заробітної плати – 56 чи 57 мільйонів. В окремих районах по півтора року боргували зарплату бюджетникам. Лікарі з відомих причин поводилися тихіше, а вчителі організовували страйки, походи.

Треба було йти до людей і пояснювати. І що пояснювати? Казав – якщо вдасться, привезу вам зарплату холодильником, чи шубою, чи велосипедом. Ми почали це робити. Вперше в Україні провели міжобласний взаємозалік, вибрали холдинг «Норд». Я їздив на цей завод, укладав угоду. До речі, це був збіг обставин. Тоді прем’єром був Валерій Пустовойтенко. Він людина міцна, саме такі у владі потрібні. Каже: «Чому нема грошей у бюджеті?» – «Та не платять». – «Хто не платить? Ану мені список». Дали йому список. «Через тиждень у Кам’янці-Подільському зробимо збори, – каже. – І будемо тримати боржників доти, доки не заплатять». Був такий виховний процес. Державу треба поважати. У який спосіб? Віддавати частину того, що маєш віддати. І якраз у тих недоїмниках був «Норд». Мені це підказали, і я швиденько у бюджетників попитав, чи в рахунок зарплати взяли б холодильник або морозильник. Люди погодилися. І от 36 вагонів холодильників та морозильників прийшло на Волинь. Ми рік їх розвозили. Це був цікавий період, коли була надія на те, що це вже більше не повториться. Не скажу, що нині повторюється те, що було, але дуже повільно йдемо далі.

Той період був важким, а ви кажете – цікавим.

Звісно, він був важким. Наведу такий приклад. Після апаратної наради покійний Борис Петрович Клімчук каже: «Василю, тобі треба машину поміняти». Думаю – як поміняти? Ще й рік не минув, як отримав нову. А він мені: «Ти дивився на спідометр? У тебе там 140 тисяч кілометрів. Машина – то таке, залізо. Мені ти потрібен. Я ж знаю, як ви їздите». Нам доводилося і в Київ по три рази на тиждень їздити, і по всій Україні. Але був і результат. Ми після Києва перші в Україні закрили борги із заробітної плати.

А чому ж вони зараз ростуть?

Тому що дуже слабенько працюють над доходами державного бюджету. Не скажу, що вершина у нас в територіальних громадах, там є свої проблеми. Але якщо ми говоримо про заробітну плату, то тут уже державний бюджет, адже в ньому – зарплати педагогів, медиків тощо. І коли розказують, мовляв, ми щось робитимемо і колись щось буде, мене те не цікавить. Мене цікавить, що ви зробите сьогодні зранку, а ввечері отримаєте. Наприклад, митниця. Це гроші сьогодні на сьогодні. Це не те, що запустити виробництво, виготовити продукцію, продати її, отримати прибуток і потім заплатити в бюджет, то є довга дорога в дюнах. А на митниці потрібно брати гроші. А земля? Сьогодні розібратися в цьому питанні неможливо, хоч ми маємо відповідні установи.

Бачите, знайшли легкий шлях. І якщо Верховна Рада вирішить це кардинально, як хочуть, то буде такий вихід. Так само зараз говорять про продаж 500 підприємств, серед яких і оборонка.

Я не сприймав колись і не сприймаю сьогодні тези, що держава – це неефективний господар. Бо якщо це так, то давайте будемо змінювати державу, щоб вона була ефективним господарем. Якщо в державі дозволяють брати десятки мільйонів зарплати на місяць, то хто неефективний? Держава чи управлінці? Чому в багатьох країнах є межа – один до десяти? От вишикуйтеся за рангом і отримуйте: президентові – десятка, а хто крайній у черзі – одиничка. Тоді буде справедливість. Тоді будуть дбати про те, щоб той, хто останнім у черзі стоїть, а їх багато, отримував більше, бо тоді й той, хто спереду, матиме більше. А коли верхівка отримує багато, а решта лишається, як є, то й маємо таку ситуацію.

Я недавно був у Пенсійному фонді, там якраз триває ремонт. Виходить чоловік і каже, що йому додали 14 гривень у якомусь місяці, а отут вистояв годину, то додали ще сім гривень. Більше нічого не хочу казати…

Ви маєте досвід спілкування з різними управлінцями. Скажіть, колись управлінці могли собі дозволити сказати, що немає варіантів, або ж зовсім не відповісти, не робити, не діяти?

Від початку незалежності політика зробила свою чорну справу. Під виглядом модернового, сучасного, прогресивного, закордонного управління Україні намагалися насадити цю систему. Але я ж кажу: багатий бідному не товариш. В Україні треба працювати з тими людьми, які мають досвід і фахову підготовку.

Згадаймо часи революції. Новий світ почали будувати з тими, хто в шинелях ходив і стріляв з карабінів. Але той, хто стріляв, банком керувати не може. Тоді ж був декрет про залучення старих спеців на керівні посади. Забрали старих банкірів, фінансистів, і вони фахово будували нову фінансову систему. У нас є люди, які розуміють ці речі, є підприємства, які нормально функціонують. Там є спеціалісти і менеджери. То, напевно, звідси потрібно брати людей.

А виходячи з фінансових показників, можна було спрогнозувати те, що в нас сталося на Донбасі?

Можна було – через призму політики. Під час своєї другої поїздки в Донецьк після привітання від колеги почув про те, що вони нас годують. І зрозумів, що в цій державі щось не так. Була неправильна політика стосовно Донбасу. Його потрібно було розвивати приблизно так, як розвивалася Західна Україна. Не в політичному плані, а в економічному і фінансовому. Так, вони мали більший бюджет, але це не розв’язувало питання, бо все робили «під сукном». А треба було робити свідомо і прозоро, будувати політику таку, щоб Донбас знав, що він, заробляючи гроші і даючи третину валового продукту в країні, має право на гідне життя. А тепер – підтвердження. Ми ж раніше не бачили, як живе Донбас. Ви подивіться на ті хатки з пофарбованими у блакитне вікнами й дверима. У нас на Поліссі такого нема. Це свідчить про те, що значна частина населення жила бідно. Не кажу про великі міста, а про села, шахтарські містечка. Територіями треба було займатися так, щоб вони мали розвиток і приблизно однакові права. І якщо там така ситуація була, то треба було їх підтягнути й поставити в рівні умови.

У Сєверодонецьку колись був з’їзд і стояло питання про відокремлення. Хіба цього було мало? Хіба не треба було подумати про те, що це перший дзвіночок про відокремлення Донбасу? А там же була зосереджена вся промисловість.

Тепер не уявляю, як те все відновити, які для цього потрібні кошти. Усе впирається у фінансові взаємовідносини, похідною яких є гроші. Так, вони платили в бюджет багато. Але потрібен був розвиток. Та й сільське господарство розвивалося. Коли я працював в агропромі, бачив, що в село вкладали величезні гроші. Державний бюджет давав сільгоспвиробникам кошти, щоб ті будували школи, дитячі садочки, будинки культури, ФАПи, дороги. Дехто навіть під виглядом пам’яток архітектури будував церкви. А чому там цього не відбулося? Не знаю.

Яким ви бачите найближче майбутнє? Кажуть, що на кордоні з Донбасом може вирости стіна.

Не хотілося б цього. Ми втратили Крим, минуло трохи часу – позбавилися частини Донецької та Луганської областей. Тепер будуватимемо стіну? Це означає забути про територію, чи як? Невже нема іншого виходу? Якщо важко будувати взаємовідносини, то треба якось впливати на цей процес.

Віддати територію і збудувати стіну – найпростіше. Хтозна, чи через стіну не будуть стріляти. Ні, я хотів би бачити Україну цілісною. Це прекрасна держава. Донбас – це ж комора наша. І набудовано там багато чого. І сьогодні цього позбутися? У це ж вклали життя українці. Коли після війни на шахтах не було кому працювати, були оргнабори для роботи там. Туди їхали западенці, залишалися там. Моя тітка з чоловіком, які родом з Костополя Рівненської області, жили й працювали у Добропіллі. Це династія забійників. Вони виїхали звідти у Херсонську область. Тож я хотів би бачити Україну єдиною. І Крим також наш. Було б легше залагоджувати ці питання, якби ми вже збудували часточку Європи в Україні. Щоб люди побачили, що їм є куди повернутися. І хтозна, як у Криму все відбувалося б. Можливо, без зелених чоловічків, і вони встали й сказали б: «Ні! Ми хочемо в Україну, бо там краще».

Сьогодні, напевно, треба думати над тим, як чинити з населенням Донбасу. Воно ж уже не таке, як ми. І мова не та, і дипломи, атестати вже не ті. Для того, щоб люди адаптувалися, треба зробити якісь особливі умови. Підсумовуючи, можна сказати: потрібно було б на якийсь проміжок часу припинити безглузду законотворчість. Бо скільки живемо, стільки міняємо Конституцію. Вона вам що – папірець, який можна зім’яти й викинути? Даймо спокій. Треба поставити за мету забезпечення дотримання того законодавства, яке на сьогодні є в Україні. Треба, щоб було чітко: порушив – дорога в одному напрямку. Варто поспостерігати за законодавством протягом року і виявити слабкі місця, потім ухвалити новий закон або внести зміни в чинний і рухатися далі.
Реклама
Loading...
Коментарів: 2
Че Показати IP 12 Грудня 2019 09:11
"ГОЛОВНОКОМАНДУВАЧ В КРАЇНІ – ЦЕ ЗАКОН" Януковича це теж стосувалося?
! до Че Показати IP 12 Грудня 2019 09:37
В першу чергу((( А стараннями портнова-то й повернеться завершити "свій закон"

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.