USD 27.65 27.95
  • USD 27.65 27.95
  • EUR 31.55 31.85
  • PLN 7.25 7.37

Жінка, яку кинули помирати під бусом, погодилась на ІНТЕРВ'Ю

26-річну Оксану Гурко, яку кинули під бусом врятовані нею велосипедисти, досі душать сльози. Біль, не стільки фізичний, як психологічний, ще довго не відпускатиме жінку, - пише газета «Волинь-нова».
Як Волинські Новини повідомляли раніше, жінка-водій пішла на небезпечний маневр, щоб не зачепити на дорозі велосипедистів.

ОКСАНУ ВРЯТУВАЛА МОЛИТВА?
Ця подія сталася у ніч із першого на друге жовтня. Журналіст видання «Волинь-нова» зустрілася з Оксаною Гурко цими днями в ортопедично–травматологічному відділенні Луцької міської клінічної лікарні, коли вона вже збиралася виписуватись додому. Власне, коли позаду була і та страшна ніч, в яку ледь не загинула, і непрості операції у зв’язку з відкритими переломами. Але в розмові відчувалося, що не стільки біль фізичний, як психологічний, ще довго не відпускатиме жінку. Сльози душать, як тільки вона подумає, що сиротою могла б залишитися її шестирічна Настуся. А ще особливо гнітить, що можуть бути такі жорстокі люди.
- Я ж кричала, кликала тих велосипедистів, щоб допомогли вибратись з–під буса. А вони байдуже поїхали далі,— каже Оксана

Тієї ночі Оксана поверталася бусом із Польщі. Пройшовши митний контроль в Ягодині, залишила товар, як зазвичай, на складі. Додому в селище Люблинець Ковельського району їхала порожняком — везла тільки харчі для сім’ї. Усе якось складалося так, за словами жінки, що її нібито щось затримувало від подальшої дороги. Знайомий, який теж був у Польщі, забув у її бусі ковбасу — вернулася, щоб віддати. І на АЗС, що неподалік кордону, була затримка. Нарешті, заправившись, поїхала. Це була перша година ночі. Зателефонувала чоловікові, щоб не хвилювався: «Я вже скоро буду». Згадала, що у товариша — день народження, привітала по мобілці.
— Їхала і співала «Отче наш», «Вірую», — розповідає Оксана. — Ще спіймала себе на думці, що не до кінця знаю слова молитви «Вірую». Подумала, що треба попросити маму, аби записала, — у чергах на кордоні є час вивчити. У мене були важкі пологи. І я, і мої рідні молилися тоді, щоб усе було добре. Після благополучного народження доньки стараюся не пропускати жодної служби у церкві. Сама йду і свою Настусю беру. І в дорозі завжди молюся. Бо ж буває, що їдеш декілька ночей. Хоч і звикла вже, але все одно це непросто…
Я мимоволі дивуюся, що така тендітна молода жінка (Оксані — 26 років) сама за кермом буса.
— Не страшно? — запитую.
Із цього приводу Оксана каже:
— Я вже 8 років їжджу. Як тільки досягла повноліття, то й здала на водійські права.
І додає:
— Раніше ми удвох із чоловіком їздили за товаром, хоч і кожен на своїй машині. А коли дочка пішла у перший клас, то стараємось чергуватись, щоб чи я, чи чоловік був удома. Адже у моєї мами, яка допомагає доглядати Настю, своїх турбот вистачає.
І тієї ночі Оксана їхала сама. Назустріч — величезні фури у бік кордону. Одна з них «засліпила». Жінка мигнула фарами, щоб водій фури виключив дальнє світло. А за якусь мить ще й велосипедиста побачила попереду. Згодом зрозуміла, що їх двоє — на незначній відстані їхали один за одним.
— Ситуація була складна, — каже Оксана. — Із фурою непросто розминутись, а тут ще й велосипедистів треба якось об’їхати. За метрів десять від них зрозуміла, що один із велосипедистів, якому сигналила, навіть кричала, щоб повернув вправо, взяв, навпаки, вліво (може, дорогу хотів перетнути). Я знала одне: мушу уникнути зіткнення, щоб не сталося біди. Сама ж не раз була свідком трагічних дорожніх пригод і розумію, яке це для когось горе. І тоді я вивернула кермо вліво настільки, що опинилася у кюветі…
Все це сталося за долі секунди. Усе, як у страшному сні. Але, на жаль, це було наяву.

ЖІНКА ДОВІКУ НЕ ЗАБУДЕ СВОЇХ РЯТУВАЛЬНИКІВ
Коли бус з’їхав із дороги у кювет, то силою удару Оксану викинуло у вікно з протилежного від керма боку. Ось що каже жінка про ті моторошні хвилини:
— Лежу по пояс під бусом. Ніч темна, чорне небо перед очима і могильна тиша. Відчуваю, що ліва рука (вона якраз покалічена) десь за головою, не можу нею ворухнути. І пульсує кров. Мене врятувало те, що опинилася під бусом, але у ямці, ніби у колисочці. Завдяки цьому бус не впав на мене своєю вагою, а то б розчавив. Було ясно, що опинилася у пастці, почала кричати: «Люди, верніться, допоможіть! Вийміть мене!». Та де там — велосипедисти поїхали. Чула, що й машини шугали, але не зупинялись. Але Бог мені таки допоміг. Підійшов чоловік якийсь — кремезненький такий, як пригадую. І жінка, яка, як я згодом взнала, працює медсестрою у Ковельській лікарні. Ці люди теж їхали із Польщі. Дякуючи тому, що фари мого буса горіли, вони звернули на нього увагу і зрозуміли, що, певно, сталася біда. Побіг той чоловік за домкратом, щоб підняти буса. Домкрат груз у м’якому грунті, але якось мене вийняли.
На щастя, у цей час два автобуси з міліціонерами їхали у Любомльський район, де в лісі заблудилися діти, і тривали їх пошуки. Правоохоронці побачили мікроавтобус у кюветі й зупинилися. Серед міліціонерів, піднятих за тривогою, були й медики. Зокрема, начальник медичної служби військової частини 1141 (м. Луцьк) внутрішніх військ МВС України Олександр Карта. Це він, молодий лікар, як каже сьогодні Оксана, оцінив ситуацію і зорієнтувався, що треба негайно зробити: зупинив кров, поставив на руку шину. Із розчуленням згадує жінка такий момент: перед тим, як ввести знеболюючий препарат, лікар попередив: «Зараз буде укольчик». У неї відкриті переломи, вона стікає кров’ю (що вже той «укольчик»?!) — і тут така делікатність.

Хоч є і неприємні спогади. Коли додзвонилися до чоловіка Оксани і він прибув на місце пригоди, то почав телефонувати на «швидку». Перш у Турійськ, але там сказали, що «це не наша територія» (пригода сталася біля села Годовичі, що на межі Турійського і Ковельського районів). Зв’язався з Ковелем, але звідти «швидка» теж не приїхала, бо медики нібито не могли знайти місця ДТП. Тож довезли Оксану до Ковельської районної лікарні своїм бусом ті чоловік і жінка, які першими й виявили біду. Супроводжував до медичного закладу і лікар, який надав першу медичну допомогу.
Я не знаю, як їх звати, — каже Оксана, — але щиро їм вдячна. Як і всім моїм рятувальникам. Мені б хотілося з ними у майбутньому зустрітися, щоб висловити особисто цю подяку. Зателефонуйте, будь ласка, в редакцію і вам скажуть, як зі мною зв’язатись.

А ЗА КЕРМО ВОНА ЗНОВУ СЯДЕ!
У Ковельській районній лікарні Оксану вже чекали — завдяки телефонному зв’язку тут знали, що везуть потерпілу в дорожньо–транспортній пригоді. Спочатку було відділення реанімації, з якого на другий день перевели в травматологію.
— Але я, — каже жінка, — відразу вирішила, що поїду до Луцька. Подруга сказала, що «там є хороший хірург, який усе зможе зробити». Особливо ця думка укріпилась, коли почула, як лікарі коментували рентген–знімок моєї поламаної руки і не були впевнені, що з нею робити.

Цим хірургом, якому Оксана довірила своє здоров’я, став завідувач ортопедично–травматологічного відділення Луцької міської клінічної лікарні Тарас Куровець. Це він її оперував, і подвійна операція, бо було два відкриті переломи, тривала чотири години. А потім — ще одне хірургічне втручання на ключиці. Сьогодні жінка вже, як кажуть, герой — рука слухається її.
— Хоч як було боляче, але я терпіла цей біль і розробляла руку, бо ж сама за освітою медик і знаю, що треба через це пройти, — говорить Оксана (у свій час вона закінчила Ковельське медичне училище, а в цьому році одержала диплом Східноєвропейського національного університету за спеціальністю фізична реабілітація — прим. авт.). — Вдячна я і Тарасу Куровцю, і лікарю, який мене вів, — Миколі Пемпку, і тій санітарочці Ірині Стасюк, яка, коли я ще була зовсім безпомічна, помила мені голову, почистила волосся від трави і землі, заплела.

Звичайно, жінка з особливою теплотою говорить про свою сім’ю і друзів, які допомогли коштами. Адже були дні, коли на одну крапельницю йшло більше тисячі гривень. До речі, Оксана сказала:
— Тепер я точно знаю, що у мене дві мами. Свекруха із села Столинські–Смоляри Любомльського району, де живе, перебралася до своєї подруги у Луцьк на час мого лікування і цілими днями була біля мене. Ну, а моя мама вже за Настусею доглядала.
Дочка Оксани не посвячена у всі подробиці пригоди — просто знає, що з мамою сталася біда. Сумувала за нею і при кожній можливості теж приїжджала з бабусею в лікарню. І дуже зраділа, коли дізналася, що мама вже їде додому.

На завершення розмови журналіст запитала Оксану, чи не боятиметься вона після такої пригоди сідати за кермо. І почула у відповідь:
— Звичайно, ні. Я ще була з гіпсом на руці, то говорила, що якби не заважав гіпс, вже сіла б за кермо.
Загрузка...
Коментарів: 0

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.