Жіноче обличчя ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС

Дві жінки. Дві різні долі. Вони могли ніколи й не зустрітися. Одна жила й працювала на Волині, а – інша на Київщині. Але все змінилося 26 квітня 1986 року. Тоді в один момент змінилися тисячі доль. Багатьох учасників ліквідації аварії на ЧАЕС уже немає в живих. Щороку 14 грудня в Україні традиційно відзначають День вшанування ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС.

Трохи історії національної

В ніч на 26 квітня 1986 року вибухнув четвертий енергоблок Чорнобильської АЕС. Потужність радіоактивного викиду прирівнюють до 300 Хіросім. Пожежа на ЧАЕС тривала 10 днів. Смертоносна хмара накрила європейську частину Радянського Союзу, більшу частину Європи і східну частину Сполучених Штатів.

Через декілька десятків років у розсекречених архівах КДБ відшукали інформацію, що про можливу катастрофу фахівці попереджали ще за півроку. Утім, ніхто не прислухався до засторог.

Як результат – місто з більш як 45-тисячним населенням і мешканці 30 кілометрової зони (разом близько 100 тисяч людей) змушені були поїхати й покинути свої домівки. Радіонуклідами забруднено більш як 145 тисяч квадратних кілометрів території України, Білорусі та Російської Федерації. А період напіврозпаду цезію-137, який найбільше забруднив навколишнє середовище, складає більше 30 років.



У 2011 році, напередодні 25 річниці трагедії, український уряд оприлюднив суму збитків нашої держави – близько 180 мільярдів доларів. В Україні статус постраждалих мають понад 2,2 мільйони осіб, з яких 255 тисяч - учасники ліквідації наслідків аварії.

У Луцьку нині живе близько 5 тисяч постраждали унаслідок аварії на ЧАЕС, з них більше 600 мають статус ліквідаторів. Такі дані повідомили у відділі соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС департаменту соціальної політики міськради.

Історія перша. «Захищалися від радіації поліетиленовими пакетами»

Марія Адамівна Зав’ялова працювала старшим диспетчером в АТП міста Прип’ять. Вранці 26 квітня вона о шостій годині поспішила на роботу. Все довкола було покрите протипожежною піною, згадує жінка.

«Я прийшла в АТП, мені розповіли про біду й сказали, що треба вивозити людей. Закілька годин мене викликали і відправили до міста Поліське. Там був центральний пункт. Звідти людей везли в Київ, а з Києва – у місця евакуації. Пригнали до тисячі автобусів. Люди плакали. Нам не давали жодних засобів захисту, лише водії одягали кульки на голову і так їздили. Ночували в автобусах, хоча були холодні ночі», - розповідає Марія Зав’ялова.

Через два роки помер її чоловік, згодом жінка поховала трьох братів, маму й батька. Усі вони мали статус ліквідатора. А сама Марія Адамівна живе з онкохворобою, яку постійно лікує.



Там, у Прип’яті, вона залишила 2-кімнатну квартиру. За тиждень до катастрофи родина закінчила ремонт, обставила помешкання меблями. Тепер, каже жінка, там нічого немає, одні голі стіни – мародери постаралися.

Чотири роки Марія Зав’ялова пропрацювала у Луцьку на АТП 10727, а потім повернулася знову на ЧАЕС. Ще 11 років до закриття станції вона працювала старшим диспетчером, жила в місті Славутич, яке збудували для переселенців з Прип’яті у 1986 році. Згодом таки повернулася на Волинь.

«Нас Волинь чудово прийняла. У мене родичі по всій Україні і, хочу сказати, у жодній з областей не має такого відношення як тут», - каже вона.

Історія друга. «На два роки втратила голос»

Людмила Андріївна Войтюк з 16 років працює в харчовій галузі. У 1986 році вона працювала в об’єднанні підприємств громадського харчування у Волинській облспоживспілці. Жінка легка на підйом, перебувала в цивільній обороні. Тож і не виникло жодних питань, коли керівництво делегувало у відрядження у Київську область.

У чорнобильську зону її відрядили в кінці листопада 1986 року. Ніхто нічого не пояснював, згадує жінка.

«В обід нам сказали, що треба їхати – організовувати харчування. А вже о сьомій вечора ми були в поїзді. З Волині з нами їхали близько десяти людей. Працювали в кафе «Дитятки» в Іванківському районі. Жили в приміщенні, схожому на казарму. А тоді було дуже холодно. Тож доводилося спати одягненими, у взутті. Та спати доводилося не більше 2-3 годин, адже заклад працював цілодобово», - розповідає Людмила Андріївна.



Ніхто не підозрював, наскільки шкідлива радіація. А працівникам закладу харчування щодня доводилося обслуговувати людей, які працювали в безпосередній зоні катастрофи – ліквідовували наслідки лиха.

«На третій день у мене схопило горло. А потім два роки я не могла говорити. Розмовляла пошепки – щось сталося з голосовими зв’язками. Довелося лікуватися у ЛОР-відділенні. Моя покійна мама все плакала, що мене там скалічили», - каже жінка.



* * *

Цих двох жінок, окрім статусу ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС, об’єднує ще одне. Вони – члени обласної організації Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України». В організації усі вони разом гуртуються, допомагають у скрутні моменти. Разом пишуть колективні листи до меценатів і організовують заходи.

Замість післямови

Зазвичай про ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС згадують двічі на рік: напередодні Дня ліквідатора 14 грудня та з нагоди чергової річниці найбільшої техногенної катастрофи ХХ століття.

Чимало з тих, кого відряджали на Київщину, навіть не знали, куди саме вони їдуть, і що їх там чекає. Тим більше не знали вони і про те, як це позначиться на їхньому здоров’ї.

До слова, цьогоріч у квітні волинянам презентували книгу Миколи Богуша та Ростислава Кухтея «Грані подвигу. Слово про волинських ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС». На сторінках видання поіменно згадується кожен волинянин, хто брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС, розповідається, як склалися їхні долі. На жаль, не всі дожили до цього дня.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---