Як у ЗМI подавати інформацію, аби не нашкодити військовим

Ян Іванишин — про те, коли треба зупинитися в гонитві за сенсацією та чому на центральних каналах немає військових героїв. Інтерв’ю з військовим журналістом опублікувала газета «День».

Він – військовий журналіст із досить великим стажем. Вів передачу «Час Ч» на ICTV близько п’яти років, до того спільно з колективом Першого національного створював програму «Служу народу України», згодом — упродовж року робив програму для

СТБ - «Нова армія», потім знову на Першому національному – «Наше військо» і «Нова армія». Знімав сюжети у Косово під час миротворчих місій. Ян Іванишин любив свою роботу, левова частина якої була пов’язана із Центральною телестудією Міноборони. Але звільнився у званні майора, бачачи, як з кожним роком деградує військова журналістика. Він говорить: «Мій досвід, так само, як і десятків моїх колег був нікому не потрібен. Система позбувалася думаючих людей. Вони були їй не потрібні» «День» поспілкувався із Яном Іванишиним про те, хто і як розвалював військову журналістику, як великі «дерибани» знищили українську армію та хто зможе урегулювати ситуацію на Сході України.

- Можу відзначити професійну роботу журналістів Центральної телерадіостудії Міноборони, які перебувають у зоні АТО – вони кваліфіковано знімають і розповідають. Цивільні ж часто не навіть знають елементарну термінологію, — розповідає Ян Іванишин. — Наприклад, називають прикордонників Збройними силами. Таких прикладів безліч. Один із моїх викладачів навіть гнівно пише у себе на сторінці в «Фейсбуці»: «Заберіть нарешті цих малолітніх дівчат з мікрофонами від військових частин, краще візьміть кілька полковників із досвідом, військових журналістів у штат центральних каналів». І доля істини в цьому є.

- З вашого досвіду, як повинні співпрацювати Міноборони України і ЗМІ зараз, що досягнути найбільшого конструктиву?

- Міноборони варто було б проводити спеціальні тренінги для журналістів. Або розробити, можливо, рекомендації для цивільних ЗМІ.

Всі повинні усвідомити, що зараз ми живемо у стані війни. Тому було б добре ввести мораторій в інформуванні щодо певних аспектів — розташування військ, їх кількість, озброєння і т.д. Так, цивільному журналісту потрібен рейтинг, тираж. Для цього він повинен дати класну картинку і свіжі факти, щоб бути кращим за конкурентів. Але деколи треба наступати на горло власній пісні.

- Як журналістам із зони АТО потрібно подавати інформацію, щоб не нашкодити нашим військовим і не розголосити державну таємницю?

Скоріше, військову таємницю. Кожен, хто навчався у військових училищах чи інститутах, знають, що можна, а чого не можна казати про розташування військ, кількість особового складу, зброю, про пересування і т.д. Дивився якось сюжет, на одному з українських каналів. Класно зроблено. Все гарно показали – де люди сплять, як ходять по коліна в воді, ось тут вони вирили окоп. Ось тут в них позиції. Фактично, уже й не треба ніякої розвідки, терористи вже все знають - побачили. Взагалі, більшу частину розвідувальної інформації можна дізнатися із відкритих джерел…

От зараз багато хто говорить: «Янукович за останні п’ять років розвалив армію і військову журналістику». Це відбувалося не останні п’ять років. Деякий підйом спостерігався при Євгену Марчуку, коли він був міністром оборони. На військову телестудію вперше пішла професійна техніка, транспорт був, вільний доступ до військових частин, велося переформатування. Звертав увагу на військові ЗМІ і Олександр Кузьмук. Болісно про це говорити, але згортання військової журналістики фактично розпочалося при демократичному командуванні Анатолія Гриценка. Саме тоді були розформовані військові газети оперативних командувань «Армія України» у Львові та «Слава і Честь» в Одесі. А один з військових журналістів із Центральної телерадіостудії Міноборони, навіть виграв у Гриценка суд з приводу фактів цензури (йдеться про військового журналіста Ігоря Рудича – Ред.). Процеси знищення військової преси, фактично, були закладені тими, хто зараз себе позиціонує, як демократи та ліберали. До того вже розправилися з дивізійними газетами. А вони продовжили інформаційну вівісекцію на новому рівні. Згодом закрили і унікальний факультет військової журналістики в Академії сухопутних військ у Львові, колишньому відомому на весь світ ЛВВПУ. Фактично, було знищено єдину школу підготовки військових журналістів, яку вважали однією з кращих серед всіх факультетів журналістики в колишньому СРСР. А, враховуючи кілька корупційних скандалів, що в свій час висвітлювала та сама телерадіостудія Міністерства оборони – наприклад розподілення житла, здачу комерційним структурам земель, будинків офіцерів, тощо, журналісти часом ставали просто небажаними свідками. Відтак і непотрібними системі.

- Тобто військова журналістика розвалювалася свідомо?

- Військова журналістика просто з часом перейшла на обслуговування «паркетних» заходів. Тоді як за критичні матеріали погрожували просто помножити на нуль. Ще у 90-тих у столиці будувалися квартири для військових, яких виводили з Німеччини, на німецькі ж гроші. Побудували десь півтори чи дві тисячі квартир. Військових заселили не більше третини, решта – міліція, депутати, народні артисти – хто завгодно. А всім, для кого будувалося, хто повертався із Німеччини, не вистачило. Тоді були суди, люди бастували, а той же Ігор Рудич робив сюжети про це, тобто була реальна критика. Тоді навіть студію хотіли розформувати. Однак критикували і далі. Це була справжня журналістика. Та за останні двадцять років все зійшло нанівець. Я звільнився в чині майора, тому що бачив, як військова журналістика деградує. Хоча за цей час міг би і до полковника дослужитися. Мій телевізійний досвід нікому вже не був потрібен. Та й сімю потрібно було годувати. Тоді, як нас годували лише обіцянками про підвищення грошового забезпечення та інше.

- Чому на телебаченні зараз немає таких програм, як от ваші «Час Ч» чи «Наша армія»?

Ще кілька місяців тому за трансляцію програм, які виходили на центральних каналах, Міноборони було вимушене платити. Тобто, військова студія їх безкоштовно готувала, а Міністерство купувало ефірний час, ніби якась комерційна структура. Сьогодні грошей на це немає. Однак Перший національний щоденно безкоштовно транслює десятихвилинний випуск військових новин «Час «Ч». Решта дві програми виходять на каналах далеко не першої десятки рейтингу. Треба віддати належне, роблять ці програми, не маючи ані достатнього фінансування, ані сучасної техніки. Працюють в АТО, у частинах. Намагаються донести інформацію про військових, які служать у цих нелегких умовах. Про патріотів, людей, які просто закохані в армію, на яких вона досі тримається. Це золотий фонд країни. Прості люди. Кілька років тому свій останній матеріал на військовій студії я робив про танкіста з «Десни», прапорщика, уявіть - який відмовився від посади начальника складу, щоб мати можливість вчити молодих хлопців їздити на танках. Він все життя цьому присвятив…

Однак і самі журналісти не виключення. У військових ЗМІ служать такі самі люди, що досі тримаються армії та ще вірять, що зміни будуть. А колись програми студії виходили в ефір на ICTV, СТБ, 5 каналі, ТОНІСІ, їх активно ретранслювали місцеві канали. Однак все це вже історія. Чому? Телевізійне виробництво дороге. а в нас коштів на це як завжди немає. Фактично, досі це лише грошове утримання офіцерам та мізерні зарплати цивільним. Решта – ентузіазм. А на ентузіазмі рейтинги не втримаєш. Зверху думали - навіщо платити, якщо військової загрози все одно нема? А люди і так працюють.

Ну все так собі і жевріло, потрохи загасаючи. До того ж, поторохи звільнялися від безперспективності подальшої служби професіонали, що могли і покритикувати рідне відомство. А кому потрібні небажані свідки «дерибанів» землі, містечок, будинків офіцерів та інше.
Тепер всі волають – ворожа інформаційна навала! Де наші? Чому не відповідають? А чим відповідати, якщо солдату в окоп газету нема кому випустити? І нема на чому.

Були колись навіть польові радіостанції БУРЯ, що мали і ретранслювати програми і видавати в ефір власні. Похідні типографії для оперативного випуску газет на передовій. Все давно розформовано. І навіть кілька центральних військові ЗМІ в столиці і ті ледь жевріють. Четверта влада кажете? Контрпропаганда?

В це потрібно вливати великі гроші, як це давно робить Росія. Та платити достойні гроші фахівцям, що вміють працювати з інформацією і робити рейтинговий продукт. Тоді буде достойна відповідь. Це висококваліфікована робота. У Росії це розуміють. У нас - ні. Тому ми програємо інформаційну війну. У всіх зараз на язику телеканал «ЗВЕЗДА» Міністерства оборони Росії. А хто нам заважав зробити такий в себе? Ще років п'ятнадцять тому на моїй пам’яті тодішні начальник Центральної телерадіостудії МО Олександр Тереверко, і головний редактор Олександh Дріз намагалися просувати цю ідею керівництву. Та їх просто відшивали. Нікому це не було потрібно. Навпаки – все що робили, це планомірно скорочували штати, знижували посадові звання військовим радійникам та телевізійникам. Навіть в порівнянні з газетами та журналом того ж Міністерства оборони. Тобто робили службу там безперспективною. От і отримали.

- Ви говорили про «дерибани» у військовій сфері. Зараз дуже багато суперечок і критики від журналістів, спрямованої саме на військові структури, як от питання куди йдуть гроші, які надсилали люди на номер «565»…

- Зараз я уже давно не в системі і не знаю, хто що краде чи ні. Можу лише робити припущення. Звичайно, у мене серце болить через те, що бачу. Я знаю хлопців на передовій, знаю, що у них часом нема ні їжі нормальної, ні захисту. Однак ми не можемо звинувачувати нікого, поки провина не доведена судом. Цими справами повинна була б займатися військова прокуратура. Але вона, як окрема структура, розформована,. Військові суди – знищені. Військова журналістика ледь жевріє. Всі ці речі в одній ланці. Так само, як і соціальні проблеми, які ніхто не вирішував і вирішувати не збирається. Тоді як продавалися за шахрайськими схемами земельні ділянки та приміщення, за які, нібито мали б давати військовим квартири. Згадати той самий Луцький будинок офіцерів в центрі міста, оборудку з яким я, як військових журналіст розслідував.

І та сама військова прокуратура в цьому активно допомагала. Чи знаєте ви, що досі не отримали квартири військові, які стали на чергу ще до набуття Україною незалежності?

Уявіть – 1990 рік! Як член житлової комісії Київського гарнізону від преси я добре знаю ситуацію. Житло не будується. Перспектив - нуль. А в жилкомісій навіть забрали право розподіляти службове житло. А сталося це, знову ж таки, при найдемократичнішому міністрі.

Моя думка – винна система, заручниками якої стали всі: від звичайного солдата до міністра оборони. За 20 років ми так і не побудували українську армію. Ми досі маємо стару радянську. Лише переклали статути державною мовою, одягнули у іншу форму і … забрали у військових всі привілеї. Навіть пайки, за рахунок яких виживали багато сімей, відмінили ще при прем’єрстві Віктора Ющенка. ще хтозна коли. Обіцяли платити грошима. З того часу не продуктів ні грошей. Цей список можна продовжувати. Я пам’ятаю риторику того часу – чим вони військові кращі за інших, вони захребетники держави, чому їм щось має бути? Тепер зрозуміли, чому? Як колись співали Брати Гадюкіни - «ми ся подивим, як потреба стане, хто полізе в льох, а хто під кулі піде». І про все це увесь час в голос говорили військові журналісти. Нажаль, з кожним роком робилося все, щоб цей голос чуло якомога менше людей… Зараз час змін. Зараз або ніколи.

У нас армія мала б бути за ізраїльським або швейцарським варіантом. В сучасних подіях радянська формула «закидаємо шапками», неприпустима.

- Що може вирішити зміна кадрів у військовій галузі?

- По-перше – на посади повинні брати молодих фахівців, хто має бойовий та миротворчий досвід. Тих хто працював в багатонаціональних штабах. Українці стільки років беруть участь у миротворчих операціях, нас вважають одними з найкращих у світі. У країні є безліч підготовлених людей, які можуть і розробити на базі свого досвіду план вирішення ситуації на Сході України і виконувати його. Але їх до цього не залучають.

Я би негайно вливав молоду кров – ставив капітанів і майорів навіть на великі посади. Тих, хто має західне сучасне мислення, патріотів. Також у ВР мають якнайскоріше прийняти закон про вільне володіння зброєю та розширити дозволені випадки її застосування.

Люди повинні мати можливість захистити свою сім’ю, свій будинок, свій квартал, своє місто. В якому вигляді це буде нехай вирішують спеціалісти – територіальна оборона, військовий резерв. Якщо ворог іде на нашу землю – мають стріляти з кожного вікна. Кожен, хто може тримати в руках зброю. І ця зброя має бути не на складах, з яких живляться терористи, а в сейфах у людей. Благонадійних та лояльних до держави. Про яких держава дбає, і які гуртом захищатимуть її за найменшої загрози.

- Як ви оцінюєте перші призначення президента у силовому блоці, той же указ про склад РНБО?

- У принципі, люди, які були призначені указом президента до складу РНБО, це ті, хто і мають там бути – силовики, фінансисти, дипломати. Єдине, що мені здається важливим – це наявність політичних радників, військових експертів, які аналізують ситуацію і до яких можна було б прислухатися. Із тих, кого я знаю, це могли б бути Дмитро Тимчук, Юрій Карін, Сергій Згурець., Валентин Бадрак. Бо наскільки мені відомо, у Путіна є кілька надпотужних аналітичних груп, які постійно розробляють різноманітні сценарії можливого розвитку подій. Прогнозують. Тому і в нас повинен бути цей «мозковий штурм», скажімо, навколо РНБО. Можливо, і така структура, як Центральна телерадіостудія мала б бути не під дахом Міністерства оборони, а РНБО. Щоб комплексно висвітлювати проблемами безпеки. Не лише в рамках Міноборони. А всього силового блоку.

Я дуже хочу, щоб спрацював мирний план Президента. Це шляхетний і розумний хід. Однак, скоріше за все, план Б більш реальніший. З людожерами говорити про вегетаріанство безперспективно. Саме так завжди вирішує всі питанні Росія. Вона не веде переговорів з терористами на своїй території. Наводить порядок жорстко і жорстоко. Нажаль, це єдиний спосіб підтримання ладу. На те вона і Держава. Дивіться - поки політики вирішують, чи потрібен військовий стан, терористи уже давно його ввели самі і роблять, що хочуть. Поки в Києві розмірковують, чи можна дозволяти порядним людям, патріотам мати зброю, терористи ї кримінал її давно отримали. Законослухняні люди беззахисні.

А держава їх захистити не в змозі. Ми завжди на два кроки позаду. Час РНБО перехоплювати ініціативу. Думаю, що і план Президента саме такий. Що ж до мас-медіа, то зараз такий час, що ЗМІ мають грати по правилах військових, а не навпаки. Це не тому, що «душаться» статті чи ефіри. Просто за кожним сюжетом, статтею – життя людей. Можливо, варто відкрити у газетах та на каналах військові редакції, де б могли працювати зі збереженням звань та вислуги військові журналісти. Звичайно, це вже на розсуд власників, але на тому ж Першому національному можна було б це зробити.

Активніше співпрацювати з військовими ЗМІ . Не «перепощувати» їх зйомки з інтернету в ефір, а брати інформацію з перших рук. Адже хлопці працюють і знімають там, де цивільним просто заборонено з питань елементарної безпеки. Військові журналісти стоять з тими, хто зараз воює, в одному строю. І не використовувати на повну їхній потенціал та досвід просто не розумно.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---