USD 27.8 28.05
  • USD 27.8 28.05
  • EUR 31.5 31.8
  • PLN 7.25 7.36

Волинський підполковник розповів про бої за Савур-Могилу

Бої за Савур-Могилу в серпні минулого року (стратегічний курган, висотою 278 метрів, який дозволяє контролювати велику ділянку кордону України з Росією), пам’ятає чи не кожен українець. Але ніхто, окрім учасників подій, достеменно не знає, як же все відбувалося.

Підполковник Микола Капінос – на той момент командир батальйонно-тактичної групи 51-ої бригади, на якого офіційно було покладено наказ взяти ключову висоту, дав інтерв’ю журналістам видання Цензор.НЕТ – розповів правду про події на висоті 277,9.



Біографії більшості українських професійних військових одноманітні і схожі: професійний вуз, сім’я, одне або кілька місць служби, кар’єрне зростання, пенсія. Уродженець Рівненської області Микола Капінос теж якийсь час відповідав стереотипу – закінчив Одеське вище училище, зробив кар’єру від командира взводу до комбата, побував на війні в Іраку, послужив в розвідці.

А далі в його житті відбувся ряд неймовірних випадковостей і знакових подій: в 2013-му міністром Партії регіонів був звільнений за службову невідповідність, у 2014-му став сотником на Майдані, потім був мобілізований в армію командиром батальйону 51-ої бригади, отримав орден за взяття стратегічно важливої ​​висоти – кургану Савур-Могила і навіть балотуванвся кандидатом у депутати Верховної Ради. Військовослужбовець розповів про події минулорічного серпня і наміри піти з армії.

До 2013 року я служив у розвідці. А потім при Лебедєві (Павло Лебедєв, міністр оборони України 2012 – 2014 рр,.- Цензор.НЕТ) мій підрозділ скоротили, а мене звільнили за службову невідповідність. Я почав оскаржувати це рішення в суді, а тим часом влаштувався викладати на військовій кафедрі Національного університету водного господарства та природокористування у Рівному. 2 грудня 2014-го я вперше приїхав на Майдан, де після першого штурму записався в восьмому афганську сотню. Додому повертався лише лекції проводити, а 18 лютого і зовсім звільнився, бо до Києва відпускати не хотіли. Не пошкодував про це жодного разу.

Я з 2010 року вожу в машині червоно-чорний прапор, всі знають, що я “бандерівець”. У мене батько такий був, ну, і я недалеко пішов. На Майдан я не так просто потрапив. Мене не підхопило натовпом і хвилею, я усвідомлено на це йшов. Пам’ятайте плакат “Зрозумійте нас, дістало”? Такий був мотив.

Коли почалися кримські події, мені зателефонував знайомий майор, родом з Криму. Ми завжди були антиподами, він був проросійським, часто говорив, що ми єдиний народ, але росіяни у всьому кращі. Ми сперечалися часто, навіть сварилися. Тоді він сказав: “У мене батьківщину вкрали. Буду воювати”. Така реакція у багатьох офіцерів в той момент була. Навіть не знаю, з чим її порівняти. Може, з чоловічими ревнощами. Ну як це так? Була країна оооот така, а стала – така. Так не має бути. Армія – гарант суверенітету і недоторканності кордонів України. Ось ми гарантували, гарантували і догарантувались. Не те щоб провину за собою якусь відчуваємо, але просто точно знаємо – так не повинно бути. Той майор, до речі, в лікарні зараз, отримав поранення під Донецьком.

Місце в 51-ій бригаді мені запропонували після загибелі комбата третього батальйону. На той момент я вже був мобілізований. Сумнівівщодо того, чи погоджуватися у мене не було.

Після двох тижнів бойового злагодження, у червні, ми сіли в два потяги і поїхали спершу в Запорізьку область, а потім до Маріуполя.

До війни 51-а бригада була кадрованою. Тобто, якщо у звичайній бригаді до війни служили 800-1000 контрактників, тобто, ядро, на яке нарощували +1000 мобілізованих, то в цій бригаді кадрових військових було всього близько 500, а до чисельності в 4500 її укомплектували мобілізованими. Причому, сумнівної якості – кажу так, як є. Багатьох добровольців тоді військкомати прогавили, бо пізно заробили. Тому просто зібрали всіх, кого знайшли – тоді ще ніхто так сильно не ховався. Через такий підход кістяк там не зумів зібрати нормальний колектив.

Хоча в моєму першому батальйоні хлопці були нормальні. Наприклад, дуже сильна мінометна батарея з командиром з Донецька Андрієм Задорожним. У нього тільки пару чоловік були контрактниками, зате дисципліна була жорсткіша, ніж у деяких кадрових підрозділах. Він для них буквально батьком був. Загинув Андрій в декількох кілометрах від рідного села на Донбасі.

Проблеми у мене там були, звичайно, але як і скрізь. Але особливо серйозних – ні. Всі розуміли, що ми скоро їдемо в зону АТО. До того ж, мені було простіше, бо в батальйоні служили люди з Рівного та знали мене. Плюс, я був мобілізований, як і вони. Це допомагало.

Я ще не був у бригаді під час подій в Волновасі, але з багатьма розмовляв про той випадок. Навіть з одним офіцером, якого пошкодували і не застрелили після бою. Чи спричинила цю трагедію безпечність чи ефект несподіванки – не знаю. Там було забагато “двохсотих” для того, щоб однозначно говорити про зловживання спиртним. Мене там не було, я такого говорити не можу. Важливіше інше – після цього бригаду вивели на Широкий Лан, але 300 осіб виявили бажання залишитися в зоні АТО. З ними мені й довелося попрацювати в майбутньому. У тому числі, при штурмі Савур-Могили.

Під Маріуполем ми пробули три тижні, а в кінці червня нас перевели в Докучаєвськ. Звідти частина особового складу перекинули в Амвросіївку, де тоді вела бої 72-а бригада, а мене на чолі частини сил моєї батальйонно-тактичної групи відправили в район села Григорівка – на кордон з РФ. Росіяни там щоночі в різний час ходили колонами, машин по п’ятдесят, з Куйбишеве в нашу сторону, імітуючи напад – атакували психологічно, провокували. Незвично було спершу, але ми освоїлися. Нормально замаскувалися, вдалу висоту зайняли. Могли б повоювати, якщо що. Але кордон вони тоді не перетнули.

Зате кожен день протягом двох тижнів там велися артилерійські обстріли. Кожен день моя мінометна батарея била по сепаратистах. У нас хороша позиція була… у нас у результаті був лише один поранений. А ось 79-а бригада там же мала великі втрати.

В останні дні липня зі штабу мені повідомили, що Савур-Могила зачищена. Насправді виявилося, що 51-а і 30-а тільки спробували туди зайти 28 липня, але були вибиті. По них били з артилерії і з боку РФ, і з Тореза, і зі Сніжного. Це все через мене перелітало, я бачив навіть снайперів, які відкривали по них вогонь навіть з самої вершини кургану. Відійшовши, вони почала базуватися в Петровському, а вогонь з РФ до того часу перенісся на мене, ще й ДРГ зайшла в Григорівку. І мені надійшла команда з’єднатися з усіма. Ми, трохи більше 100 чоловік, з боєм вийшли з Григорівки, переночували в таборі в Амвросіївці і вранці встали в Петровському. Там мене призначили командиром всього зведеного угруповання 51-ї бригади. Ми відразу ж взяли під контроль ще одне село – Мануйлівку, і тримали напрямок з Тореза і Сніжного.

На 1 серпня конфігурація була така: Петрівське – наше, Степанівка – наша, Савур-Могила – їх. З неї вони розстрілювали будь-яку нашу колону, бачили всі пересування наших військ.

2 серпня до нас прибув полковник Гордійчук (Ігор Гордійчук, спецназівець, – Цензор.НЕТ), Юлдашев (Темур Юлдашев, командир добровольчого батальйону “Темур”, – Цензор.НЕТ) зі своїми людьми, кілька груп третього полку спецназу і батальйон 25-ої бригади. Таким складом ми зробили першу, після 28 липня, спробу штурму висоти: висунулися туди декількома танками і БМП з Петровського. Мінометний вогонь по ним відкрився вже на середині шляху. Машини піднялися до половини, піхота спішилася, а з боку РФ відкрився прицільний артилерійський вогонь. Того разу у нас було двоє “двохсотихй” – замполіт-полковник третього полку спецназу і один наш. Поранених – близько двох десятків, і наших, і з 25-ї, і з 3-го полку. Як потім з’ясувалося, противник дуже добре там зміцнився, а нам не вистачало точної інформації про це, безпілотників на той момент у нас не було.

Другий штурм був іншим – ми спробували використовувати відволікаючий маневр: зімітували звичайний наступ, а 25-й спробував їх оточити і зайти з боку Савурівки (село недалеко від кургану Савур-Могила, – Цензор.НЕТ). Того разу ми втратили одну БМД, двох людей і знову відійшли під шквалом вогню. Це був складний момент – друга, а для деяких вже третя, безуспішна спроба штурму з втратами. Бійцям було психологічно складно.

Втретє вчинили по-іншому: відправили під Савур-Могилу п`ять танків з боєкомплектом, зарядили фугасами. Вони виїхали і почали бити кожен по своїй цілі. За півгодини відпрацювали весь комплект і поїхали. Ми нікого не втратили тоді, але бійці бачили втрати тієї сторони. Це добре вплинуло на моральний дух.

Четвертий штурм ми планували добу. Командували з Гордійчуком спільно. Удвох були на командному пункті, який винесли прямо під курган. Був там і генерал Назаркін (В’ячеслав, генерал-майор, на той момент заступник керівника АТО, – Цензор.НЕТ) – давав зрозуміти, що він з нами, але не втручався і не заважав. За документами відповідальність була покладена на мене – мені було наказано взяти висоту.

Ми обговорювали всі можливі варіанти з комбатом 25-ки, думали, сперечалися, викликали до себе досвідчених солдатів, переглядали інтернет, навіть знайшли віртуальну екскурсію по меморіалу. Особисто мені ніхто не дзвонив, але психологічний тиск – “давайте швидше, швидше!” відчувалося. Та ми й самі розуміли, що її треба взяти, тому що кільце замикалося. Командування прийняло рішення відводити війська від кордону, де їх розстрілювали з Росії, і йти вглиб. Мені це здавалося абсолютно виправданим.

У підсумку ми відібрали людей – суто добровольців, – потрібну кількість машин і сформували дві штурмові групи – одну їх моїх, одну з 25-ї. За нашим задумом танки били по першому пілону, поки до його рівня піднімалися десантники, потім, за тією ж схемою, піднімалися вище. Це було дуже складно. Артилерійська батарея стояла за 15 км і крила у вказане місце прямим попаданням в вершину і саму стелу. Всі терикони і висоти в районі Сніжного і Тореза ми задиміли, щоб ворогові звідти неможливо було зрозуміти, що відбувається на кургані. Потім ми дали їм команду припинити вогонь і почався стрілецький бій. Паралельно мої підібралися на БМП до адмінбудівель, де засіли сепаратисти. 25-ка в цей момент отримала першого загиблого і відкотилася назад. Це був найдраматичніший момент. Потім особисто комбат повів їх у бій, а ми з Присмерком залишилися на командному пункті. Вони нас там виявили і почали обстрілювати. Ми не очікували цього, але добре, що так вийшло – били по нас, а не по тих, хто пішов в атаку. Мою групу повів сержант, хоча в складі були офіцери. Його першого і поранило в ногу. Замість нього прийняв командування мій взводний – Валік. Йому не вдавалося викурити сепаратистів, і він запросив танк, а я не міг зв’язатися з танкістами – нам заглушили весь зв’язок. Якимось дивом я зумів по мобільному вловити сигнал, зв’язався з командиром роти в Петровському, продиктував йому наказ і він передав його СМС-повідомленням по телефону. Таким чином танк все-таки висунувся в потрібне місце і завалив ту будівлю. Валік особисто направляв його.

Це був переломний момент – комбат 25-ої вдруге повів хлопців в атаку, і сепаратисти зрозуміли, що це все, почали тікати. Нам спецназ доповідав, що два буса (легкових автобуса, – Цензор.НЕТ) людей помчали звідти. На висоті залишилося 50 найвідчайдушніших. Хоча для такої висоти під прикриттям артилерійського вогню вистачило б і 30. Ми почали штурм о 16:00 7 серпня, а вже в 18:00 над висотою підняли прапор 25-ої бригади.

Півтори години тривав штурм – півтори години вони вели радіоелектронну боротьбу і направляли вогонь на нас.

За моїми підрахунками, під час першого штурму, 28 липня, був один загиблий – начальник зв’язку, майор з 51-ої бригади, наступний штурм – дві людини, потім ще два, третій – без втрат і четвертий – двоє. Один з них мій взводний Валік – там він отримав поранення і помер у госпіталі. Це все. Поранених було багато. Великі втрати ми понесли під час оборони висоти, а не атаки.

Після взяття Савур-Могили в повітрі вже відчувалася перемога. Ми всі це відчували.

Не сталося її тільки через втручання Росії, до якої ми в той момент стояли спиною. Для того, щоб успішно відбити атаки, що здійснюються з її території, у нас об’єктивно не вистачало сил. Теоретично ми могли їм відповісти, але цього робити було не можна – вийшла б велика провокація. Вони це знали. Було прикро, що вони так нечесно воюють: “По укроповському селі вогонь!” Звичайно, вони сильніші – у них РЕР сильніші, танки новіші, зарплати вищі, безпілотників більше. Але навіть при всьому цьому вони не змогли далі просунутися – повірте, якщо б могли – просунулися б. Що стосується місцевих, то воювати там ні з ким. Півтора-два тижні без росіян – і ми б там все зачистили. І якщо зараз вони підуть – ми теж все за пару тижнів закінчимо.

Тиша на кургані тривала всього кілька днів. Тепер я розумію – у супротивника це був час прийняття рішень. З 10 серпня вони відкрили безперервний вогонь, а 12 вдарили по мені. Було два прямих попадання в мій бліндаж. Ми встигли вискочити – поранило мене і ще двох моїх зв’язківців. Перебігли в інший – вони перенесли туди вогонь, в третій – вогонь за нами. Зрештою нам вдалося переміститися вглиб села, хоча всі думали, що ми загинули. Я протримався там до 12:00 наступного дня і мене евакуювали. Вся голова була перемотана, очі, думав, витікли. Замість мене залишився начальник штабу – Іванов, героїчний абсолютно хлопець. Так почалася епопея оборони Савур-Могили. Я судити про неї не можу – мене там не було, але обороняли її героїчно.

Назаркін, Сумрак, Юлдашев опинилися там в оточенні і билися. Хоча треба розуміти, що як тільки вона опинилася на передовій в оточенні, то перестала грати роль вдалого спостережного пункту, а саме в цьому була її цінність. Утримувати її під безперервним вогнем не було ніякого сенсу. Наприкінці серпня ми залишили висоту. Наступного разу штурмувати Саур-Могилу буде морально складніше – козачки встановили там каплицю.

Мене евакуювали спершу в Оленівку, де був штаб бригади, потім в польовий госпіталь, потім в Дніпропетровськ і нарешті в Рівное. Залишилася угруповання п’ятьдесят перший бригади надалі вийшла на Дніпропетровщину. Був наказ чи ні – я не знаю – мене там не було. Я сподівався, що, як минулого разу, буде угруповання, яке повернеться в АТО, але замість цього її вирішили розформувати. Звичайно, у бригади були проблеми і дисципліною, і з алкоголем. Але вони у всіх були, якщо чесно. У зону АТО бригаду більше не повернули.

Покійний вже депутат Єремеєв навіть ініціював зустріч з президентом з цього приводу, ми з ним прес-конференцію в Луцьку проводили, але врятувати бригаду не вдалося. Кадрові офіцери, звичайно, важко переносили зміну прапора та імені. Для них це важливо.

Якби на момент початку АТО у нас виявилося хоч три-чотири розгорнутих бригади, що складаються з контрактників, війни на Донбасі не сталося б. Ми віддали ініціативу Росії, і вона цим скористалася. Нам потрібна тепер професійна армія з нормальним відбором. Щоб у ній не служили на тепленьких місцях з хорошими зарплатами кум, брат, сват, які як війна – так нога або спина у них хвора. І у нас вже є для цього потенціал – минуло шість хвиль мобілізації, з кожної залишився кістяк, який і зможе в майбутньому стати тією самою армією, яка буде здатна протистояти сусідові. 3 січня 2015-го за бій під Саур-Могилою мене нагородили орденом. З другої спроби. Перше клопотання Гордійчук подав ще з АТО, але документи загубилися. Я його не ношу, поки не нагородять всіх. Перший раз ми підготували подання на 72 людини і останнє більш, ніж на 10. Але поки результату немає. Чому так довго, я не зрозуміти не можу. Злого наміру тут не бачу, але все-таки це не нормально. Для солдата важлива будь-яка медаль, навіть та, яка не несе жодних фінансових навантажень для держави. Після розформування бригади ми сформували новий підрозділ, у складі якого зараз виконуємо завдання в зоні АТО. Кілька тижнів тому я нарешті оскаржив у суді незаконність мого звільнення і відновлюся в армії. Але коли це все закінчиться – звільнюсь. Коли зрозумію, що більше не потрібен, і мій підрозділ вийде з АТО, відразу піду. В армії зараз дуже багато молодих нормальних хлопців, а ми всі все-таки служили в бордюрних паперових військах. Нас, підполковників, треба гнати звідти. Думаю, що на громадській роботі в Рівне принесу більше користі, ніж в армії. Та й життя свою хочу змінити. Дружину шкода, зрештою.

Ще одну розповідь того, як бійці 51 ОМБ утримували Савур-Могилу, Інформаційне агентство Волинські Новини публікувало раніше.

Нагадаємо, 28 липня 2014 року внаслідок запеклих боїв підрозділи Збройних Сил України зайняли стратегічну ключову висоту на кордоні Луганської, Донецької та Ростовської області Росії - Савур-Могилу. Під Савур-Могилою загинули волиняни: 19-річний житель селища Голоби Станіслав Максимчук, 21-річний лучанин Артем Карабан.
Загрузка...

Редакція сайту прийняла рішення тимчасово закрити коментування під новинами, які стосуються військових подій на сході.
В Україні триває війна, зокрема інформаційна. Таким чином, ми не можемо допустити, щоб ресурс Інформаційного агентства Волинські Новини використовували як майданчик для дестабілізації ситуації.


Утім нам важлива думка нашого читача, тож запрошуємо до обговорення публікацій на сторінках агентства в соціальних мережах.



Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.