Волинський боєць матері: «Передай мені трішки щастя»

«Передай мені трішки щастя», - так висловився у телефонній розмові з мамою Аліною Володимирівною 19-річний рожищанин Володимир Кривов’язюк, який воює за цілісність України в зоні АТО. А вона б рада небо прихилити, аби вижив, переміг, повернувся…

Після отримання свідоцтва про середню освіту Володимир Кривов’язюк не визначився остаточно з вибором професії, тому до ВНЗ не вступав, а пішов працювати на «Кромберг енд Шуберт». У жовтні 2013-го отримав повістку до війська. Після недовгих роздумів підписав необхідні папери і став контрактником, бо після служби планував продовжити вишкіл у виші і стати військовим.

У складі першого батальйону 24-ої Яворівської механізованої бригади у лютому проходив навчання за спеціальністю водія-техніка, а в кінці березня разом з товаришами вже копали окопи у Сумській області.

- Саме тоді прийшло усвідомлення небезпеки, яка чатує на хлопців, - говорить Аліна Володимирівна. – Почались сльози, переживання, намагання хоч чимось допомогти.

Красний Лиман, Ямпіль, Сєвєродонецьк, Миколаївка – це далеко не весь перелік «гарячих» точок Донецької області, у визволенні яких довелось брати участь Володимиру Кривов’язюку.

Смерть не раз дихала йому в спину, але якась вища сила відводила біду: коли отримали наказ на зачистку Ямполя від сепаратистів і побратими, які вирушили першою машиною вночі, підірвались на міні, в боях під Сєвєродонецьком і на підступах до Лисичанська.

Напевно, оберігає Володимира у цьому пеклі щира мамина молитва. Бо саме Аліна Володимирівна разом з матерями інших військовослужбовців з Луцька зв’язувалась з настоятелями багатьох храмів краю, аби в спільній молитві просити у Всевишнього захисту для своїх дітей. Замовляли натільні хрестики, молитовники, невеликі іконки Покровської Пресвятої Богородиці і передавали хлопцям на передову задля підняття морального духу і віри в спасіння.

Щоденне життя батьків солдата - Аліни та Романа Кривов’язюків - з початку бойових дій на Сході держави набуло зовсім іншого змісту, на другий план відійшли певні побутові проблеми. Нині чи не весь свій вільний час вони проводять у штабі ГФ «Рожищенська самооборона», де разом з іншими небайдужими та патріотично налаштованими земляками збирають допомогу хлопцям, які служать в зоні АТО, і чи не щотижня відправляють її великими фурами на Схід.

- По можливості спілкуючись з сином кожного дня, - розповідає Аліна Володимирівна, - напевне знаю, що не завжди наші солдати забезпечені провізією, буває таке, що й води питної не вистачає. То як не болітиме материнське серце, як стояти осторонь добрих починань місцевих патріотів, які, ризикуючи власним життям, доправляють продукти та все необхідне в зону бойових дій,- зі сльозами на очах говорить жінка.

Як висловився один з моїх знайомих, український народ робить те, що давно повинна зробити держава. Щонайперше, годує та одягає військовиків.

Наведемо один маленький, але, як на мене, красномовний приклад з розповіді мами. Під час бойових дій під Сєвєродонецьком, військові давали свої банківські картки волонтеру-підприємцю, який закупляв за їхні гроші необхідні продукти і доставляв в «гарячу» точку. Така співпраця ґрунтувалась винятково на довірі до малознайомої людини, але іншого виходу не було – їсти ж хочеться.

Враз подорослішали, стали відповідальнішими не тільки хлопці, яким довелось стати на захист Батьківщини. Шістнадцятирічна Настя Кривов’язюк задля допомоги своєму брату та його побратимам створила «В Контакте» групу «Допоможемо армії», яка гуртує молодих місцевих волонтерів. А в привітальному листі Володимиру з нагоди дня народження написала: « В свої дев'ятнадцять ти встиг зробити для України більше, ніж твої однолітки».

Дівчина гордиться волею, витримкою та героїзмом молодих українських патріотів і молиться за збереження їх життя та швидку перемогу.

Дуже сумує за братом і чотирирічний Назар, щораз вмикаючи для прослуховування улюблену рок-версію гімну України, по-дитячому щиро повторює: «Наші воюють за Україну».

- Технічні засоби нашої армії, зі слів Володимира, не просто застарілі, - говорить мама військовослужбовця, - вони раритетні. Хлопці власними силами повертають до життя ті машини, які давно вичерпали свій ресурс, і виступають з ними у бій.

Якось, збираючи нову партію передач у штабі, я зателефонувала Володимиру, аби дізнатись, що йому передати. На що почула дивне побажання: «Передай мені трішки щастя». А згодом син скинув фото, з якого я зрозуміла, аби таку машину зробити дієздатною і справді необхідні не тільки запасні частини, яких не завжди вистачає, а ще й трішечки удачі й щастя. Адже це не військова техніка, це – купа металобрухту.

Зі скупих свідчень наших синів ми також дізнаємось правду про значні втрати нашої армії. Кількість полеглих, яка озвучується військовим керівництвом, не відповідає дійсності. В значній мірі саме за неузгодженість дій командування хлопці платять власним життям. Бездіяльність вищих військових чинів часто змушує військових самостійно приймати рішення, ризикуючи згодом бути названим зрадником Батьківщини. Це реальність військових буднів, про яку розповідають солдати, які приходять у відпустки,- підсумувала свою розповідь наша співрозмовниця.

Наразі Володимир Кривов’язюк ремонтує військову техніку неподалік міста Щастя Донецької області і рідні сподіваються, що невдовзі діждуться його у відпустку.

Тож хай усміхнеться їм омріяне щастя.

Тетяна Боярин

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---