Ми любимо поговорити про корупцію. Пообурюватися. Але далі розмов справа не йде. Більше того, нерідко ті, хто на словах бореться з корупцією, мріють отримати «хлібне містечко», де цією корупцією можна займатися.

Колись, давним-давно, ще в славні часи «перестройки» мав я одного приятеля. Чоловік був зело революційний і прогресивний. До того ж із сім’ї репресованих. І ось на революційній хвилі отримав чоловік сей хорошу синекуру. Не пройшло багато часу – а на стінах люди добрі почали писати дацзибао типу: спочатку зазначалося прізвище цього приятеля, а далі слідувало слово хабарник. Але багато хто цьому не вірив. Чоловік бо ж прогресивний. І говорив правильно – заслухаєшся.

Потім із цим чоловіком у мене був конфлікт. Мій приятель почав присвоювати незароблені гроші. А я став йому на дорозі. Ні, не те, що я якийсь борець за справедливість. Просто я відповідав у даній ситуації за ту роботу, яку він не робив. Та й, знаєте, гидко було. Справа, яку мав би робити мій приятель, була благородною. А він просто тупо тирив гроші.

Словом, дороги наші розійшлися. І я свого приятеля (колишнього, правда) не видів літ із п’ятнадцять. Та склалося так, що доля мене звела з ним на одній імпрезі. Правда, організаторам імпрези я сказав, що в мене немає особливої охоти зустрічатися з цією людиною. Мене запитали: «Тому що він корупціонер?». Мені залишалося лише сказати: «Так!» І тоді я почув «вбивчий» аргумент: «Але ж він інтелектуал. А в нас розумних людей не так то й багато». «Добре, – сказав я, – нехай буде так». Ми зустрілися. І хоча була ситуація, коли опинилися один з одним на самоті, ми не розмовляли.

Потім я поцікавився в організаторів імпрези про долю мого колишнього приятеля. Виявляється, його спочатку «кишнули» з його багатої синекури – занадто він «засвітився» своїм хабарництвом. Дали йому іншу синекуру – більш скромну. Але і там він успішно брав хабарі. Зрештою, його потурили й звідси – ледь не зі скандалом. А тепер він знайшов собі тепленьке місце в одній грантоїдській громадській організації. Ходить по «круглих столах» і просторікує, як то треба боротися з корупцією.

Не скажу, що описана мною ситуація абсолютно типова. Але, на жаль, має вона значне поширення. З подібними ситуаціями не раз доводилося зустрічатися, коли полум’яні «борці» з корупцією насправді виявлялися звичайнісінькими корупціонерами – іноді навіть більшими, ніж корупціонери «традиційні».

Тому мене зовсім не дивує те, що наші революції останніх років, Помаранчева й Революція Гідності, які декларували боротьбу з корупцією, лише привели до збільшення цього зла.

На жаль, корупція в нашому суспільстві стала важливим елементом суспільних стосунків. Можна говорити про різні причини цього явища. Адже має воно глибокі корені історичні – й не лише в радянському періоді. За великим рахунком, у нас немає потужної антикорупційної свідомості. А демонстративна антикорупційна риторика часто просто є «стрясанням повітря», за яким нерідко стоять неприглядні речі. Принаймні, мені важко назвати суспільні інституції, які б на ділі боролися з корупцією та пропагували антикорупційну свідомість.

Та справа не тільки й не стільки в цьому. У суспільстві, де більша частина економіки знаходиться в тіні, де існують нерозумні закони й панує правовий нігілізм, зокрема і в правоохоронних органах, саме корупційні відносини й зв’язки дають багатьом людям можливість виживати й забезпечують хоч якесь (хай і малоефективне) функціонування суспільних організмів. Це розуміють у верхах і відчувають в низах. Тому не дивно, що наші революції не усувають корупцію. У верхах на зміну одних корупціонерів приходять інші (часто ще більш зажерливі). А низи просто мовчать – бо вони звиклися з цим злом.

Звісно, з корупцією можна і треба боротися. Але не «революційними наїздами». Це мала би бути довготривала системна робота, яка б забезпечила зміну законодавства, судової системи, сприяла виведенню економіки «з тіні».

Інша річ, хто в Україні візьме на себе такий тягар?

Петро Кралюк