USD 38.80 39.15
  • USD 38.80 39.15
  • EUR 38.80 39.20
  • PLN 9.80 9.98

«Якби ми не стримали ворога, він пішов би далі», – захисник з Волині

14 Жовтня 2019 09:00
Війна не стукає у двері. Не заглядає у вікна. Ні в кого ні на що не питає дозволу. Вона зненацька вривається в життя і кроїть його на «до» та «після». Понад п’ять років тому, у квітні 2014-го, її пекельний подих відчула й родина Парвасюків із Ковеля, коли старшому синові Сергієві вручили повістку з військкомату. Як чорну мітку…

А до того вони жили собі, як мільйони українців – будували дім, працювали, раділи тим дрібницям, яким уміє тішитися кожна щаслива родина, навчалися, працювали. Сергіїв батько все життя пропрацював шофером, мама – на комбікормовому заводі. Після школи хлопець навчався у Ковелі в машинобудівному технікумі, потім служив в армії. Саме під час служби збагнув, що хоче стати юристом. Але життя швидко крутило своє колесо, і мрію Сергій усе відкладав на потім. Після армії одразу пішов працювати за спеціальністю. А якось поїхав у село до бабусі на престольний празник. Там і зустрів свою долю – красуню Вікторію, яка також гостювала в родичів. І закрутив обох вихор любові. Незабаром і весілля справили. Усе в молодят складалося добре. Дружина подарувала Сергієві двох донечок – Аню, якій нині 11 років, і Яну, яка цьогоріч стала першокласницею.

Коли почалася мобілізація, яку пізніше назвали дикою, чоловік і гадки не мав, що чорне крило війни зачепить і його. Бо ж ніхто не вірив, що таке можливо на нашій землі…

«Того дня ми з тестем якраз копали яму під каналізацію біля хати, – пригадує Сергій. – Аж телефонує батько й каже, що зі мною хоче поговорити воєнком. Він запитав, чи прийду до військкомату по повістку. Відповів, що прийду. Подумав собі тоді: треба – то треба, відбуду тих 45 діб на полігоні. 8 квітня мені вручили повістку, 9-го я був уже в частині».

Відтак запустився той воєнний маховик: кілька тижнів на полігоні в Рівному – і вперед, хлопці, ласкаво просимо до пекла! На початку червня – два тижні ротації на полігоні в Широкому Лані й знову в ешелон – і на позиції.

«14 червня повантажилися в ешелон, а 16-го вже були в Комиш-Зорі Запорізької області – селищі на кордоні Донецької області. Увечері дісталися до першого блокпоста, – провадить Сергій. – Відтоді зону бойових дій не покидав, аж доки 14 липня не отримав поранення».

Чи було страшно? Звісно, що було. Адже треба бути безумцем, щоб не боятися щодня по кілька разів опинятися під обстрілами. Але, зізнається, найбільше вони з побратимами боялися того, що мами та дружини здогадаються, де вони насправді.

«Ми з Ігорем Головієм постійно вигадували якісь побрехеньки, аби наші дівчата не здогадалися, у якому ми пеклі: то ми у відрядженні, то на полігоні техніку ремонтуємо, то телефон розрядився. «Шум? Гуркіт? Та то в нас гроза», – не раз відбріхувалися, – трохи гірко всміхається чоловік. – А як інакше? Не скажу ж, що під кулями щодня ходжу».

Сергій каже, що на війні вони були такими собі мушкетерами: один за всіх і всі за одного. «Десантники постійно кажуть, що ніколи своїх не кидають. Але я хочу сказати, що й артилеристи такі самі», – запевняє.

У моменти затишшя хлопці вигадували собі розваги: грали в карти, влаштовували один одному задля сміху дрібні капості, травили анекдоти. «Ігор то весь час або співав, або жартував, – пригадує Сергій. – А було якось, стояли в пшеничному полі, тоді якраз супроводжували колону. Ми з Ігорем – у тапках. Повішали автомати на броню й закидаємо снопками сліди від гусениць. Чуємо – позаду обстріл. Спинилися. Ай, ще далеко. Далі сліди закидаємо. А гуркіт усе ближче. Ігор каже: «Може, пора вже взуватися?». «Може, й пора», – спокійненько так відповідаю. І тут у мене все холоне: «Чуєш, а де наші автомати? Он РПГ твій лежить, а їх нема!». І кинулися шукати, бігаємо скрізь. А Петро Шпилюк з машини нам: «Ви, дурні, тож де повісили, там і висять ваші автомати напоготові!». Попореготали ми тоді з себе й зі свого переляку. Але відтоді зброю завжди при собі тримали».

14 липня в результаті обстрілу загинули Сергієві побратими Юра Трофимук, Ігор Кантор і Саша Абрамчук, а пізніше – Вова Гарматій. «Перед тим ми з сєпарами три дні в «котика-мишку» гралися, – веде далі чоловік. – А того дня вони просто пустили безпілотник, розрахували, як ми їздимо, і влупили. Ми тоді були на марші. Перші дві протитанкові керовані ракети вони пустили по передній машині, але промазали. У механіка заїдала коробка передач, він трохи пригальмував, і ці три секунди врятували екіпаж. А хлопці в останній машині пропустили вперед ЗіЛ, і вже заїжджали у прикриття, коли в них влучила протитанкова ракета. Юра, Ігор і Саша загинули одразу, а Сергій Літвінович вижив, щоправда, дістав контузію та осколкове поранення голови. Тоді сєпари докривали нашу колону з мінометів. І мене зачепило. Пам’ятаю, Ігор кричить: «Усі живі-здорові? Поїхали». Я взявся за ногу і зрозумів, що поранений. Він тоді не думаючи мене вивіз у польовий шпиталь під Червонопартизанськом, де стояла вінницька бригада, там мені перев’язали ногу, далі був марш з двома пересадками, а тоді на вертоліт – і в Дніпропетровськ (нині Дніпро). 16 липня вночі вже був у госпіталі. Там пробув два дні й відправили в Луцьк. У госпіталі пролежав місяць, потім було 45 діб реабілітації, затим – ВЛК і все, відвоював».

Вікторія дізналася про те, де був її Сергій, вже коли після поранення його з Дніпра перевозили в Луцьк. «Про те, що я воюю, знали лише батько й брат, – каже атовець. – Мама, як дізналася, два дні з батьком не розмовляла. А дружина, звісно, плакала. До госпіталю ми потрапили десь о шостій ранку, а вже біля десятої мої дівчата були біля мене, приїхав і брат з дружиною. На той час Яні був рік і місяць, вона спочатку навіть на руки до мене не хотіла йти. Коли мене забрали, їй же тільки вісім місяців було, а тоді вже бігала… Зате Аня тата попообнімала».

На запитання, чи не було те все, через що йому з побратимами довелося пройти, даремно, Сергій має чітку відповідь: «Ні! Не даремно! Бо якби ми не стримали ворога на Донеччині й Луганщині, він пішов би далі: у Запорізьку, Харківську й Одеську області, а може, і в Миколаївську».

…Нині Сергій живе щоденними клопотами батька й чоловіка. Виховує доньок, любить дружину. Каже, що іноді у снах ще воює. І тоді тьохкає серце… Щороку вони з хлопцями провідують могили загиблих побратимів.

Після АТО була можливість на пільгових умовах вступити до університету. І вже тоді Сергій такою нагодою не знехтував. Тож нині він – п’ятикурсник юридичного факультету СНУ імені Лесі Українки. «Вчуся й хочу стати хорошим юристом, – каже. – Бодай у пам’ять про хлопців, які загинули. Раз я вижив, то маю жити гідно – й за них також. І робити все для того, аби справедливість взяла гору».
Оксана Головій
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Редакція сайту прийняла рішення тимчасово закрити коментування під новинами, які стосуються військових подій на сході.
В Україні триває війна, зокрема інформаційна. Таким чином, ми не можемо допустити, щоб ресурс Інформаційного агентства Волинські Новини використовували як майданчик для дестабілізації ситуації.


Утім нам важлива думка нашого читача, тож запрошуємо до обговорення публікацій на сторінках агентства в соціальних мережах.




Система Orphus