Олег Куц: «Усі зміни будуть на благо хворого»

Народився наш співрозмовник у селі Холоневичі Ківерцівського району у родині сільської інтелігенції. У 9 років разом із батьками Олег Куц переїхав у Ківерці, там закінчив школу і вступив до Тернопільського медінституту, хоча вдома відраджували хлопця від лікарської професії.

«З дитинства чомусь мені подобалися моменти, пов’язані з лікуванням, – каже Олег Степанович. – Так що це не спонтанне рішення».

Медінститут закінчив з відзнакою, і був направлений викладати у Ківерцівське медучилище. Але бажаючи займатися практикою, йому вдалося поміняти направлення до Любешівського району, де він працював хірургом у центральній районній лікарні, і через рік був призначений заступником головного лікаря з медичної роботи.

Після кількарічної праці через сімейні обставини змушений був повернутися до батьків у Ківерці. Тут викладав у медучилищі, працював урологом у районній лікарні, вів прийом хворих у поліклініці. У 90-ті роки, коли в Україні завирувало політичне життя, він піддався на умовляння друзів і погодився піти заступником голови райвиконкому (згодом райдержадміністрації). Зараз Олег Куц – головний лікар Луцької станції швидкої допомоги.

- Я не готував себе до адміністративної роботи і постійно хотів вернутися у медицину. І як тільки трапилась така нагода, у 2005 році перейшов на роботу до Луцька головним лікарем станції швидкої медичної допомоги.

- Якщо порівняти історію швидкої допомоги, що і наскільки змінилося у її діяльності за роки існування служби?

- Історія досить цікава, я спеціально дивився архіви і був здивований, що за Польщі не було такої установи. У 1939 році, коли ввійшли радянські війська на Волинь, було створено станцію швидкої допомоги і заклади охорони здоров’я, покликані вести боротьбу з інфекційними захворюваннями – дезстанція, інфекційна лікарня. А от соматична лікарня була створена вже після війни.

Причому станція швидкої допомоги була не такою вже маленькою: 3 бригади на тогочасний Луцьк, причому повноцінні, з лікарями, санітарами, забезпечені транспортом – це потужна установа. Знаходилась вона на вулиці королеви Ядвіги, першим керівником був Климбурт. Серед працівників було 2 чи 3 з Росії, решта персоналу - з медичних установ Польщі, навіть з Кракова (очевидно, вони тікали від німців і влаштувались тут на роботу) і, здається, з місцевих жителів працювало 2 медсестри та кілька чоловік технічного персоналу.

Станція проіснувала до початку війни і відновилась у 1944 році. Щоправда, вона вже не була такою за своїм складом, менша, працювали 6 лікарів, причому на одній з лікарських посад – фельдшер. Швидка допомога існувала як самостійна структурна одиниця десь до 50-х років, змінюючи часто свою адресу. Згодом її ввели у склад міської лікарні, а з 70-х років знову було утворено як окрему установу. На вулицю Привокзальну станцію перевели тоді, як звідси у нове приміщення перейшла дитяча поліклініка.

Що змінилося у її діяльності? Вона була утворена для надання екстреної допомоги, але саме ставлення до екстреної допомоги змінювалось протягом часу. У радянський час «швидка» виїжджала на будь-який виклик, та й більше бригад було. Сьогодні стоїть питання реформи швидкої допомоги. Раніше вона існувала, як комунальний заклад, зараз створюється система державної екстреної допомоги. Акцент робиться на визначенні параметрів екстреної догоспітальної допомоги і визначенні чітких показів до виклику швидкої допомоги.

Тому що це все-таки дороге задоволення: одна машина, якщо вона укомплектована правильно і сертифікована, надійна, коштує 1-1,5 млн грн. І на ній працює 4 працівники, які мають заробітну плату більшу, ніж в інших установах, тому що тут умови надзвичайно важкі і складніші, ніж в інших установах. Це дуже дорогий вид допомоги, через те держава, звичайно, не може собі дозволити розкіш зробити установу безрозмірною.

- Перший крок до цієї реформи зроблено саме у Луцьку, розділивши екстрену і невідкладну допомогу.

- У Києві ще раніше існувала «невідкладка», але я намагався зрозуміти, як вона функціонує, і видалось, що вони мало були пов’язані між собою. Не можна було сказати, що це єдиний організм і робота виконується узгоджено. У Луцьку вперше в Україні ми зробили так, що робота невідкладної і екстреної допомоги скоординована, тому що наші диспетчери тісно взаємодіють і передають при потребі виклики один одному. Управління охорони здоров’я міста виробило документи, які регламентують, розділяють нашу роботу і ми чітко бачимо межі своєї діяльності.

- Давайте пояснимо людям, у якому випадку слід викликати «швидку», а коли – «невідкладку».

- Просто кажучи, всі виклики у громадські місця, тобто не додому, – це виклики швидкої допомоги. Навіть якщо вони не є небезпечними для життя, якщо розлад здоров’я не критичний, але людина потребує допомоги, виїжджає «швидка». Тому що все-таки у громадському місці нема умов для огляду, а в салоні «швидкої» можна обстежити хворого.

Якщо такий розлад стається вдома і не передбачає швидкого погіршення, то викликається невідкладна допомога. Наприклад, при таких недугах, як ревматизм, біль у спині, підвищений тиск. Якщо є розлади дихання, втрата свідомості, треба дзвонити на екстрену допомогу. Скажімо, є підвищення температури тіла до 38 градусів. Ну, її ж можна збити без «швидкої». Не може їхати машина за мільйон гривень, щоб дати таблетку аспірину. Температура є захисною реакцією організму, через це диспетчери з’ясовують, які ще є симптоми, які засоби застосовує хворий.

Бувають випадки, коли людина при температурі в 40 градусів вколола анальгін, димедрол і викликає «швидку». Звичайно, одразу вона не виїде, тому що не проявилась ще дія спожитих ліків. А коли загрозливих симптомів нема, рекомендується викликати «невідкладку» або за деякий час зателефонувати до нас. Як правило, повторно до нас не телефонують.

- Півтора року існує така система, за цей період люди вже й самі мали б призвичаїтись до нової системи.

- Справді звикли. Коли раніше для людей це було дивно і ми відчували це по тому, яким тоном вони сприймали нововведення, то зараз такого не бачимо. Тобто якщо наші працівники рекомендують звернутися на «невідкладку», люди розуміють це. Всяке трапляється, наприклад, машина «невідкладки» їхала і поламалась у дорозі. Ми про це обов’язково будемо знати, бо тут же про це повідомляє диспетчер і виїжджає наша машина. Тобто цей виклик не може згубитися.

Бачимо, що така співпраця нормальна. Минулого року з отриманих близько 50 тисяч викликів ми передали на «невідкладку» 5 тисяч, але сама «невідкладка» виїжджала на 15 тисяч викликів. Тобто люди знають про неї і самостійно до неї звертаються. Можу сказати, що питання не тільки у економії витрат для швидкої допомоги. Все-таки «швидка» тільки рятує життя, подальше лікування вона не проводить. Лікарі ж невідкладної допомоги можуть зайти у регістратуру і отримати усі дані про хворого, крім того вони можуть виписати лікарняний, призначити ліки і відстежити перебіг хвороби, приїхавши ще раз через певний час.

Ми цього робити не маємо права.

- Під час різних звітів неодноразово повторювалось, що нині тривалість доїзду карети «швидкої» скоротився до 10 хвилин. Однак ще лунають нарікання на те, що доводилось довго чекати автомобіль. З чим пов’язані запізнення?

- Раніше була норма – 15 хвилин, але дотримувались її важко. Не можна казати, що у цьому винні медики. Було мало машин, тому що у 1990-2000 роках не виділялось достатньо коштів на ремонти, на бензин, засоби зв’язку були зовсім не ті, що зараз.

Чимало плутанини вносила спеціалізація бригад. Наприклад, якщо був виклик до кардіологічного хворого, то виїжджала тільки кардіологічна бригада. І коли надходило 2 таких виклики, ця бригада їхала на перший, а на другий інші бригади не їдуть. Так само з психіатричною бригадою: є от виклики до двох п’яних і одного психічно хворого, до одного вона їде, а ті двоє чекають.

Але ж це не принцип швидкої допомоги. У 2008 році за новим наказом МОЗ передбачалося перепрофілювати спеціалізовані бригади у загальнопрофільні. Але і за попереднім наказом МОЗ спеціалізовану бригаду можна було утворювати лише у разі необхідності. Прийняття такого рішення було прерогативою керівника установи. Дозволялося створення бригад 6 видів: педіатрична, травматологічна, неврологічна, інтенсивної терапії, психіатрична, кардіологічна. Зараз у нас нема спеціалізованих бригад.

Я тут працюю 6 років, і на час мого приходу було тільки дві бригади, інші вже до 2005 року були перепрофільовані. Першою перепрофілювали педіатричну бригаду, натомість утворили бригаду невідкладної допомоги при дитячій поліклініці. Тепер, хоч ми не маємо бригади інтенсивної терапії, кількість реанімацій на викликах збільшилась із 40 до 165 на рік. Якраз перепрофілювання дозволило виїжджати на виклик будь-якій бригаді, і кожен спеціаліст розуміє, що повинен займатись будь-якою патологією і не може відмовитися їхати, бо, мовляв, має слабшу підготовку.

До слова, ми проводимо постійно навчання, конференції, наші люди вдосконалюють своє вміння на курсах підвищення кваліфікації.

Щодо терміну доїзду, то переважно «швидка» вкладається у 10 хвилин. 5% спізнень зумовлені тим, що скажімо, бригада, яка обслуговує райони, наприклад, Вересневе чи ЛПЗ, зайнята на виклику, тому на другий виклик виїжджає вільна бригада, яка є найближче: або зі Словацького, або з Волі, або з Привокзальної. І оскільки шлях довший, тому брига приїжджає на 3-5 хвилин пізніше.

Успіх і швидкість доїзду зумовлює багато факторів. Перший – це звичайно, щоб машини були справні та нові. У нас вони і не є нові, але є справні тому це не дуже впливає на час доїзду. Друга і найбільша проблема – це завантаженість вулиць. Водії інших автомобілів «забувають» звільнити проїзд для «швидкої допомоги». Коли карета їде з маячками і сигналами, люди телефонують, що ми заважаємо їхньому спокою, а не думають, що вона ж поспішає рятувати чиєсь життя.

Це парадокс: кожен чекає «швидку» за 10 хвилин, але не уявляє, що цей час залежить і від них. Можемо сказати, що уступають дорогу у рідкісних випадках, а не уступають – постійно. Зустрічалися моменти нерозуміння й з боку ДАІ, правду це вже у минулому.

Певна річ, наші водії – також люди і не завжди дотримуються точно правил дорожнього руху, але вони особливі водії, бо мають можливість ввімкнути сигнальні пристрої і відступити від правил, щоб швидше доїхати до місця події. А даішники інколи вважали, що й ми, поспішаючи комусь на допомогу, мусимо уступати іншим дорогу. Раніше при ДТП протоколи складали тільки на працівника «швидкої допомоги», а до іншого учасника практично ніколи претензій не пред’являли.

І доходило до абсурду: як ми порахували, наші працівники виплатили іншим водіям десь близько понад 60 тисяч гривень компенсації. Хоча вони їхали з сигналами і той водій мав уступити дорогу, тільки якось йому вдалося доказати на суді, що таки «швидка» мала пропустити його. Зараз, мушу сказати, вже не так – останні судові справи ми виграли і бачимо, що відбулися зрушення.

- Скільки ДТП трапляється щорічно за участю машин «швидкої»?

- Приблизно 1-2 дрібненьких аварій, коли десь торкнулися іншого автомобіля, були незначні пошкодження, або й без пошкоджень. А з більших аварій, які потребують значного ремонту, то раз на рік.

Та не тільки ці два аспекти зумовлюють швидкість доїзду. Буває, що люди пізно дзвонять. Траплялось таке, коли ми доводили навіть через ЗМІ, що то не «швидка» їхала 40 хвилин, а люди біля хворого думали 30 хвилин, як викликати її. Всі бігали, шукали, всі мали мобільні телефони і навіть хтось зняв на мобільник постраждалого, а на «103» не подзвонили. І потім на камеру журналістам говорили, що «швидка» їхала 40 хвилин.

Тобто люди довго думають, викликати «швидку» чи ні, сподіваються, що хтось другий подзвонить. Крім того, потрібно підійти до хворого, подивитися, запитати, чи потребує він допомоги і тоді набрати «103». Навіть коли ви не знаєте, що робити, диспетчер скаже: підійдіть до цього чоловіка, може, він просто п’яний і ліг спати, ви його розбудете, він встане і скаже, що йому нічого не треба. Між іншим, таких випадків чимало. Машина вартістю у мільйон гривень їде, щоб розбудити п’яного – це неправильно.

Друге питання – знаючи про важкий доїзд, люди не виходять зустріти «швидку». Хоча диспетчер завжди про це просить. Це особливо важливо серед багатоповерхівок, де багато під’їздів, адже на них, як правило, не позначено нумерацію квартир, або де на будинках не видно номерів чи певний дім ховається десь серед інших будівель. Буває так, що дорога перекопана і треба шукати обхідний шлях. Про це треба попередити диспетчера, а найкраще вийти назустріч. Обов’язковим питанням диспетчера є також про кодовий замок.

Є ще проблема з собаками. Якщо працівники чують гавкіт у приміщенні чи на подвір’ї, керівник бригади зобов’язаний заборонити вхід туди членам бригади, бо він відповідає за їх безпеку. Покусів у нас досі не траплялось, але скарги були. Лікарі просто бояться зайти у таку квартиру. Господарі легковажно запрошують: «Ой, заходьте, ця собака не кусається». Чи маленька, чи велика собака, керівник бригади має право вимагати, щоб її зачинили десь у кімнаті або у хліві. Якщо господарі з цим не погоджуються, він може просто відмовити у виклику.

Чому ми так турбуємось про безпеку наших працівників? Нещодавно був такий інцидент, пов’язаний з криміналом. Міліція викликала нашу бригаду, лікарі надавали одному з постраждалих допомогу, а другий чоловік продовжував буянити. Правоохоронці, щоб його утихомирити, застосували сльозогінний газ. І той газ потрапив якраз нашим працівникам. Правильно це чи ні? Але ж викликали міліціонери екстрену службу для того, щоб надати допомогу, і тут же її самі вивели з працездатного стану. Навіщо ж було її викликати? Мало того, вже інша бригада мусила виїжджати, аби надати допомогу і тому хворому, і своїм колегам. Наші працівники часто потрапляють у небезпечні, неприємні ситуації, через те тут важко працювати і тому тут існують доплати.

Ніколи лікарі «швидкої» не знають, яка патологія у хворого, котрого вони рятують. Це ж може бути і СНІД, і гепатит, і туберкульоз, якими легко заразитись. Трапляється, коли «швидку» викликає п’яна компанія. Ніхто ж не каже диспетчеру: «Ми вас викликаємо у притон і тут задамо вам жару».

Є випадки, коли бригада починає надавати допомогу травмованому у барі і в той час нетверезі дружки втручаються, емоції виливаються через край, їм здається, що вони всі знають, що потрібно робити та як швидко. І замість того, щоб дати можливість бригаді спокійно працювати, навпаки агресивно заважають.

Часто ми зіштовхуємось з грубим ставленням. Наприклад, чоловік викликав «швидку» до дружини, медики заходять, а він вимагає роззуватися. Наші працівники запитали: «Вашій дружині дуже погано? Що для вас важливіше – її здоров’я чи чистота ваших килимів?» –«Ні, роззувайтеся». Бригада не повинна роззуватися, бо хай там піде хвилина на розв’язування шнурків, а за цю хвилину серце хворого перестає битися. Якщо ж чоловік розуміє, що можна почекати, поки лікарі роззуються, значить, бригади «швидкої» не треба, а потрібен, може, сімейний лікар чи «невідкладна допомога».

- Наскільки відомо, законодавство передбачає відповідальність за «липові» виклики. Чи у Луцьку знаходяться жартуни, що телефонують на «103» заради розваги?

- Так, у Кримінальному кодексі виписано покарання за такі речі. Останнім часом ми з цим менше зіштовхуємось, а раніше то була навала безпідставних викликів. Нині диспетчери скрупульозно проводять розмову з людьми, які викликають «швидку». Ще є виклики, які ми називаємо «безрезультатними», але вони не пов’язані з жартами, а з об’єктивним причинами, коли люди не можуть відповідно оцінити ситуацію, бо вони не медики.

Наприклад, викликають до п’яного, поки машина доїжджає, той розбурхався, встав і пішов геть, або його забрали родичі. Було таке, що хворий просить приїхати, бо йому погано. Приїхали, подивилися, хворий передумав і відмовився від допомоги. Або ж ще таке: викликають швидку до родича. Бригада прибула, а той каже: «Мені стало легше, нічого не потрібно». Ми це розуміємо – людина стурбована щодо здоров’я іншої особи і може прийняти неадекватне рішення, тому ми такі випадки не подаємо до суду.

- У контексті реформи, про яку Ви говорили, наскільки ймовірний варіант об’єднання швидкої допомоги з пожежниками, рятувальниками? У такому випадку чи загрожує колективу скорочення?

- Ми бачимо, наскільки потужно йде ця реформа. Вже від планів та розмов перейшли до конкретних дій і за тим, які суми виділяються на реформу і наскільки рішуче влада хоче реформувати службу, ми переконуємось, що вона відбудеться. Зі свого боку я б вітав таку справу. Від того, що швидка допомога буде підпорядкована рятувальним службам, вона гіршою не стане. Хоча правильніше говорити не про підпорядкування а про поєднання оперативного управління цих екстрених служб.

Коли оперативного управління цих екстрених служб і МНС, і пожежники, і міліція, і «швидка» знаходитимуться під одним дахом, то всі виграють, адже будуть в комплексі вирішувати завдання і розуміти один одного. Щодо скорочення, то навпаки, збільшується кількість бригад і їх більше розосередять, тобто вони розміщуватимуться не в одному центрі, а по всій території, бо це основний чинник швидкого доїзду. Мушу зізнатися, вперше за чимало літ існування відбувається цілеспрямований обдуманий підхід. Всі зміни будуть на благо хворого.

- Коли таке станеться у Луцьку?

- У нас вже є 4 пункти, а було 2. Нам бажано ще один пункт відкрити в районі проспекту Соборності. Тоді, думаю, ми б за 3-4 хвилини доїжджали на 40-ий та 33 квартал.

- Чи вводитимуться платні послуги на «швидкій»? Наприклад, за те, щоб перевезти людини з лікарні додому або з однієї клініки до другої.

- Це не наша функція. З лікарні людина апріорі має йти здорова. А швидка допомога надає екстрену догоспітальну медичну допомогу. Ми єдина медична установа в місті яка безперебійно може надавати медичну допомогу в будь-яких умовах в найкоротші терміни. Жодна інша установа не має необхідних засобів для цього.

Жоден медичний заклад не може нас «підстрахувати». Навіть коли пацієнт повертається на милицях, не обов’язковим є медичний супровід, тому що він потребує не медичної допомоги, а лише транспортних послуг. А такі транспортні послуги можуть надавати інші організації. Платних же медичних послуг не може бути. Екстрені служби не повинні працювати на платній основі, виконуючи свої функції.

- По Україні розійшлась інформація про впровадження на Луцькій станції швидкої допомоги тренувального класу, де вчителі фізкультури і праці вчаться практично надавати першу допомогу. Це Ваша ініціатива, чи знову ж таки елемент реформи служби?

- Справа у тім, що концепція реформи передбачає облаштування таких класів. Вже виділено кошти і організовується навчання, щоправда, лише по одному класу на область. Ми, мабуть, перші, хто створив такий клас без витрати бюджетних коштів. Наша ініціатива полягає у тім, що ми самі почали шукати, хто б допоміг профінансувати ремонт приміщення, хто може допомогти з манекенами. Цей клас створений не для курсового навчання працівників, а для щоденного відпрацювання до автоматизму дій усіх членів бригади за єдиною програмою. Тому що на швидкій допомозі цінний не лише один лікар чи фельдшер, а їхня спільна робота.

Ми виїжджаємо на найважчі виклики, де одна людина просто не зможе справитися. Для нас дуже важливо, щоб члени бригади працювали разом і розуміли один одного без слів.

- А як оцінюєте старанність педагогів у навчанні основ першої допомоги?

- На диво, із запланованої групи в 10 осіб приходять усі і з великою увагою слухають нас. Додаткових коштів нам за ці уроки ніхто не платить, фактично це наша ініціатива. Ми зацікавлені самі у кваліфікованих діях учителя. Все-таки, машина їде 10 хвилин і цей час учень лежить без допомоги. Навіть якщо ця допомога надаватиметься не лікарем, не зовсім правильно, але вчителем, який був на цих курсах і знає, як поставити руки, з якою силою і частотою тиснути, то шанси дитини на виживання будуть набагато вищі.

- Після педагогів буде запроваджено групи для бажаючих навчитись надавати першу медичну допомогу?

- Якщо будуть такі ще ініціативи, як у педагогів, котрі організовано приходять на заняття, то ми це вітатимемо. Звичайно, добре було б влаштувати такі курси для працівників ДАІ, бо вони часто першими приходять на допомогу. Я переконаний, що у них проводяться подібні курси, але якби вони хотіли повчитися разом з нами, ми не були б проти. У рятувальників є спеціальна бригада, яка працює цілодобово і там є фельдшер. Вони, можливо, більш знайомі з цією справою. Ми готові навчати інших. Функціонує клас тільки кілька місяців, але першими результатами ми надзвичайно задоволені.

- Що ще цікавого планується впровадити на станції швидкої допомоги?

- Нам би хотілось поставити GPS-навігацію. Вона дала б можливість зекономити хвилинку-другу, аби швидше добратися до хворого. Інше питання, важливе для нас – це форма. Кожен наш працівник ходить у тому, що взяв з дому, і не завжди цей одяг є зручним. Форма повинна бути такою, щоб працівник, коли він стоїть у калюжі на колінах, рятуючи чиєсь життя, не думав про те, що він забрудниться.

Звичайно, хотілося б мати нові машини. Бо ті, що є, їздять тільки дякуючи працівникам нашого автогосподарства. От люди святкували, а наші працівники серед ночі ремонтували дві машини, які вийшли з ладу.

Є ще проблема апаратури. Вона є у нас, але куплена у різні роки у різних виробників. До прикладу, кардіографи у нас 4-5 видів. Потрібне устаткування єдиного типу і надійне в експлуатації. Краще на цьому не економити і краще, якщо устаткування буде відомих брендів, які вже показали себе надійними в умовах екстреної допомоги за кордоном.

Якщо у нас буде все обладнання на всіх машинах, тобто киснева апаратура, дефібрилятори, відсмоктувачі, можливість зробити ларингіальну маску, вакуумні матраци, а також GPS-навігація та спеціальна форма, то ми наблизились би до ідеалу.

- Луцька СШМД має гарні контакти з колегами з-за кордону. На кого з них рівняєтесь?

- Морально і теоретично ми готові до того, щоб організувати надання допомоги на такому рівні, як у Польщі. У них реформа так само пройшла не за один рік. Ми тримаємо контакти з рятувальниками Нового Двору Мазовецького, є там такий Богдан Марковський, він організував поїздку у Польщу, де ми познайомилися з роботою 4 станцій швидкої допомоги, в тому числі Варшави. Цікаво, що там на всю столицю Польщі всього 50 бригад. А у нас – 12. Бо там працює не тільки «швидка», там вирішується у комплексі питання. Ми вивчили цей досвід і разом з міським управлінням охорони здоров’я впроваджуємо його, бачимо розуміння інших медичних установ.

Я був також у Страсбурзі, знайомився з їхньою пожежною службою і лікарським бригадами. На таку кількість населення, як і у нас, там є 6 бригад пожежників-парамедиків і 6 – лікарських. Це приблизно так само, як і в нас. Тільки викликів у них менше, тому що більш розвинуті інші медустанови, краща служба «невікладки» та сімейних лікарів. З французького досвіду я взяв систему підготовки бригад швидкої допомоги: вони щодня там тренуються, отож і оцей наш тренувальний клас «народився» через побачене.

Крім того, я пересвідчився, що наші новації в роботі оперативної служби не відрізняються від того, що є в Польщі або Франції. Якщо б нам виділили кошти, дали б таке саме обладнання і зробити стабільну систему навчання для лікарів швидкої допомоги, то вже зараз ми готові були б надавати допомогу такого рівня, як у Польщі. Або й навіть ще кращого, бо наші лікарі вміють працювати у гірших умовах, ніж їхні зарубіжні колеги, а досягають практично такого самого результату.

Розмовляла Катерина ІВАНОВА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---