«У мене просто вкрали дітей»: як українці втрачають дітей після розлучення

Тисячі батьків в Україні – і мам, і тат – після розлучення фактично втрачають доступ до своїх дітей. Вони роками добиваються побачень чи права на спільну опіку, у декого дітей в буквальному сенсі викрадають. Домогтися свого права на піклування та виховання дитини, якщо проти виступає друга сторона, з якою дитина фактично проживає, практично неможливо.

Про це повідомляє ВВС News Україна.

У держави немає ефективних важелів впливу на ситуацію. Це визнають і чиновники, і юристи. А в країні загалом відсутня культура цивілізованих розлучень та спільної опіки, додають психологи.

«Не бачив дітей майже два роки»

Двох своїх дітей – 12-річного Богдана та 10-річну Кіру – одесит і моряк Вадим Федоров не бачив з осені 2018 року.

Дружина пішла від Федорова до іншого чоловіка ще в 2014 році, поки він був в рейсі, розповідає покинутий чоловік. Ситуація була неприємна, але спершу все було цивілізовано – діти жили з мамою, але щовихідних батько міг бачитись з ними.

Окрім виплати базових аліментів, чоловік залишив дітям квартиру в Одесі. Гроші від її оренди – а це майже $500 – колишня також могла витрачати на дітей, як розповідає Федоров. Крім того, він купував дітям все необхідне по списку, оплачував додаткові заняття, лікарів тощо.

Так тривало майже три роки, доки колишня дружина не подала до суду з проханням перерахувати суму щомісячних аліментів.

«Суд у мою відсутність на підставі дивного папірця на першому ж засіданні нарахував мені майже 1 млн гривень боргу, – згадує Федоров. – У лютому 2018-го я повернувся з рейсу, а тут арешт всього майна, заборона на управління автомобілем і заборона на виїзд за кордон».

Вже в березні суд першої інстанції це рішення скасував, але з того часу дітей чоловік майже не бачив, а будь-які спроби з ними зустрітись чи поговорити закінчувалися вкрай неприємно.

«Донька дзвонила і плакала, казала: «Ти виграв суд, я тебе ненавиджу, ми маму любимо, а тебе не хочемо». Потім син подзвонив і сказав, що я для них помер», – скаржиться чоловік.

Восени 2018 року апеляційний суд остаточно скасував заборгованість і рішення набуло чинності.

А невдовзі жінка, завчасно отримавши довідку про заборгованість по аліментах, виїхала з обома дітьми за кордон і відтоді не поверталася. За інформацією чоловіка, тепер вони проживають в Іспанії.

Раніше один з батьків міг вивезти за кордон дітей лише за документальної згоди іншого з батьків, але, за новим законом, дозвіл не потрібен, якщо є заборгованість по аліментах.

«Я загалом не проти, може, і краще дітям буде жити в Іспанії, але я хочу знати, де вони, хочу мати можливість подзвонити і дізнатись, що вони їли, чи все в них гаразд, хочу приїхати і провести з ними час. Це мої діти, вони мені небайдужі», – ледве стримує емоції Федоров.

Міністерство юстиції на запит BBC News Україна підтвердило історію чоловіка.

За їхніми даними, наразі у Федорова не лише відсутня заборгованість з аліментів, але ще й є переплата у розмірі понад 10 тис. гривень. Його колишня дружина – у розшуку.

Щодо неї є також виконавче провадження за перешкоджання батькові у зустрічах з дітьми, розклад яких визначений судом.

Їй також заборонено керувати автомобілем та виїжджати за кордон, повідомляє Мінюст. Щоправда, виконати ці приписи наразі неможливо.

«Зрозуміло, що є тати негідники, які не платять аліменти або спеціально не випускають маму з дитиною на відпочинок чи лікування за кордон. На таких треба знайти управу, але цей закон був сирий, – скаржиться Федоров. – У мене по суті просто вкрали дітей».

В останні роки випадків, коли дітей назавжди вивозять за кордон без згоди одного з батьків, стало більше. Особливо через те, що стало більше шлюбів з іноземцями, розповідає Ірина Мороз, партнер юридичної фірми AGA Partners та голова комітету Асоціації правників України з цивільного, сімейного та спадкового права.

У таких випадках, якщо батьки не можуть домовитись мирно, судові процеси можуть тягнутись роками, і все одно реалізувати реальне право на доступ до дитини вкрай складно.

«У нас є процес з українською та англійською юрисдикцією, коли мати повернулась до України без згоди батька, – розповідає вона. – Вже понад шість років батько не може побачитись зі своєю дитиною».

«Коли доходить до розлучення і є конфлікт, в бій може йти весь арсенал, всі методи, в тому числі щодо дитини», – додає юристка.

«За нами гналися і погрожували, що заріжуть»

Історія Катерини (ім’я змінене на її прохання) схожа на гостросюжетний бойовик. Її старшого сина, якому тоді було три роки, викрав колишній цивільний чоловік. І майже пів року жінка не могла знайти дитину.

Все починалося мирно. З чоловіком, кримським татарином, Катерина познайомилася на роботі. Він виглядав респектабельним і пристойним мужчиною. Та за три роки спільного життя він радикалізувався.

«Незадовго до розриву він відростив бороду, почав п’ять разів на день молитися, – згадує вона. – Він кинув нас, коли нашому другому сину було п’ять днів. У мене все боліло після пологів, і він був незадоволений, що я не можу виконувати жіночу роботу».

Після цього він неодноразово приходив до колишньої, погрожував, що забере синів, виламував двері в квартиру серед ночі і навіть намагався зґвалтувати, каже вона.

Одного дня, коли Катерина відпустила старшого сина побачитись з татом, чоловік просто зник разом з дитиною.

П’ять місяців жінка розшукувала дитину, зверталася до органів державної влади, але все було марно.

«Скажу чесно, якби в мене не було другої дитини, яка тоді була на грудному вигодовуванні і постійно потребувала мого піклування, я б збожеволіла», – зізнається жінка.

Зрештою, вона отримала ордер суду на відібрання дитини до матері, поки не відбудеться слухання справи про визначення місця проживання дітей по суті.

Щоб виконати законне рішення суду, Катерина найняла приватну охорону, автобус, взяла з собою представника соціальних служб та державної виконавчої служби.

«Коли адвокат сказала, що мені потрібна буде приватна охорона, я подивилась на неї як на божевільну. Але добре, що я так і зробила. Якби не приватна охорона, поліція б не справилась», – каже Катерина.

З усім цим конвоєм вона вирушила по всіх місцях, де теоретично міг бути її син. Жінка зізнається, що надії знайти його в неї не було, адже вона була в цих місцях десятки разів. Вона розраховувала, що відсутність дитини засвідчать численні свідки, і хлопчика можна буде оголосити в міжнародних розшук.

Але їй пощастило, в одному з місць вона знайшла дитину. Каже, що понад усе боялася, що за ці місяці хлопчик її забув, але, на щастя, цього не сталося.

«А далі був армагедон, – згадує Катерина. – За нами гналися машини його друзів (колишнього чоловіка – Ред.), державному виконавцю погрожували, що її заріжуть. Ми забарикадувалися в автобусі, і потім пересіли в машину поліції, яка нас вивезла».

З того часу Катерина не живе в своїй квартирі, побоюючись за свою безпеку. Суд, який мав би визначити місце проживання дітей, триває вже два роки, а рішення і досі немає.

Її колишній ніякого покарання за викрадення досі не отримав, хоча щодо нього відкрито кримінальне провадження, каже вона. Він також не платить аліментів, дітей повністю утримує вона.

Побутує стереотип, що в таких ситуаціях жертвами стають жінки, вкрай залежні від своїх колишніх чоловіків, а чоловіки-викрадачі – впливові бізнесмени чи політики.

Але випадок Катерини зовсім не такий. Вона – сучасна, незалежна жінка з власним житлом, яка добре заробляє, має хорошу освіту та працювала в міжнародних, в тому числі правозахисних організаціях.

«Я – нетрадиційна жертва домашнього насильства, – каже вона. – І все одно мені було дуже непросто».

«Бачу дитину кілька разів на рік, коли колишня дружина зволить»

Втім, втратити дитину після розлучення в Україні можна і без всякого викрадення.

Для цього достатньо, щоб той з батьків, з ким проживає дитина, закрив доступ для колишнього чи колишньої. І саме таких випадків в країні найбільше.

Киянин Денис Ялухін та його дружина розійшлися, коли їхній спільній доньці було 11 місяців. Відтоді дитину він майже не бачить.

«Я бачу дитину кілька разів на рік, коли колишня дружина зволить з якихось причин її дати. Цього року я бачив доньку в березні на початку карантину і кілька тижнів тому (в липні – Ред.)», – каже чоловік.

Законних способів бачитися з дитиною, якщо мати категорично цього не хоче, практично не існує, скаржиться він.

За його словами, одразу після розриву він звернувся до відповідної комісії з питань опіки і піклування, щоб вона видала рекомендації з відвідання дитини.

Комісія виділила батькові лише кілька годин по суботах у присутності матері. Але ці зустрічі регулярно зривалися іншою стороною, а якщо і відбувалися, то закінчувалися скандалами.

Ялухін знову звернувся до комісії з проханням дозволити побачення з дитиною без присутності матері та з ночівлями, але на це отримав відмову. Довелося йти в суд.

Судовий процес тривав аж два роки і виніс рішення на користь батька, але змусити колишню виконати це рішення не може ні виконавча служба, ні поліція.

«У липні я приїхав до дитини, мені не відчинили двері. Я викликав поліцію, але поліція цими скаргами підтирається, я вже подав їх десятки», – каже Денис Ялухін.

«Виконавча служба теж всіляко відбивається. Максимум – відкривають провадження, але якщо відповідачці вистачає характеру їх ігнорувати, ці провадження закривають. На цьому все закінчується», – пояснює він.

BBC News Україна звернулася по коментарі також до колишньої дружини Дениса Ялухіна. Її адвокат Дмитро Незвіський не заперечує, що вона не виконує рішення суду про побачення дитини з батьком, але наполягає, що діє вона абсолютно законно.

За його словами, суд справді визначив графік побачень для батька, але через помилку адвокатів Ялухіна в резолютивній частині рішення не йдеться про те, що це рішення є обов’язковим для виконання ексдружиною.

«Мати діє абсолютно правомірно, дитину ніхто не переховує, – каже адвокат. – Просто той графік, який начебто для нього (Ялухіна – Ред.) законний, є некоректним, для моєї клієнтки він не підходить».

Незвіський додає, що зараз йдуть судові спори щодо цього рішення. Якщо апеляційна інстанція підтвердить, що це рішення є для матері обов’язковим, вона буде його виконувати.

Він також додав, що домовлятися з колишнім чоловіком мирно поза судом його клієнтка не може, оскільки «фізично його боїться» через «певні обставини домашнього насильства в минулому».

«Щоб ви розуміли, вона боїться, коли він поруч в радіусі п’яти метрів, – підкреслює адвокат. – Вона розуміє, що її колишній чоловік є агресором і кривдником, через це вона мінімізувала ці стосунки».

Ялухін звинувачення в насильстві заперечує. Він скаржиться, що вибудувати близькі стосунки з донькою, яку бачить лише 4-6 разів на рік, дуже важко. В перші роки після розриву через вкрай рідкісні побачення дитина взагалі його забувала.

«Зараз з донькою в мене дуже хороші стосунки, вона мене чекає і завжди мені рада, але спілкування дуже мало», – каже Ялухін.

Ситуацію ускладнюють стереотипи щодо батьківства в суспільстві, додає він.

«Я багато років не виносив ситуацію на загал, бо вважається, що публічно боротись за свою дитину – це не чоловічий вчинок. Я мовчав про це багато років, навіть близькі знайомі не знали про ці перипетії», – розповідає Ялухін.

Традиційно українська судова система віддає право опіки матері, а батько за замовчуванням отримує від органів опіки кілька годин на тиждень чи місяць в присутності матері, каже Олександр Швець, голова громадської організації «Батько має право».

«За такий час в принципі неможливо виховати власну дитину, – обурюється Швець. – Ви б ще батька привезли як ведмедя в клітці до дитини».

Натомість і Рада Європи, і практика Європейського суду з прав людини та навіть українське законодавство визначають, що і батько, і мати мають рівні права та обов’язки щодо дітей, підкреслює юристка Ірина Мороз.

«Нам потрібно міняти стереотипи, де чомусь уклалось роками, що дитина завжди повинна бути з мамою і все, а батько може мати лише обмежений доступ», – переконана вона.

Головою об стіну

Кількість звернень щодо порушення права одного з батьків на опіку зростає щороку, каже BBC News Україна Людмила Денісова, уповноважена Верховної Ради з прав людини.

Якщо в 2018 році таких звернень було 800, то в 2019 – понад 1000. «Це півтори звернення кожного робочого дня», – каже вона.

Звертаються з цією проблемою і чоловіки, і жінки. Але чоловіки частіше. Жінки ж більше скаржаться на несплату аліментів батьком або на насильство з його боку.

Денісова визнає, що домогтися виконання рівних прав обох батьків щодо дитини на практиці буває дуже важко через недосконалість системи.

«Може бути дуже гарне рішення суду, але воно не буде виконуватись, тому що друга сторона не дає можливості», – каже вона.

«Виконання судових рішень про встановлення побачень з дитиною – одна з найскладніших категорій, яку виконують державні виконавці», – йдеться у відповіді Міністерства юстиції на запит BBC News Україна.

Система буксує на кожному з етапів. Розгляд справ щодо опіки чи права на побачення може бути дуже тривалим. А коли йдеться про маленьку дитину, на рахунку кожен місяць, каже Олександр Швець.

«Максимальна тривалість судового розгляду має бути 1-2 місяці, а у нас справи розглядають роками, – обурюється він. – Є справа одного батька, який намагається визначити свою участь у вихованні дитини, і судовий процес у справі триває вже п’ять років. П’ять років батько не бачив свою дитину».

Якщо ж суд вже встановив порядок побачень з дитиною, за виконанням цього рішення має стежити виконавча служба.

Якщо той з батьків, з ким проживає дитина, ухиляється від виконання рішення, державний виконавець може накласти штраф у розмірі 1700 гривень, при повторному невиконанні рішення суду – штраф у розмірі 3400 гривень.

А згодом виконавець може повідомити про вчинення кримінального правопорушення – невиконання законного рішення суду.

Але на практиці це також не працює. За словами Дениса Ялухіна, його колишню дружину штрафували таким чином кілька разів, але бачитись з донькою йому це не допомогло. Навіть більше, за його інформацією, цих штрафів його колишня не сплачує. Її ім’я справді значиться в Єдиному реєстрі боржників Мін'юсту.

«У судовому порядку вирішити такі ситуації дуже складно, – пояснює юристка Ірина Мороз. – Є випадки, коли батьки переховуються, переїжджають з дитиною з місця на місце, або дитина сама через психологічний тиск не хоче йти до другого з батьків. І ніхто не може її забрати ».

«У державних виконавців і органів опіки немає жодних повноважень, вони можуть лише супроводжувати», – додає вона.

Масла у вогонь підливає в принципі низький рівень психологічної культури шлюбу українців, каже доктор психологічних наук та психотерапевт Маріанна Ткалич.

«Люди не вміють цивілізовано домовлятись і цивілізовано розлучатись, – пояснює вона. – Дитина стає розмінною монетою і засобом помсти. Батьки займають інфантильну, егоїстичну позицію, не розуміючи, що страждає їхня дитина».

Навіть мирне розлучення батьків для дитини стає травмою, додає психолог. Але якщо дитина ще й стає предметом торгу – це підрив базової довіри до світу. Малюк може почати звинувачувати себе, в нього може розвинутись депресія, порушення сну чи апетиту.

«Батькам, які вирішили одне одного розпилити бензопилою, краще пам’ятати, що в цей момент вони пилять не себе, а своїх дітей, – каже Ткалич. – Ви їх руйнуєте, ви з них робите невротиків, вони потім пів життя будуть ходити до психологів».

«В мене є клієнти яким по 30-40 років, вони досі переживають розлучення батьків і досі не створили власної сім’ї», – додає вона.

Якщо є діти, при розлученні передусім потрібно створити емоційно стабільну атмосферу, радить психолог.

Якщо дитині більше чотирьох років, з нею треба поговорити, пояснити, що батьки розходяться не через дитину, що вони обоє її люблять і залишаються її батьками.

«У нас розлучення – це обов’язково драма, але це не обов’язково драма, хоч і стрес, звичайно», – додає Ткалич.

«Якщо спитати наших жінок, які скаржаться, що колишній не хоче займатися дитиною: чи відпустили б вони дитину з ним у подорож? І так, там буде його нова жінка, – моделює психолог. – Я відповідь з великою вірогідністю знаю: «Я розпилю цю дитину, але вона нікому не дістанеться».

Нарізно, але спільно

В українських реаліях єдиною надійною схемою для тощо, щоб обоє батьків могли брати участь у вихованні своєї дитини, – домовлятись. Про це кажуть і юристи, і посадовці.

І права обох батьків в цьому процесі мають бути рівними, аж до спільної опіки, коли дитина почергово живе то в матері, то в батька. В Україні таку практику майже не застосовують.

Зокрема, у Верховній Раді зареєстровано законопроєкт № 3667, який дозволить батькам при розлученні підписувати нотаріально засвідчений договір, який визначатиме, з ким дитина буде проживати, як і коли буде бачитись з іншим з батьків та якого розміру аліменти будуть сплачуватися.

«Я переконана – має бути договір між батьками, – каже Людмила Денісова. – Як вони будуть домовлятись? Через медіаторів, через поважних людей, яким довіряють, або через рідню. Але домовлятись потрібно».

Інститут медіаторів – посередників у таких непростих перемовинах – в Україні вже працює, але поки що неефективно, каже Олександр Швець.

«Коли дитина проживає з одним з батьків це як джекпот, така людина виступає з позиції сили, – пояснює Швець. – Для чого матері, з якою проживає дитина, підписувати мирову з батьком, якщо в неї і так все окей?»

Щоб медіація була ефективною, треба, щоб була відповідальність за невступ в неї та невідворотна і жорстка відповідальність за недотримання мирової угоди, переконаний активіст.

Компромісом могла б бути спільна опіка, коли дитина почергово проживає і з батьком, і з матір’ю. Але це не завжди можливо.

Щоб реалізувати такий сценарій, батьки мають жити поряд, щоб дитина могла ходити в одну і ту ж школу. Крім того, в обох батьків мають бути належні житлові умови, щоб у дитини було своє місце і у мами, і у тата.

Але обов’язково мають ділитися вихідні, канікули та свята, підкреслює Маріанна Ткалич.

«Це важко, – каже вона. – Але це можливо. Головне, щоб це були постійні, емоційно стабільні, спокійні стосунки».

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---