«Я взяв фото сім’ї і заплакав». Розвідник з Луцька – про ворожий полон і повернення додому. Частина ІІ

43-річний розвідник з Луцька Ігор Павляк потрапив у російський полон важкопораненим під час контрнаступу на Запорізькому напрямку 18 червня 2023 року. Внаслідок поранення йому роздробило праве плече, а також понівечило обличчя. Він повернувся додому під час обміну 30 грудня 2024 року. На нього чекали дружина та двоє синів.

Про півтора року пекельного полону розвідник Ігор Павляк розповів в інтерв’ю Вікторії Кулюк на YouTube-каналі VIDверто. Волинські Новини пропонують своїм читачам ознайомитися з текстовою версією розмови.

Це друга частина розлогого інтерв’ю. Першу можна прочитати тут: «Нас забивали струмом. Ішов дим і пахло смаженим м’ясом». Розвідник з Луцька про півтора року полону.

Що доводиться проходити нашим захисникам у російському полоні?

Думаю, дехто з хлопців пройшов справжнє пекло, особливо ті, з кого вони вибивали необхідні їм свідчення – фіктивні свідчення про фіктивні злочини. Були середньовічні тортури. Диба. Струм. Безкомпромісне, звіряче, шалене побиття. Їм потрібен був результат – людина мала зламатися, підписати певні документи. Поки цього не отримували, вони людину допитували.

Чи було враження, що вони отримують задоволення від цього?

Однозначно, певні особи, я не назву їх людьми, отримували садистську насолоду. Ми чули, коли під час побиття людина кричить від болю, просить припинити знущання, а вони у відповідь сміються: «Диви, як класно! Диви, він плаче! Диви, він кричить!» Були моменти, на жаль, так реагує людський організм, коли людина могла справити природні потреби під час тортур, і вони на це реагували з таким садистським азартом: «О, дивись, він плаче. Йому боляче. Давай ще! Бий його!» Ми це чули. Так, садисти є.

Що було найважче в полоні особисто для вас?

Особисто для мене найважче в полоні – це незнання того, що відбувається вдома, незнання, що відбувається з моїми близькими, взагалі незнання, що відбувається в країні. Повна інформаційна ізоляція. Це було найважче.Читати ще: Легендарний командир мінного тральщика «Генічеськ»: що відомо про звільненого з полону волинянина

Який день з полону ви пам’ятаєте найбільш чітко?

Найбільш чітко, напевно, пам’ятаю крайній день перед моїм обміном. Я не знав, що мене будуть міняти. Ввечері перед відбоєм мене вивели в коридор, де примусили роздягнутися до спідньої білизни. Сфотографували з усіх ракурсів. І під час цього вони були вкрай ввічливі, що для них не притаманно. Не було характерних образ від них. Мене потім завели назад. Це було перед Новим роком. І я розумів, що щось відбувається. Хлопці сказали: «100% ти їдеш додому». Я відповів: хотілося би вірити, але поки не буду вдома, то я в це не повірю. Цей день я запам’ятав. Цілу ніч не спав, лежав і думав: невже зранку я кудись поїду? І справді поїхав додому.

Деякі колишні полонені розповідали, що напередодні обміну їх припиняли бити.

Думаю, це правда. Що стосувалося особисто мене, то я був важкопоранений, у мене на руці стояв апарат зовнішньої фіксації кістки (це такі металеві штирі, які пронизують тіло), і він у мене простояв увесь полон, що вже було для мого організму майже критично. Приблизно за місяць до мого обміну мені його видалили. Вони вирвали його наживо. Десь пів години ламали, бо ці штирі вже вросли в кістку. Двоє тримали мене за руку, третій – за шию, а четвертий ламав. Потім вони зробили мені перев’язку. Думаю, це було спеціально зроблено перед обміном. Напевно, мене намагалися привести в якийсь адекватний вигляд.

Люди дуже змінюються під час полону – від голоду, від тортур, від усіх проблем зі здоров’ям, від нервів. Тому, думаю, правда, що безпосередньо перед обміном вони намагаються привести полонених у більш-менш наближений до людського вигляд.

Чи були моменти в полоні, коли ви втрачали надію?

Можливо, було. Але, знаєте, ці думки відразу від себе відганяєш, оскільки було чітке усвідомлення: що більше ти будеш про це думати і більше себе накручувати, то швидше здасишся. Людина, яка здається психологічно, повністю ламається в полоні. Це призводить до катастрофічних наслідків – аж до смерті. Я це розумів.

Були інколи періоди, коли я думав, що не повернуся додому, що моє життя закінчиться в полоні. Але потім береш себе в руки, кажеш: зберися, ти ж солдат, чекай, на все свій час, і твій час прийде.

З якими звуками у вас асоціюється полон?

Напевно, це звуки команд, які надходять від катів з коридору. Були певні команди, які ти не хотів чути. І завжди чекав, яка команда надійде з коридору. Ти чуєш, коли росіяни йдуть коридором на твій поверх, розумієш, що вони йдуть для чогось. Ти чуєш, як ці кроки наближаються до твоєї камери. Ти мобілізуєш свої фізичні й психологічні резерви, готуєшся, що це можеш бути ти, і уявляєш, що може статися: чи тебе поведуть на допит, чи просто будуть якісь питання, чи чекати тортур. У мене такі спогади – звук із коридору, який наближається до камери.

Чи були моменти, коли хотілося плакати?

У мене – ні. Я не плакав. Вважаю, що сльозами в такому випадку не допоможеш. Треба триматися. Треба зібратися.Читати ще: «Ми ж хлопці з Волині. Завжди знайдемо вихід», – військовий, який повернувся додому після 31 місяця полону

Чи божеволіли полонені від тортур? Чи розповідали вони про спроби зґвалтування?

Мені пощастило в тому плані, що я сидів з мужніми хлопцями, зі справжніми воїнами. І ми намагалися максимально один одного підтримувати увесь період перебування в полоні. Підтримка дуже важлива. Але я чув, зокрема на коридорі під час так званих перевірок, коли били людей з інших камер, що вони ламалися психологічно, що просили пробачення… Це важко. Людина втрачає надію...

Що для вас було, можливо, найбільш принизливим під час полону?

Найбільш принизливим, напевно, було те, коли мене як людину, яка була причетна до спорту все життя, бив слабкий опонент. Я розумів, що в цивільному житті зміг би йому відповісти як чоловік чоловікові, але там, скориставшись моментом, він міг робити з тобою все, що завгодно. І для мене як для чоловіка це було принизливо.

Ще були трішки принизливі моменти з точки зору людяності, коли приходила їхня медсестра, яка любила побити хлопців. Мені це було дуже неприємно, коли жінка приходила, намагалася вдарити під ребра і кричала нецензурною лайкою до тебе, що ти такий-сякий. Я думав: Боже, людино, що я тобі зробив поганого, що ти так до мене ставишся? Це було неприємно…

Такий суцільний негатив ішов з боку утримувачів. Ти виходиш, і кожна фраза, кожна дія з їхнього боку супроводжується диким негативом у твій бік. Людина, яка особисто тебе не знає, людина, яка ніколи безпосередньо не брала участі у воєнних діях, до тебе ставиться так, ніби ти спричинив їй якусь особисту образу. І навпаки, коли ти спілкувався з людьми, які були більш дотичні до бойових дій, було менше такого яскраво вираженого негативу.

Чи були думки про самогубство?

У мене особисто – ні. Жодного разу. Однак я знаю, що людей такі думки відвідували неодноразово. Я налаштував себе: якщо мені вищі сили дозволили пройти період потрапляння в полон, я не загинув, то треба триматися. Є надія, що я колись повернуся додому – не сьогодні, однак завтра, післязавтра чи через рік. Просто треба триматися. І цією надією я жив.Читати ще: «Вижив заради сім’ї, дітей та України»: у Луцьку зустріли звільненого з російського полону розвідника Ігоря Павляка

Чи були моменти, коли здавалося, що світ забув про вас?

Кілька разів. Але, як казав, я намагався негативні думки від себе відганяти, оскільки психологічний надлом – це шлях до смерті, шлях до кінця. Треба було триматися. Я завжди думав про сім’ю. Згадував приємні моменти свого життя, згадував те, що відбувалося зі мною до повномасштабної війни. І цими моментами я себе підтримував. Цими моментами жив. Я знав, що колись повернуся додому і все буде добре.

Чи є бажання помститися своїм кривдникам?

Знаєте, я дуже часто про це думав після того, як повернувся з полону, після обміну. Відчуття саме помсти немає. Є відчуття необхідності захищати свою країну, захищати своїх рідних, своїх співгромадян, а відчуття помсти немає. Я вважаю, що людина має бути вищою від цього. Вони не варті того, щоб ми мстилися. Я вважаю, що ми виконуємо свій святий обов’язок – це захист рідної землі від загарбників.

Якби зараз поряд з вами опинився ваш кривдник, що ви йому сказали би?

Навпаки я хотів би почути, що він мені сказав би. Дуже цікаво було би почути… Мені хотілося би просто глянути декому з них в очі, нічого не питаючи.

Пам’ятаєте, що снилося в полоні?

У полоні сон був одним із таких цікавих моментів. На жаль, снів було дуже мало. І ми завжди намагалися, коли це було можливо, поділитися своїми снами. Але якось так працює людська психіка, що ближче до обміну (хоч я і не знав, що мене будуть міняти) мені почала снитися домівка, почала снитися сім’я. Було дуже приємно, коли ти прокидаєшся з цими яскравими спогадами в голові. Ти живеш цілий день під враженням від того сну.

Це були найтепліші моменти в полоні?

Найтепліші моменти, напевно, були тоді, коли ти бачиш, що твої співкамерники, твої хлопці усміхаються, що в них гарний настрій, коли є відчуття, що життя триває, коли ти бачиш, що люди живуть, що вони не падають духом. Це, напевно, було найцінніше і найприємніше.

На вашу думку, чи можливо вижити в полоні без віри в будь-що?

Думаю, ні.Читати ще: Не стримав сліз, коли дізнався, що стане дідусем: волинянин повернувся після 3 років російського полону

Які слова хотіли почути в полоні найбільше? Від кого?

Знаєте, хотілося би почути від наших утримувачів просто людські слова. Пам’ятаю, був момент, коли один з росіян, один з наших утримувачів, назвав нас воїнами. Нас ніхто не чіпав, з нами говорили як з людьми. Ти повернувся в камеру під сильним враженням, бо з тобою спілкувалися як з людиною. Увесь час перебування в полоні особисто в мене було таке враження, що ми не люди, що ми тварини. Я казав, що ми сидимо як у зоопарку, а вони з-за ґрат дивляться на нас як на тварин. А коли врешті з тобою поспілкувалися як з людиною, то було приємно.

Які спогади допомагали триматися?

Це спогади про мою сім’ю, мою дружину, моїх дітей. Я завжди про них думав, це мені допомагало триматися. Думаю, кожен із полонених підтримував себе якимись яскравими спогадами. Думаю, найяскравіші спогади для чоловіка – це його рідні.

Коли ви зрозуміли, що потрапляєте на обмін?

Остаточно я зрозумів це, коли мені розв’язали очі, я озирнувся і побачив поруч хлопців, таких, як я. Нам дозволили спілкуватися. Це було емоційно. Я сказав: невже ми їдемо додому? Потім зайшли люди, які сказали, що вони з Білорусі, а ми перебуваємо на кордоні з Україною й будемо обміняні. Тоді вже прийшло усвідомлення, що це все-таки обмін. Але як досвідчена людина я розумів: поки не перетну кордон, поки не стану ногами на рідну землю, краще свої емоції притримаю, щоб не обламатися. Але тоді вже прийшло усвідомлення, що я потраплю додому.

Узагалі як відбувався процес обміну?

Напередодні мене оглянули. Зранку відчинилася камера і мені сказали: «Павляк, виходь». Я ще не знав, куди їду. Мене спустили в інший корпус, вивалили мішок з речами. Я зрозумів, що це принаймні точно переведення в інше місце. Але ж на носі Новий рік. Подумав: невже це обмін? Я переодягнувся. Потім мене посадили в літак. Потім з літака пересадили не в тюремний автозак, а в цивільний автобус. І це також був позитивний фактор. Думаю: все складається так, як мені треба. Більш як півтори доби я їхав із місця утримання до кордону з нашою країною, до обміну.

Пам’ятаєте свою першу думку після повернення в Україну?

У мене перша думка була така яскрава. Людина, яка є координатором нашого обміну, підійшла до мене і спитала, чи це я – Ігор. Я відповів: так. І вона дістала фотографію моєї сім’ї. Дала мені цю фотографію і сказала: «Ця фотографія їздила зі мною рік. Вона чекала на тебе». Я взяв фотографію і заплакав.Читати ще: «Мамо, ти не уявляєш, як хочеться жити»: на Волині родина чекає звільненого з полону захисника

Кому був перший дзвінок і які були перші слова?

Перший дзвінок був моїй дружині. І були слова, що я вдома.

Пам’ятаєте реакцію дружини?

Так. Вона заплакала. Там були такі емоції – просто вибух емоцій.

Важко було говорити з близькими?

Не особливо. Було важко говорити з дітьми, оскільки за період мого перебування в полоні вони значно подорослішали. І коли мені подзвонив мій старший син, то я не зрозумів спочатку, хто зі мною спілкується. В нього змінився голос. Я ще подумав, що за чоловік мені дзвонить. А він каже: «Тату, це я».

Як ви адаптувалися вдома? Як ваше тіло реагувало на нормальні умови, на нормальну їжу?

Розуміння приходило дуже повільно. Знаєте, перший тиждень ти наполовину усвідомлював себе вдома, а друга половина була ще там. Це в голові. А тіло? Перші два тижні мені навіть важко було ходити. Я потрошки вчився, оскільки суглоби дуже сильно боліли від виснаження. І я поступово приводив себе в якийсь адекватний стан. Тіло реагувало поступово. Свідомість довше до тями приходила, оскільки ти вже звик до тих умов, в яких перебував, а тут все змінилося, тобі більше не треба виконувати команди, тобі не треба очікувати якихось негативних факторів, на тебе всі дивляться з усмішкою, до тебе звертаються як до людини. До цього треба було звикнути.

А яку банальну для нас річ ви досі сприймаєте, можливо, як розкіш?

Напевно, сам факт свободи. Те, що ти можеш вільно ходити, що ти є господарем своїх думок, своїх дій.

Коли ви опинилися на території України, дізналися новини, чи щось вас шокувало?

Ні. Я розумів, що війна триває.Читати ще: «Мама, я так постарів. Купи мені крем від зморшок»: переселенка, яка живе на Волині, три роки чекала сина з полону

Чи можете ви сказати, що полон вас змінив?

Докорінно – ні, але змінив. Напевно, я став більш потайним, бо вже звик приховувати емоції. У полоні будь-який прояв емоцій – це твоя слабкість. Там за тобою слідкують, тебе аналізують і за це тебе можуть покарати. Тому я навчився приховувати свої емоції від оточення. Не знаю: добре це чи погано.

Як ви почуваєтеся зараз фізично, психологічно?

Зараз узагалі дуже добре. Відновлюємося, займаємося собою, реабілітуємося. Природа. Сім’я. Відпочинок. Спорт.

Чи підтримуєте зв’язок з іншими звільненими з полону?

Так, з деякими. На жаль, з того місця, де мене утримували, всього обміняли нас трьох на той момент. А переважно я сидів з одними й тими самими людьми. На жаль, вони ще майже всі в полоні.

На вашу думку, чи можливо повністю – фізично і психологічно – повернутися з полону?

Думаю, ні. Все-таки це стрес. На когось він впливає більше, на когось – менше. Безслідно це не минає ні для кого, на жаль.

Чи отримали достатню підтримку від держави після повернення з полону?

Я вважаю, що нині, в принципі, підтримки достатньо. Це моя особиста думка. Бачу, що багато роблять у нашому місті, в нашій області для військових. Це дуже радує.

Є речі, які хотіли би забути?

Знаєте, хотілося би просто, напевно, забути увесь період у полоні. Розумію, що це неможливо; це просто треба сприймати як випробування, яке потрібно було пройти. Треба жити, усвідомити це і йти далі.Читати ще: «Нарешті дочекався цього моменту»: в Луцьку зустріли звільненого з полону Юрія Царіцина. Фото

Про що мрієте?

Я завжди казав і буду казати, що мрію про мир, щоб нарешті настала тиша, настав спокій, щоб наші жінки, матері, батьки лягали спати без думок про те, чи не надійде дзвінок з повідомленням, що їхні рідні загинули на війні, щоб люди жили звичайним гарним мирним життям.

Після всього пережитого що для вас означає свобода і перемога України?

Бути вільними – в усіх сенсах. Мати змогу вільно пересуватися, вільно говорити, робити ті вчинки, які хочеш робити, ті, які вважаєш правильними.

Ця війна – не за якесь звільнення, як каже російська пропаганда. Це війна загарбників. Вони хочуть забрати все, що в нас є. Забрати нашу свободу, забрати нашу культуру, забрати наші матеріальні блага. Я це знаю, я був у полоні. Я розумію це. І треба, щоб це всі розуміли. Війна стосується кожного – тією чи тією мірою.

Що ви хотіли би сказати співгромадянам?

Я хотів би сказати суспільству: просто живіть життя гідно, щоб бути справжніми людьми, не робіть тих вчинків, про які ви, можливо, будете потім шкодувати. Це мій посил… Кожна людина може проявити себе і вчинити так, як вона вважає за потрібне. Я хочу, щоб кожен із нас переосмислив своє життя і чинив гідно – як справжній українець, як справжній громадянин, як справжня людина. Особливо це стосується чоловіків.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---