Арт-терапія переселенки із Донецька допомагає волинянам зміцнити родинні зв’язки

Донеччанку Ірину Голощапову доля добряче випробовувала, після тривожних подій на східних територіях України, вона вимушено стала переселенкою. Уже тепер лучанка пані Ірина створила жіночий клуб «Дари Макошь», де вчить людей розкривати свій творчий потенціал та малювати.

Пані Ірина розповідає, що арт-терапія не лише корисна для самої особистості, а й може зміцнити родинні зв’язки, зблизити.

«Обожнюю, коли до мене приходять малювати сім’ями: чоловік і жінка, онука і бабуся, доця і мама. Це гарна можливість добре провести час та спосіб зміцнити родинні зв’язки та порозумітися.

Часто під час малювання у нас відбуваються чаювання, це так зближує. Загалом, за освітою я економіст по спеціальності «фінанси банківської справи» і працювала спочатку в податковій інспекції, далі викладала економіку та маркетинг у технікумі в центрі Донецька. Малювати любила. Це було як хобі. У клубі, окрім того, що малюємо, разом відзначаємо свята. На 8 березня я приводжу візажистів, перукарів, наводимо красу, їмо торт.

Половина із відвідувачів клубу – лучани, інша – переселенці, чимало з яких є одинокі. І що їм самим сидіти вдома?! Тому у нас тут і танці бувають. Я намагаюся підтримувати ініціативи й проводити те, чого потребує жіноча енергія», – розповідає мисткиня.

Жінка розповідає, що у процесі написання картин, на перший погляд здається, що це нікудишньо й нікуди не годиться, а потім за якийсь проміжок часу, думка змінюється.

Як опинилася на Волині, Ірина розповідає далі.

«Розпочалася війна, почалися перші постріли. Ми зібралися й вирішили ненадовго виїхати, от і, затрималися... Мені здається, що всі переселенці діляться на дві категорії: одні склали руки й чекають подачок, а інші заворушилися, я серед других. Зараз вже пристосувалася й дуже добре почуваю себе в цьому місті. Як усе закінчиться, то вже й не знаю чи захочу повертатися – навряд. Хороше місто, хороші люди, добре до мене ставляться. Я починала з того, що для переселенців, в рамках емоційного розвантаження, проводила майстер-класи з малювання, рукоділля. Пізніше створила дівочий клуб, виграла кілька грантів. Як результат, у 2017-му році мій клуб ввійшов у 10-ку кращих соціальних ініціатив України за версією «Крим SOS». Мені тут дуже подобається. Моя діяльність розділилася на дві частини: те, що я роблю сама, і те, чого навчаю інших. До мене приходять люди з нуля, які пензель брали лише в школі, і малюють з фотографії дуже добре.

Якщо я можу комусь допомогти, то нікому не відмовляю. Мене запрошують і християнські організації, благодійні фонди, центр зайнятості – ніколи нікому не відмовляю, аби тільки це комусь допомогло, буду лише рада. У Донецьку в мене лишилися мама й син. Дуже важко, слабка комунікація. Нещодавно питаю сина, чи стріляють (а він у центрі навчається), то каже, що не помічає вже. Переживаю за них», – розповідає Ірина.

Майстриня каже, що її життя війна розділила на «до» і «після». Та вона не збирається опускати руки.

«У тебе було житло, речі, налагоджене життя, а тут ти з дитиною в іншому кінці країни, одягнутися нема у що. Приїхали – ні перспективи, ні житла, ні роботи, порожнеча. Але я не втрачаю надії й не опускаю руки, щосили борюсь. Я себе тут добре почуваю, не знаю, як усе закінчиться, але маю сумніви чи повернусь назад. Тепер мій дім тут. Я створила справу, про яку в Донецьку тільки-тільки починала задумувалася, а сюди приїхала й усе пішло, як по маслу.

Виходжу зі своїх занять, сповнена енергії, у мене тут дуже цікаві дівчата, і хлопчики часом приходять. А мить, коли хтось першу картину намалює, дивиться, і ці очі.. Обожнюю цей момент: відношу далі щойно створену картину – в людини очі округлюються, і каже: «Невже це я намалював!?! Заради цього варто жити!», – натхненно завершує розмову Ірина Голощапова.

Інтерв'ю підготувала Анна Панафідіна

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---