Григорій Павлович: «Війна, на яку нас відправили, відірвавши від матерів, була непотрібною»

Життєвий шлях Григорію Павловичу доля визначила через розпечений сонцем та війною Афганістан. Із 1992 року він – в Українській Спілці воїнів Афганістану, а з 2002-го очолює її обласний осередок на Волині. Спогадами про воєнне минуле, думками про сьогодення та сподіваннями на майбутнє він поділився з глядачами програми «Про життя» на телеканалі «Аверс».

Пане Григорію, вас назвали на честь батька?

Так. Я друга дитина в сім’ї, брат на 9 років старший. Вагітна мною мама сім місяців пролежала в лікарні, бо мала загрозу викидня. Богу дякувати, я народився, до 18 років ні на що не хворів. Пішов служити. І в армії почалися болячки. Два роки й три місяці я проходив військову службу, із них без двох тижнів два роки був в Афганістані.

Ви були єдиним зі свого села, кого відправили в гарячу точку. Гадаю, підозрювали, чому так сталося…

Я буквально кілька років тому по-справжньому усвідомив усі ці речі. Бо історію мого діда мені мало хто розказував. Це ж Союз, КДБ… Боялися. Ну, знав, що сидів він тюрмі. Я не міг зрозуміти, у чому ж річ. А вже коли повернувся з Афганістану, коли в 1989 році почалися оці відкриття всього, що було засекречено, відкрилася правда про розстріляних в’язнів Луцької тюрми… Архівних даних про тюрму не збереглося, тому що коли розстрілювали в’язнів, особові справи спалили. А мій дід був одним із тих небагатьох, хто вижив після розстрілів. Він п’ять днів просидів у каналізації на вулиці Пугачова. Коли дістався додому, то у хліві викопали яму. І в ній він удень жив, а вночі виходив на повітря. Буквально рік тому я дізнався, хто, як і за що його посадив. Є допит діда, який у 1956 році проводив підполковник МВС Алютін. По-перше, мій дід був політичним в’язнем, бо в селі поставив п’єсу Шевченка й організував людей у вишитих сорочках. А по-друге, була стаття «за нєдоносітєльство», тобто посадили за те, що не здав односельчан за зв’язок із УПА. Я, аналізуючи ситуацію свого покійного заступника Юри Мельника, пригадав, що його дід був у мельниківцях. І в Термезі перед відправленням в Афганістан до нього підійшов майор і сказав: «Ти йдеш виконувати інтернаціональний обов’язок за свого діда». Виходить, і в мене так. Бо чого за десять років війни в Афганістані з нашого села туди потрапив тільки я? Багато читаю на ту тему, аналізую, і доходжу висновку, що це була підготовлена акція – внуків політичних в’язнів у такий спосіб хотіли ізолювати від суспільства. Бо хай там як, а гени роблять своє. Я, як і мій дід, є щирим патріотом.

Там, куди ви потрапили в Афганістані, ще були волинські хлопці?

Тоді з Західної України призвали 200 осіб. Одну партію загнали в Аягуз Семипалатинської області в Казахстані, другу – у Термез в Узбекистані. Багато хлопців було з Луцька, зі Старовижівщини, з Ратнівщини. З нашого призиву було троє загиблих. Багато хто вже помер…

У нас було три місяці спецкарантину у пустелі в Аягузі. Після цього – відправка в Афганістан. Мене дивувало те, що коли ми всі захворіли на дезинтерію, перед самими відправленням у нас взяли кров. А в кінці коридору поставили відро з чаєм і давали по два печивка. Дехто не доходив до кінця того коридору й падав. Бо ж організм і так був виснажений хворобою, а тут ще й кров потягнули. Як таке можна було робити? Мене досі пересмикує, як це згадаю.Таке враження, що було однаково, чи доїдете до місця служби, чи ні.

Дехто написав батькам. 16 осіб з нашого призову приїхали й викупили через медицину, комусь приписали гепатит і він не поїхав, комусь ще щось. Пізніше ці хлопці писали нам листи, але ніхто з нас із ними спілкуватися не хотів.

Ви були морально готові до того, що на вас чекало в Афганістані?

Усе залежить від того, як людина себе налаштує. Дехто каже, що не боявся. Це неправда. Страшно було всім. Адже щодня могло щось спіткати. Богу дякувати, я вернувся. А багато хто загинув. Це біда для родини, найстрашніше, що може бути. Коли з Афганістану почали привозити двохсотих, людям було реально страшно. Бо не знали, хто стане наступним. Сьогодні маємо таку саму ситуацію в Україні. Багато хороших моїх знайомих загинули в 2014-2015 роках.

Якось з Олександром Олександровичем Радощуком ми говорили про війну. І він сказав, що після Афганістану почав вірити в Бога. А що звідти винесли ви?

Найбільш боляче було, коли приходив воїн з Афганістану, де відвоював два роки, у мирне життя, й не знав, як у ньому поводитися. Я відчував те саме. Коли тільки згадував, що хлопці лишилися там, одразу починав плакати. А ще десь яких сто грамів вип’єш, нервова система розхитана… Було таке відчуття, що ти тут нікому не потрібен, окрім своєї сім’ї. Держава не була готова приймати ветеранів-афганців. Бо звідти приходили люди з інакшим світоглядом. Не дуже хотіли брати на роботу, бо дехто міг правду сказати, дехто – в бійку полізти. А керівникам потрібні слухняні виконавці. Хтось з афганців знайшов себе в житті, хтось помер дочасно, хтось спився… Головне було – втримати себе в руслі. Бо коли з’явилася сім’я, з’явилася й відповідальність за неї. Ти маєш тримати лице перед батьками, які тебе чекали, перед суспільством. Якщо людина, яка міняє свою позицію стосовно суспільства і сім’ї, це не людина, а просто індивідуум, який живе на тій землі. Треба мати своє Я, треба мати власну думку й чітко знати, кому ти потрібен.

Афганістан вас не відпускає й понині. Можливо, ви проживаєте життя і за тих хлопців, які не повернулися, на знак шани їхнім матерям, адже стільки часу очолюєте обласний осередок Спілки воїнів Афганістану?

Напевно, то комусь зверху було потрібно, щоб сталося так, як сталося. Бо ж людина вже народжується з визначеною долею. Так, Афганістан нікуди не подівся з мого життя, не відпускає мене.

У вас дуже чітка громадянська й політична позиція. То, мабуть, у вас від діда?

Так, я завжди був щирим українцем. Навіть в Афганістані розмовляв рідною мовою. Мій син навчався в Харкові й теж спілкувався там українською. Був такий інцидент, коли він два курси закінчив на відмінно й пішов складати екзамени, до нього викладач каже: «Павлович, если бы ты сейчас нормально разговаривал русской речью, я бы поставил тебе пятерку, а так ставлю тройку. Ты согласен?». А син відповів: «Я розмовляю рідною державною мовою. Ставте». Нині тішуся з того, що українська нація повертає традиції. Історію не можна перекреслити й не можна загубити. Мусимо цінувати те, що маємо. Дуже шкода, що нині багато українців виїжджає за кордон – хто на заробітки, хто проживати. Маємо зробити все для того, аби люди поверталися.

От ви живете тут. А що має тримати українського чоловіка на Батьківщині?

Я об’їздив пів світу. От торік десять днів пробув в Афганістані. І ви знаєте, тут мене тримає моя земля. Стараюся робити все, щоб і мої діти тут жили. У мене вже й внук росте, йому два з половиною роки. Він українець, воїн. Він має жити тут, народити мені правнуків.

Ми маємо таку красиву багато землю! Але жадібність деяких чиновників, що по 27 років сидять у владних кріслах, із яких їх годі витягнути, не дає нашій державі розвиватися і багатіти. Тому й живемо гірше, як деякі африканські країни. Треба робити добро для людей, і це воздасться. І Україна розцвіте, і люди повертатимуться, і не треба буде їхати піднімати економіку полякам і німцям. Треба жити на рідній землі й народжувати українців, які мають захищати свою землю, працювати на ній, шанувати її.

Чим нині турбуєтеся?

Ви знаєте, щоранку я прокидаюся із думкою: Господи, хоч би ніхто не подзвонив і не сказав, що сьогодні афганець помер. Учора ми поховали двадцять першого чоловіка. Дуже боляче дізнаватися про смерті наших хлопців, їхніх матерів. Нас уже ж мало лишилося. Через 10 років, найімовірніше, і мам афганців не буде. І з когорти наших більшості не буде. Тому що кожен має бойові травми, контузії, психологічне навантаження дається взнаки. Ми один одного цінуємо. Сьогодні серед афганців є ті, в кого розсіяний склероз, є ампутанти, які сидять удома й не мають змоги вийти на вулицю, є ті, в кого онкологія. За них я переживаю. Їм потрібна допомога, фінансування. Треба, щоб людина відчувала, що вона потрібна суспільству. На жаль, не всім можемо допомогти, бо ми не боги.

Як вам, ветеранам-афганцям, вдається зберігати оте чоловіче братерство упродовж стількох років?

Я дякую всім своїм польовим командирам, які в районах очолюють організації. Вони за це грошей не отримують. Це люди, віддані Спілці ветеранів Афганістану. От, наприклад, у Ратнівському районі відкрили три пам’ятники, де з одного боку – афганська тематика, посередині хрест, з іншого боку – шана атовцям. Війна, на яку нас відправили, відірвавши від матерів, була непотрібною. Ви знаєте, коли я був в Афганістані, вразило, що за нашими пам’ятниками доглядають місцеві жителі. Чому? Бо вони зараз зрозуміли, що ми їм старалися допомагати.

Григорію, як виникає чоловіча дружба? І як потім стільки років тримається?

Виникає вона спонтанно. У мене дружба перевірена війною, народжена на війні. І ніколи не продається.

Якій людині ви не подали б руки?

Зрадникам! Тим, хто сьогодні наживається на війні. Тим, хто посилав людей на смерть. Вони не мали права робити це, бо не давали життя цим хлопцям і дівчатам. Це найгірші люди – зрадники, бо сьогодні він тобі в очі дивиться, а завтра може у спину вистрелити. Нема проблеми в тому, щоб пробачити ворогові. Та в людини не має бути ворогів. Як кажуть, він у тебе – каменем, а ти в нього – хлібом. Утім є речі, яких прощати не можна.

А що готові пробачити?

Я готовий пробачити все, окрім зради. Як можна вибачити тому, хто заради фінансової вигоди відбирає в людей життя, як це було в нас на сході? Та Всевишній усе бачить. Або вони, або їхні діти за це муситимуть розплачуватися.

Але колись настане той час взаємного прощення, коли нам доведеться прощати, як і тій стороні, коли завершиться війна. Багато чого муситимемо переосмислити, багато до чого треба буде бути готовими морально. Як гадаєте, чи збудуємо отой міст?

Це буде дуже важко. Росія багато зла робила Україні: і Голодомор, і Друга світова, і штрафбати, і виселення, і розстріли в таборах. Українську націю завжди старалися пригнітити, бо бачили, що наші люди перспективні, розумні, красиві. Не російський народ поганий. Знаю, що кажу, бо з багатьма росіянами довелося служити в Афганістані. А Сенцов розповідав, що його прості люди підтримували, полоненим морякам волонтери носили передачі. Це як Гітлер був у Німеччині, сьогодні Путін в Росії. Війна може скінчитися в одну мить, за одним його словом. Але він непередбачуваний, він може піти далі, як на шаховій дошці. От завтра в нього буде настрій – і він віддасть ще 50 полонених. А якщо ні? Треба, щоби всі полонені повернулися до родин, які за ними плакали.

Якою вам бачиться Україна за п’ять-десять років, або ж коли вашому внуку буде 20 чи 25 років?

Я бачу Україну спокійною, мирною, на економічному підйомі. Тому що українці – трудолюбивий народ. Їх тільки треба підтримати і дати працювати, не зв’язувати руки. Мрію на старості відчути спокій, злагоду в державі, бачити, як люди усміхаються. І тішитимуся тим, що мій внук тут житиме.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---