Микола Кумановський. Ювілей без ювіляра

Микола Кумановський був не лише різноплановим художником, а й затятим книголюбом. З-поміж його літературних фаворитів – Ніцше, Фолкнер, Леся Українка.

Звісно ж, це лише трійка читацьких уподобань відомого волинського митця. Проте за нею можна прослідкувати певні жанрові й стильові спрямованості, що були йому близькі в літературі – українській та світовій. Адже ще й сам працював зі словом.

Цей рік у мистецькому календарі нашого краю позначений 70-літтям від дня народження Миколи Івановича.

«Хоч я і народився на Хмельниччині,прикипів до зілля, яке росте на Волині. І бачу тут красу, яка мене наповнює», – так у спілкуванні з луцьким журналістом Віктором Вербичем 2011 року зауважив сам Кумановський.

1968 року, після закінчення восьми класів Сатанівської середньої школи, він за порадою батьків пішов навчатися на перукаря у комбінат побутових послуг. За фахом попрацював недовго, бо в той час уже вчився самотужки малювати. В 1969 році спробував вступити до Львівського училища прикладного мистецтва імені Івана Труша – не вийшло. Щоправда, через рік повторив спробу, що стала успішною. У 1970-1975 роках навчався тут на факультеті кераміки. Під впливом художника-графіка Олександра Аксініна захопився офортом.

У 1977-1979 роках навчався у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва. Тоді ж працював бутафором театру ляльок у місті Лева. А з 1982-го – художником-постановником Волинського обласного театру ляльок уже в Луцьку. З 1985 до 1987 року обіймав посаду головного художника театру.

Цікаво, що у 1979-1981 роках Кумановський був першим головою об’єднання Клубу творчої молоді. Тоді організував низку опозиційних радянському ідеологічному мистецтву виставок. Випустив два номери культурологічного часопису «Вулик». Одна з акцій опозиційних митців відбулася у В’їзній вежі Луцького замку.

З кінця 1980-х років присвятив себе лише творчій роботі. Заробляв мистецтвом, щоб прогодувати сім’ю – дружину Наталію (теж художницю) та сина Луку. Окрім написання полотен, створення графічних робіт, розписував храми, ілюстрував книги.

«Для митця потрібна самотність. Можна іноді називати її порожнечею. Але потрібні елементарні засоби для праці. Я, наприклад, можу недопалком писати розлогі верби, річки», – казав Кумановський.

1997-го Микола одружився вдруге – з бібліотекаркою Вірою Майструк. Певно, любов до книг теж посприяла… 1998-го в них народилася донька Іванна, яка нині продовжує справу батька.

Волинська мистецтвознавиця Зоя Навроцька, яка особисто знала митця, неодноразово організовувала виставки його робіт у нашому місті.

«Пам’ятаю, що Микола малював безперервно. Якісь начерки, етюди, на всьому, що потрапляло під руки. І лише зараз я починаю сама для себе відкривати у тих роботах цілі світи! Йому була близькою естетика хіпі, але він ніколи не допускав впливу наркотиків. Коли працював в Америці, то абсолютно не змінив ні стилю, ні звичок, так, ніби й не виїхав із Луцька», – поділилася пані Зоя на одній з імпрез пам’яті художника в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків.

Читати ще: Пам'яті волинського генія: шлях Миколи Кумановського

Вона не раз зазначала, що в роботах Кумановського-художника відчутні рефлексії символізму й метафоричного реалізму, філософського погляду на буденність.

До слова, Зоя Навроцька є керівницею науково-дослідного відділу МСУМК, де 14 липня 2018 року відкрили Художньо-меморіальний музей Миколи Кумановського (став основою самого музею, робота якого стартувала у серпні того ж року).

«Творчість художника стала своєрідною візитівкою Луцька, адже саме в обласному центрі Волині митець жив і працював протягом сорока років. Саме тут він створив чи не найбільшу частину усього доробку станкового малярства, скульптури, авторської та друкованої графіки. Окрім його творів (понад 350), у музеї є офортний станок митця, його пензлі, старий мольберт із останнім незавершеним полотном, фотографії, книги, часописи, предмети побуту, – розповіла Зоя Михайлівна.

До слова, згаданий заклад став ініціатором культурно-мистецьких заходів у рамках «Року Миколи Кумановського (1951-2016)» з нагоди 70-річчя художника, яке відзначили цьогоріч 31 серпня в музеї його пам’яті.

Саме тут про Миколу-книголюба розповів його друг, театральний критик із Санкт-Петербурга Юрій Кобець.

«У нас була така розвага – книжкове полювання. Ми знали, коли, куди і в який день привозять нові видання: в «Мистецтво» – у середу, в «Знання» – у четвер, здається…, – ділиться спогадами. – Микола дуже любив відвісити комплімент продавчині: прийде раз, другий, поговорить, і вона все, що потрібно йому почитати, з-під прилавка дістане. У «Букіністі» міняли книжку на книжку. Він теж там ходив, усміхався, десять разів казав компліменти. Десятитомник Дюма…»

Про ще один спосіб дістати бажане видання пан Юрій пригадує з іронією:

«Макулатуру здавати в обмін на книги для нас було низько. Нам краще було купити коньяк якійсь цьоці, подарувати їй цукорки. Тоді певні видання взагалі важко було дістати. Як вийшов великий альбом «Золотой век нидерландской живописи», то надійшло тільки три екземпляри на Волинську область. Один брав Гіттік (Леонід Гіттік – волинський невропатолог, затятий бібліоман – авт.), це як закон. А два – вже кому дістануться. Ось так ми з Миколою й полювали за бажаними книгами».

Він також підсумував, що їх читання не минуло для його друга даремно й вилилося не тільки у нові живописні та графічні твори, а й у три власні видання – «Книга Кострубізмів», «Слід у слід» і «Казка для Маркіяна».

Світлана ЗОЗУЛЯ

Фото авторки і Валерія БЄЛОВА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---