На Волині 33-річна вдова з дітьми живе в 100-літній трухлявій халупі

Молода вдова Марія Русінчук та її сини ризикують одного дня прокинутися під уламками столітньої хати. Про це повідомляє «Волинь-нова».

Як йдеться в повідомленні, до редакції газети надійшов лист Марії Русінчук із села Щитинська Воля Ратнівського району. Від нього віяло таким вселенським розпачем, що вчинити інакше було б гріхом.

«ЧОМУ ВОНИ ВСІ КАЖУТЬ, ЩО МАМА ПОГАНА?»
«Люди добрі, сподіваюся на вашу допомогу! — написала нам Марія. — Для моєї сім'ї це просто тупикова ситуація! У квітні я поховала чоловіка, в серпні — 1,5-місячну донечку. Лишилося два синочки: 12 років і 2 рочки. А будинок наш у жахливому стані. Просто — аварія. Люди добрі, допоможіть чим можете хоча б заради діток. Батько їм уже не допоможе! Та й, бідні, плачуть за сестричкою. Дуже, дуже прошу — допоможіть! Зима іде, а наш будинок обвалиться в будь–яку хвилину».

Щитинська Воля — одна з найбільш віддалених точок області. Розташоване за кілька кілометрів від білоруського кордону село з населенням 367 жителів, на жаль, із кожним роком дедалі більше занепадає. Роботи для людей, зрозуміло, немає, тож кожен виживає, як може — переважно їдучи в сусідню Білорусь.

Від голови Залухівської сільської ради Віталія Трофимука, до якої належить і Щитинська Воля, стало відомо, що Марія Русінчук цього року пережила два великих нещастя. Спершу поховала чоловіка, який покінчив життя самогубством, а через кілька місяців — найменшу донечку. Дитинка захлинулася молоком серед білого дня, коли мати заснула біля немовляти. І це дало підстави говорити людям, що Марія була нетвереза.

У сільраді підтвердили, що хата авторки листа справді в жахливому стані. Торік з цього приводу сільський голова із секретарем та землевпорядником спеціально їздили у Щитинську Волю. Голова поставив вимогу перед чоловіком і дружиною перекрити дах якомога швидше. Радив використати для цього шифер, що лежав на подвір'ї. Але подружжя так і не відремонтувало даху. Сказали, що шифер не їхній, а старшого брата, з яким у сварці.

«Вони самі нічого не хотіли робити. Все чекали, що хтось має допомогти. Але сільська рада грошей на такі потреби не має. Згідно з Бюджетним кодексом, кошти виділяються залежно від кількості населення. А в нас на три села усього 950 мешканців. І немає підприємців, податки яких давали б надходження до бюджету. Тому з фінансами велика скрута. Наші працівники не одержали зарплати ще за вересень», — продовжив голова.

Натомість у Марії, зі слів представників місцевої влади, гроші на хату мали би бути. У серпні їй виплатили 14 тисяч гривень за народження третьої дитини. Крім того, щомісяця вона отримує «дитячі» на другого хлопчика, а після смерті чоловіка — пенсію по втраті годувальника. А ще ж, кажуть, продала коня та віз, які разом коштують не менш як 8 тисяч гривень. З цими грішми хату можна було б підлатати, але Марія цього не робить. Чому?

«ЩО Я МОЖУ САМА, БЕЗ ЧОЛОВІКА?»
Зустрітися з авторкою листа ми домовилися на базарчику в центрі села, який по четвергах влаштовують приїжджі «човники». Я дивилася на жінок із дітьми, котрі схилися над розкладками із нехитрим крамом, і намагалася вгадати, хто з них Марія Русінчук?

Наслухавшись про її буцімто проблеми з алкоголем, вишукувала жінку з характерним обличчям. Але нікого схожого на питущу тітку не побачила. Натомість до редакційної машини підійшла молода особа, пристойно вдягнена, у стильних окулярах.

По дорозі до хати жінка розповідала, що в газету звернулася від безвиході. У 33 роки стала вдовою з двома дітьми, хата от-от розвалиться, як жити далі, вона не знає. На запитання про гроші за третю дитину, відповіла, що поклала їх у банк під відсотки. Всі закиди про пиятику терпляче вислухала, не виправдовувалася, сказала лише раз, витираючи сльози: «Тож подивіться самі на мене. Як ви думаєте, п’ю я чи ні?».

Розмовляючи, дійшли до так званої хати. Одного погляду на цю руїну вистачило, щоб зрозуміти, чому Марія назвала свій лист у редакцію соломинкою для потопаючого. Почорніла від часу дерев’яна халупа могла би бути ілюстрацією часів кріпацтва — перекошена, з дірявим, як решето, дахом, маленькими вікнами. Всередині — одна кімната, поділена шторами на три частини — кухню, спальню та «дитячу». Підлога в багатьох місцях прогнила або її прогризли миші. З трухлявих балок та низької стелі раз у раз сипався порох, а коли падає дощ, сказала жінка, стеля розмокає, як аркуш картону. Найбільше капає у тому кутку, де стоїть так званий письмовий стіл Сергійка. У хаті є піч, але спати на ній не можна — розвалиться.

«Чесно кажучи, найбільш прискіпливо я видивлялася у хаті ознаки пияцького притону. Але ніяких «слідів злочину» — пляшок, недопалків, характерного запаху не було. Швидше навіть навпаки — окремі деталі в помешканні свідчили про господиню зовсім протилежне, - розповідає журналіст. - Добірка книжок, багато ікон на покутті, повна комора закруток на зиму наштовхували на думку, що люди все-таки наговорили зайвого. Слово за слово — виявилося, що Марія багато читає, дописує у районну газету, цікавиться політикою і навіть є членом партії «Батьківщина».

«То як ви дожилися до такого?», — не втрималася журналіст від запитання.
«А що я сама без чоловіка можу? А раніше — чоловік пив і було не до того», — розвела руками Марія.

Тим часом додому зі школи прийшов Сергійко — чисто вдягнутий, з новим рюкзаком за плечима. Хлопчик поглянув на незнайомих людей і перелякався. Чому — стало зрозуміло пізніше. Після смерті сестрички до мами приїжджала міліція. Думав, що і ми також за нею…
«Дитина дуже любить маму, постійно її захищає, — сказала згодом директор школи Ніна Гурич. — Коли в Залухові обвинуватили Марію в смерті дитини і в церкві на неї мало не пальцями показували, наші люди за неї захистилися. А Сергійко після того дуже плакав і все питав: «Чому вони кажуть, що мама погана?! Вона добра! Найкраща!».

«ВИ БАЧИЛИ ОЧІ ЇЇ СИНА?»
Чим більше я розмовляла з людьми про Марію, тим більше дивувалася, наскільки різні оцінки викликає вона в односельчан. Одні казали: «Ганьба їй, не хоче працювати», другі співчували: «Що ж вона, бідна, без чоловіка зробить?». Треті нарікали, мовляв, скандальна особа, четверті захищали: «Та вона добра, тиха, покірна!». Але в одному люди все ж зійшлися: про своїх дітей Марія дбає.
«Син у неї завжди акуратний, доглянутий, добре вчиться, — вела далі директор школи. — Пенал, ручки, олівці — все в нього є. На перше вересня завжди має новий костюм. Марія піклується про своїх дітей, гарно іде на контакт зі школою. У нас цього року поганий урожай картоплі, затопило все. І коли я звернулася до батьків із проханням допомогти, Марійка, хоч і сама живе бідово, уже першою два рази привозила картоплю. Вона — наша учениця, ми її, сироту, з дитинства знаємо. Мабуть, у тому і закладена найбільша проблема, що ця дівчинка виховувалася, по суті, без батьків.

...Марійка народилася в незвичайних умовах. Тато був на 20 років старший за маму, працював лісником далеко від села, мама обробляла буряки у радгоспі. Під час роботи в полі на останніх місяцях вагітності в неї стався інсульт. Жінку завезли в лікарню, і там народилася Марійка. Після нападу маму довго лікували, а дитина тим часом жила у Будинку дитини в Луцьку. На жаль, від інсульту матір стала цілком безпорадною. Ходити — ходила, але не могла сама собі навіть хустки зав'язати.

Багато років шефство над бідовою сім'єю тримала школа. Вчителі з учнями допомагали родині садити, копати картоплю, прибирати в хаті. У 44 роки мама померла. 8–річна дівчинка залишилася з татом і двома братами. Батько як міг доглядав дочку, але господарських премудростей, зрозуміло, не навчив. Можливо, через це, коли Марія вийшла заміж за хлопця із Залухова, родина чоловіка не сприйняла невістку.

Молоде подружжя господарювати не вміло, і батьківське хазяйство поступово занепало. Спершу продали корову, потім звели до мінімуму город. Жили із того, що допомагали обробляти городи іншим та збирали в лісі ягоди з грибами. Два брати Марії пішли своїми дорогами. Один живе у Вінницькій області, другий — колишній афганець, в селі практично не буває, часто лікується у госпіталі або працює у свого однополчанина, який займається фермерством. От і залишилася Марія сама як перст із двома дітьми у розваленій хаті. То чи заслуговує така людина на допомогу громади?

«Однозначно заслуговує, бо у неї немає на кого опертися, — вважає директор школи. — Якби був брат, він би допоміг, а так вона сама. Може статися, що той дах будь–якої миті обвалиться, і тоді буде каліцтво або щось гірше. Я не знаю, що вам казали про Марію в Залухові, чому її не сприймають у селі покійного чоловіка. Може, тому, що вона не їхня, чужа. Але для нашого села це людина, яка весь час у нас на очах. І мені здається, що, крім співчуття, Марія нічого іншого не викликає. Якби їй було байдуже, вона до вас із листом не зверталася б. Ви ж бачили очі Сергійка?».

Насамперед його очі — глибокі, щирі, але такі злякані, проте з неймовірно великою любов'ю до мами і маленького братика — усі ці дні не дають нам спокою.

Згадуються мудрі слова, що на людину зверху можна дивитися лише у тому випадку, якщо ти хочеш допомогти їй піднятися з колін.

Тож редакція «Волині» вважає за потрібне посприяти Марії Русінчук у вирішенні її проблеми і розпочинає збір коштів на придбання хати для вдови з двома дітьми, тим паче що у Щитинській Волі є чимало покинутих добротних будинків. Телефонуйте до авторки матеріалу на «Волинь-нова»: 050-6846546.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---