«Не тих ми братами називали»: режисер із Волині Олесь Санін розкрив деталі фільму «Довбуш»

Добігає кінця багаторічна робота над історичною драмою «Довбуш» – прем’єра одного з найдорожчих українських фільмів готується на День Незалежності цьогоріч. Картина мала вийти в прокат 2020 року, але завадила пандемія. Вихід фільму перенесли на травень 2022 року, та тоді на перешкоді стала війна.

З того часу режисер Олесь Санін пережив евакуацію своєї родини закордон та втратив на війні майбутнього зятя – під час боїв за Бахмут цього травня загинув наречений його старшої доньки..

Нині велика частина команди фільму перебуває у ЗСУ і допрацьовує фільм у нечастих відпустках. Зокрема, і головний оператор "Довбуша« Сергій Михальчук доїжджає на кольорокорекцію з фронту.

Поки фільм готували до прокату, його вже встигли розтягнути на цитати, які використовували на бігбордах та інтернет-мемах. І навіть назвали іменем Олекси Довбуша 68-му окрему єгерську бригаду ЗСУ.

Редакторці УП.Культура Тетяні Пушновій режисер «Довбуша» розкрив деталі роботи над фільмом. Також Санін розповів, чому цього разу не знімав «фестивальну» картину і не наслідує в своєму фільмі школу поетичного кіно, до якої його зараховували кінокритики, передає Українська правда.Життя.

У фокусі режисера Олеся Саніна – історія братів Довбушів та повстання карпатських опришків, що відбувалося на кордоні нинішніх України, Польщі та Угорщини майже 300 років тому. Санін говорить, що знімав історичний фільм про свободу з новим поглядом на україно-польські стосунки тих часів, а не переказував радянський міф про розбійника, який «у багатих краде – бідним віддає».

«Довбуш» на Євромайдані і на війні

Ви достатньо довго знімали цей фільм – спочатку його відтермінувала пандемія, тепер – війна. Чи вплинуло повномасштабне вторгнення на задум, чи змінило сюжет?

Чесно кажучи, загально фільм не змінився. Змінилися акценти. Ми змінилися.

Сприйняття людей змінилося. Раніше, до вторгнення, деякі сцени чи мовні звороти здавались дуже жорстокими: «тут кістки наших батьків», «я за свою землю порву всі печінки». А тепер діти вже так говорять. Персонажі, які здавались занадто радикальними, тепер здаються майже лагідними.

Хоча один епізод змінився. Мені все не вистачало якогось такого відчуття, заради чого воювали тоді і воюємо зараз – любові, заради любові. Так що одну сцену я повернув у картину.

Це сексуальна сцена?

В мене навіть така була історія з акторами – Сергієм Стрельниковим і Дашою, Дар’єю Плахтій. Вони партнери були по інших фільмах, грали любов. І коли вони мене питали, яка ступінь відвертості в картині, я сказав – максимальна. Ми фантазуємо, плануємо репетиції... Але продюсери заборонили, бо хотіли, щоб діти дивилися і комісія держкіно. Це жарт, звичайно.

Ця історія не лише про земну любов. Ми граємо і про любов на небесах. І про гріх – це набагато важче.

Заради чого і Олекса пішов на смерть? Про нього вже 300 років розказують легенди. Але не про те, як він когось убив чи панів переміг. Він загинув через своє серце, через те, що він повернувся до своєї коханої жінки. Попри все.

Він не хотів бути ніяким героєм, брат його хотів. Він не хотів ніякої слави, він хотів життя з тим, кого любив. Оце, власне, і картина про це. Так що сексу мало.А як у вас виникла ідея зняти фільм про Довбуша?

Задум дуже давній. Але я пам’ятаю буквально цю хвилину про рішення, що це буде моя наступна картина. Це сталось на Євромайдані. Я стояв разом з Сергієм Михальчуком з камерами, ішов перший сніг, все замерзло і чорний «Беркут» – «красавчики», «лицарі» в пластику, щитами гримали, відтісняли всіх від «Динамо».

Ми забігли до сходів бібліотеки, і звідти знімали. Всі побігли повз нас, а потім один протестувальник зупинився, скинув з себе куртку – по пояс голий, взяв палку, що лежала в нього під ногами – черенок від лопати. І оця вся сотня «беркутівців», які йшли вже, зупинилися. Бо один не побіг. І бігом до нього приєдналися інші, стали в стіну.

Я тоді Сергію сказав – я знаю, про що ми знімемо наступне кіно.Може я б мав розповідати вам щось інше – люди, приходьте дивитися в кінотеатри, буде весело... Але ми стільки пережили всі, багато болю і страждань, побороли страх, відчули, що насправді для нас цінне.

Всі пережили це: ти стоїш посеред дому, якого в тебе наступного моменту може вже і не бути. В тебе 5 хвилин забрати все найцінніше: дітей, документи, пляшку води, собаку і кота...

А потім у деяких з нас була мить повернення. Ми з друзями зайшли в студію, там шар пилюки, а вони на це дивилися, як на величезний подарунок долі! Вирва від снаряду поряд. Щось згоріло, але люди цілі.

Ці всі гітари, тобі як наново їх подарували! Оця вся студія, цей будинок – Боже, трава росте! Життя продовжується.

Можливо, пересічна людина хоче позбутися жахливих спогадів, хоче, щоб було інакше. Але є така категорія людей, які займаються мистецтвом. Ці всі історії для нас – пожива майбутньої творчості.

Недавно мене попросили прочитати лекцію композиторам про музику в кіно. То головне, що я їм сказав: пам’ятайте кожну секунду ваших переживань. Не забороняйте собі думати про свій і чужий біль. Це все перетвориться в музику.

Митці переживають біль і дають емоційний досвід нашому серцю. Серед цих всіх історій ми розуміємо, що що для нас справді важливо, чому вчити наших дітей, що таке добро і зло, що таке закон?

Тобто зараз відбувається такий фантастичний момент будування і власної держави, і власного дому, і стосунків у суспільстві. Через біль, втрати, кров і страждання. І допомогу одне одному.Як у фільмі «Довбуш» переосмислений ваш особистий біль цієї війни?

В мене четверо дітей. Дружина і троє молодших зараз в Польщі. Скучаю за ними страшно! У мене з ними любов по Телеграму, знаєте, така сучасна форма спілкування українців. Кожен день спілкуюся, скучаю.

А зі старшою дочкою, Іванкою, ми весь час були тут, в Україні. Наш зять майбутній, її наречений, ви ж знаєте, він загинув у Бахмуті...

Він американець, приїхав захищати Україну в іноземному легіоні. Вони давно познайомилися, збиралися одружуватися. Він учив українську мову і мріяв освідчитися моїй дочці українською. Але загинув, рятуючи своїх поранених товаришів...

І таких, як моя Іванка, невінчаних вдів, у нас вже дуже багато. Тому історія Олекси Довбуша і його Марічки – це історія моєї Іванки та її Кристофера (Кристофера Джеймса Кемпбелла – ред.)...

Радянський міф Довбуша і непрості стосунки з поляками

Ваші попередні фільми переосмислювали складні історичні події: «Мамай», наприклад, відкрив геть нову перспективу стосунків українців і кримських татар. Щодо Довбуша – легенда про нього була експлуатована радянською ідеологією: герой-бідняк, що повстав проти гнобителів-панів та проти Речі Посполитої. Історія якої в СРСР демонізувалась та й сама Польща має складні стосунки з українськими опришками. Як з історичним контекстом працюватиме фільм «Довбуш»?

Я думаю, що глядачі, які захочуть дивитися фільм про радянського героя, який у бідних бере, багатим дає, чи про антагоністів католики-православні або поляки-українці, то їм краще знайти іншу розвагу.

Я розповідаю ту версію історії Довбуша, яка відображена в історичних документах. Вона, сподіваюся, стане для багатьох відкриттям – ким був Довбуш, чого він воював, що він був не просто пастух, який з нечів’я повстав проти шляхти і кількатисячної армії короля.

Польські друзі-кінематографісти кажуть, що ті історії про Довбуша, вони не знали. Таких собі Робін Гудів, і польських, і словацьких, знає історія того часу немало. І фільмів було теж багато.

Але наш Довбуш зовсім інший. Він непростий розбійник. Я говорив зі своїми польськими колегами та істориками. І з тими, хто в мене знімався в картині – з прекрасними акторами, які, власне, і грали польську шляхту. Матеуш Костюкевич, Агата Бузек, Єжи Шейбал – для них Олекса Довбуш в нашому фільмі є прикладом боротьби за свободу.

Я б дуже хотів, щоб Польща подивилася це кіно – сподіваюсь на прокат там.Загалом я дуже вдячний польським колегам, які, крім роботи над фільмом, допомагали нам приймати наші українські родини у себе вдома. Ну бо справді, ми не тих своїми братами називали.

Зараз стільки українців прожило в Польщі, і дітей наших, які вчилися там в школах, і родин наших, які зрозуміли, як працює держава європейська. Вже кордону між нами не існує. Закінчиться війна і це вже буде зовсім інша історія, зовсім інша унія. І ніхто цьому вже не зможе завадити. Я на це дуже сподіваюсь.

Історія Довбуша теж відбувається на кордоні трьох держав: Польщі, тогочасної Молдови і Мадярщини (Угорщини). Опришки постійно переходили кордон, у самій ватазі були і словаки, і поляки, і румуни. Один з персонажів у фільмі Адам, поляк, який воює разом з Олексою Довбушем за свою свободу.

Звичайно, за Радянського Союзу це був герой-гуцул з обличчям шахтаря. І ще б трошечки і він вже, мабуть, заговорив голосом Богдана Ступки з московського «Тараса Бульби» – «За руського царя!»

Для мене самого було відкриттям багато інформації з історичних документів і того, як в Речі Посполитій трактувалася ця боротьба Олекси Довбуша і його повстання. Але це не єдина цікава історія буде у фільмі – ось побачите!

Є такий у мене персонаж епізодичний, але дуже важливий для картини, якого звати Бешт, єврей, дружок Олекси Довбуша. І це не просто герой фольклору, є історичні документи, в яких ідеться, що справжнє ім’я Бешта – Баал Шем Тов, який є засновником хасидизму. Його учні описували його як проповідника, що тримав в руках люльку, яку йому подарував розбійник Олекса Довбуш. Є оповідання гуцульські, які теж про це розповідають.

Для роботи над картиною я прочитав, напевно, все, що написане українськими письменниками про Довбуша: у Франка, Хоткевича, Федьковича, Коцюбинського. Скажу чесно, вдалих творів мало.

А є серед них оповідання «Бартка Довбуша» єврейського письменника Шмуеля Агнона, лавреата Нобелівської премії. Є оповідання про Довбуша одного з найбільших романтиків польської літератури Францишека Карпінського.

Є оповідання про Олексу Довбуша навіть у Леопольда фон Захер-Мазоха. От саме ними надихаючись я і працював над картиною. Але написав власну історію.

Ще багато провів часу в Івано-Франківському музеї Олекси Довбуша, який заснував академік Грабовецький.

Але найбільше надихали оповіді, які збирав ще з дитинства в Карпатах. Ми з Сергієм Михальчуком пройшли і проїхали велосипедами по усій Чорногорі та околицях. Відтупцювали з фотоапаратом і диктофоном практично всі місця, пов’язані з іменем славного опришка. І маю сказати, що ці історії абсолютно різні, наче як про різних людей, чи навіть напівбогів. І в мене є пояснення цьому.

Сподіваюся, що ті, хто подивляться мого «Довбуша», дізнаються трошки більше і про нього, і про себе.А хто з істориків вас консультував?

Я працював з науковими роботами академіка Володимира Грабовецького і документами Центрального Державного Історичного Архіву України у Львові. Знайшли ми багато в Кракові та Варшаві – того, до чого раніше не доступалися, і це дуже було цікаво.

Доктор наук Лариса Фіалкова з Хайфського університету – відома дослідниця Бешта і Олекси Довбуша у староєврейському фольклорі. Також мені допомогли в Центрі Юдаїки Києво-Могилянської академії. Йосиф Зісельс та Ігор Туров привідкрили для мене незнаний світ того, що діялось в Україні і Карпатах у XVII-XVIII століттях.

Працювали з реконструкторами самої епохи, щоб відтворити костюми та реквізит. Великим масивом живопису та графіки.

До речі, про костюми. Я мала можливість переглянути деякі матеріали фільму і здивувалась, як ці чудесні вершники в яскравих парадних костюмах і перуках сновигають по нашому карпатському лісі. Як вони там опинилися?

Це тоді такий вигляд мала гвардія Потоцького – ми відтворювали її з польськими реконструкторами. Для мене самого кольори їхнього вбрання були несподіваними. Ми реконструювали і одяг смоляків, які були тоді і боролись проти опришків. Тут дуже допоміг Олекса Руденко та Олексій Шереметьєв.

Одяг гуцулів, до речі, був проблемою. Бо гуцули, яких знаємо сьогодні в такому яскравому одязі, такий вигляд мали наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. А наприкінці XVIII століття гуцули вдягалися геть інакше, набагато скромніше.

Що казати, навіть походження назви «гуцули» в науковій літературі досі не з’ясоване. Сусіди називали зазвичай їх русинами. Писемні відомості про гуцулів та їх назву до XIX ст. малочисельні. І тому ми дуже делікатно працювали і загальний неповторний силует зберігся.

В нас точні реконструкції костюмів шляхти польської, гетьмана. Є момент з військової історії 1734 року – це фактично остання битва за участі польських крилатих гусарів, тоді вони і були в складі гвардії Потоцького.На той момент їх навіть прозивали похоронними військами, вважали, що вони вже як армія в таких обладунках нікому не потрібні і здатні лише йти в почесному караулі на похороні короля.

З цієї битви і починається моя картина. Для мене був важливий цей образ останніх лицарів Європи, які носили на собі ці крилаті обладунки як ознаку військової честі.

Олекса, який рекрутом потрапляє на цю війну і б’ється, підбирає в бою покинутий лицарський шолом, оцей лицарський дух зброї і відповідальності за захист своєї землі, за честь...

Тобто ми побачимо фільм про лицаря?

Перш за все лицаря духу.

Колись, на початку 2000-х, я мав можливість запитати у академіка Грабовецького: ви можете одним словом мені сказати, хто такий був Олекса Довбуш? Він сказав: можу, лицар.

Є в мене в картині ще один неочікуваний персонаж – Іван Довбуш, рідний брат Олекси. Про нього зазвичай письменники романів не писали. Бо цей реальний історичний персонаж відрізнявся надзвичайною жорстокістю, він, можливо, був найжорстокішим опришком цих гір.

В Muzeum Narodowe у Кракові зберігається «Ніж Довбуша», на якому написано 21 ім’я – 21 людина, яку вбито цим ножем. І це не ніж Олекси, як прийнято вважати...

Фільм називається «Довбуш», бо це історія обох братів. І цей фільм про вибір – із ким ми разом: з красивим, славним, але вбивцею, який перемагає всіх, любить страшенно свої землі і свої гори, але воює лиш за те, щоб його ім’я лишилося в віках? Чи з тим, хто зовсім не хоче ні слави, ні золота, а лиш бореться за свою честь та любов, яку в нього забрали?

Харизматичні кіно-Карпати і їх музика

Ви сказали «свої гори» і нагадали мені відчуття, з яким я дивилась зйомочні матеріали фільму – я шукала в них ті харизматичні Карпати, які пропонувало нам українське поетичне кіно і не знаходила. Натомість я знайшла ті Карпати, в яких прямо зараз хочеться бути, хочеться в них дихати. Де ви знімали це?

Ми дуже довго і ретельно шукали місця для зйомок. З оператором Сергієм Михальчуком ми ще з дитинства багато подорожували Карпатами. Є багато місць, які надихають нас знімати.

На щастя, знайшли ці дикі гори, де є відчуття вічності. Основна велика локація – Свидовець, де історично відбувалися події. Ще, звісно, це Ясіня, Криворівня, Бубнище.

Але в багатьох місцях забагато цивілізації, туристами витоптані автобани та гори сміття. Там можна знімати, лише дуже-дуже обмеживши кадр або й взагалі неможливо.

Тому нам довелось піднятися високо в гори – майже на рівень з Говерлою і там збудувати основну декорацію. Це було непросто і з’їло багато грошей. Але, я сподіваюся, це все якраз заради того, про що ви говорите – це ті гори вільні, де можна і вільно жити, і заховатися від ворога, і вправно воювати. Я думаю, що після фільму прийдеться спеціально робити довідник по місцях зйомок.

Але це і справді не ті місця, де знімалися головні фільми поетичного кіно, які ми знаємо і любимо: «Тіні забутих предків», «Гори димлять», «Камінний хрест». Хоча привиди Параджанова, Леоніда Осики чи Юрія Іллєнка, звичайно, бродять довкола нас.Ми були на їх локаціях. Ми любимо ті гражди і полонини. Але з Сергієм Михальчуком та Аллою Загайкевич (композиторка фільму – ред.) сказали один одному – ми повинні шукати свій шлях, свою історію, нашу історію серця і любові до цієї землі, до цих гір.

Проте привітики майстрам ми передавали. Люди, які люблять поетичне кіно, побачать там формальні і неформальні його ознаки. Та наше кіно сучасне, і, якщо хочете, з сучасною поезією, а не наслідування певної кіношколи.

Як ви працювали з гуцульською говіркою? Чи зрозуміє глядач з Дніпра чи Одеси мову Довбуша?

Відтворення діалекту – це серйозна проблема для такої картини. Бо це більше історія фестивального кіно, наприклад «Памфіру» вдалося відтворити діалект.

Але «Довбуш» – фільм для широкого кола глядачів, їм буде важко і відстежувати події фільму, і читати субтитри. Тому ми дещо адаптували теменну гуцульську говірку до сучасної української мови. Та й Довбуш тоді говорив інакшою мовою, ніж зараз говорять гуцули.

Безперечно, елементи гуцульської говірки залишились, залишилось звучання, ритмика, навіть порядок слів. І на майданчику, і зараз на озвучці ми продовжуємо за це боротися – в мене актори дуже в цьому принципові.

Ще у нас є біда одна. Ми ж зіграли фільм, де польські персонажі говорили польською мовою, рідною. В нас звучить і румунська... сподівались інтелігентно зробити субтитри українською.

А зараз, за вимогами Держкіно, має бути все озвучено українською мовою...

Ви згадали за акторів, які боряться за гуцульський діалект на озвучці. Це актори франківського театру Франка?

О, Франківський драмтеатр – один з кращих акторських театрів сьогодні, там дуже-дуже хороша трупа!

Звісно, не всі актори фільму звідти. Але одна з головних ролей Івана Довбуша саме у франківця, це буде дебют Олексія Гнатковського в кіно. Це великий актор, після прем’єри фільму він буде відкриттям для багатьох.

Взагалі, всі актори в «Довбуші» неймовірні. І виконавці головних, і епізодичних. Як вони працювали над фільмом, як вчили всі ці бої, всі нюанси вимови!

В моєму фільмі є і зірки шоубізнесу, і навіть футболу в епізодах – будуть подарунки для глядача. А от чи впізнають їх – не знаю.

В мене було постійне бажання дати ще якусь можливість розвитку історії, драматичних сцен, драматичного навантаження. З цього можна робити серіал чи спін-оф – точно ці розмови будуть. Але вже без мене.

А в Івано-Франківському театрі буде постановка «Довбуша»?

За моїм сценарієм навряд, але його керівник Ростислав Держипільський вже давно точить зуби, він навіть акторське кафе в театрі назвав «Довбуш».

Частину декорацій фільму, точніше декорацію корчми в горах, ми розібрали і подарували в театр Держипільському. Може вона стане ще однією малою сценою театру Франка десь в горах. Коли він відбудує цю гражду-театр, я йому пообіцяв, що там поставлю Шекспіра. Бо це корчма працює як театр «Глобус» Шекспіра.

Це окремий атракціон, який дуже багато що пояснює про це коло гуцульське, про цей аркан, про ватру, яка всередині живе і не мусить згаснути. Це мій маленький план на експериментальний театр після перемоги.

Ви згадали вже Аллу Загайкевич, яка музику і до «Мамая», і «Поводиря» писала. Наскільки їй було цікаво працювати з карпатською мелодикою? І як вона впоралась із задачею «музика до фільму для масового глядача»?

Музика величезну роль грає в картині! На цей раз Алла долучила до створення музики свого учня і колегу Олександра Чорного. Це молодий, але дуже талановитий композитор, він зробив музику до, щонайменше, п'яти великих картин.

Якраз величезна складність була в тому, що ми хотіли поєднати мелос український, карпатський і з сучасною симфонічною електронною музикою.

Певною мірою арткіно зробити в такий спосіб легше, ніж робити індустріальну картину, яка робиться для масового глядача. Але вони впорались. Вийшла, як на мене, музика і опришківська, і сучасна.

У мене є історія така. Одну з партій віолончелі в мене грав віртуоз з Харкова Денис Караченцев. На початку війни концертна зала, де був запланований його концерт в Харкові, був зруйнований. І він прийшов зі своєю віолончеллю і зіграв цим пустим стінам концерт. Він грав і в метро, і у сховищах.

Весна минулого року. В столиці порожньо. Евакуювали частину групи у Франківськ і Львів. На запис Дениса попросили приїхати у Львів. Вирішили, що будемо писати між тривогами. Він туди приїхав, а з речей у нього – пляшка води і віолончель. Все. З його дому не лишилося нічого. Лише його віолончель. Це був неймовірний запис!

І в мене таких доль по фільму... Може, колись про кожну з цих історій треба буде розказати, згадати. Може, не прямо зараз.

Взагалі, переживаю, звісно, за прем’єру – чи піде глядач, чи зрозуміє таку нашу непросту подачу, чи втримаю я його увагу.

Думаю, втримаєте – фільм ще не вийшов, а мемні фразочки з нього вже розійшлись.

Так, ми зробили напочатку вторгнення це – вирізали фрази з фільму і на YouTube розмістили, якось хотілося сказати – тримайтеся. То вже ці фрази почали красти, на білбордах друкувати! Одна з гірських частин – десантно-штурмовий підрозділ назвався ім’ям Довбуша, один бізнесмен-банкір назвав дрон «Довбуш».

Але зараз біда, що величезна кількість кінотеатрів закрилася. І велика частина українських глядачів виїхала закордон. Багато хто на передовій захищає Україну. А для мене дуже важливо, щоб вони цей фільм побачили. Розробляємо плани як це зробити.

А є зацікавлення в закордонних прокатників до вашого фільму?

Так, є. Перекладаємо зараз «Довбуша» різними європейськими мовами, але не впевнений, що встигнемо міжнародні прем’єри дати разом з українською.

Інтерес, кажуть, великий – хто був на Каннському кіноринку, свідчить, що подобається професіоналам. Вже почалися продажі.

Від участі у міжнародних фестивалях ви свідомо відмовились?

Фестивальні призи це престижно, але «Довбуш» не знімався для фестивалів. Бо так його дистрибуція мала б бути інша, і шлях до українського глядача довший.

Читати ще: Фільм волинянина Олеся Саніна покажуть у 600 кінотеатрах США

А ми хочемо свій фільм дати українцю як підтримку, як натхнення чимшвидше! І розповісти про себе світу – не вузькій, хоч і престижній і поважній фестивальній аудиторії, а чимбільшій кількості людей.

Я скажу, один момент, який мене бентежить, який я зрозумів про себе, про нас. Чому ми зараз оце втримались, виживаємо як народ. На студентських революціях і Майданах ми собі натоптали мрію, ми собі придумали країну, в якій ми хочемо жити. Там ми спільно придумали, що нам подобається, що нам не подобається. Ми не знали, хто нами мусить керувати, але точно знали, хто не мусить керувати, кого ми не будемо приймати.

Зараз хлопці і дівчата на передовій, вони, звісно, захищають територію. Але вони ще захищають Батьківщину, яка живе в них. Кордон нашої території України проходить не в Бахмуті, а через кожного з нас. Буквально через серце кожного з нас. Оцей кордон ми боронимо.

Ми зараз мусимо, ми вже вчимось жити на весь світ з цим кордоном всередині нас. Ми виробляємо свої правила, розуміння своєї самості (таке не дуже популярне українське слово), оцеї ідентичності, яку ми готові світові показувати і світ готовий це в нас приймати.

Ще дуже цікаво, що ми майже перестали брехати. Ми перестали навіть толерувати брехню «для блага». Нам просто вже в лом говорити неправду. На брехню немає часу. Всі цінують свою щирість, тому що завтра тебе може не бути. Оце відчуття, що зараз, сьогодні ціннісне, воно дуже лягло на наш характер, на те, що ми цінуємо свободу попри все.

І це, я думаю, для сучасного світу непогана характеристика, яка дозволить вижити нашому народові далі. А вони тепер українці на весь світ. Все. Хочемо чи ні, боронимо власну землю, але живемо на весь світ. І світ тепер цікавиться – а хто вони такі, ці зухвалі українці, яким свобода дорожча за все?! Може наш «Довбуш» і допоможе їм знайти відповідь на це питання.

Нагадаємо, в Україні представили перший трейлер історичного екшену «Довбуш», який знімав режисер з Волині Олесь Санін.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---