Осіннє кохання: волиняни у 67 літ змогли знайти свою долю

У них не склалося життя у першім шлюбі. Діти виросли, порозліталися. Галина зосталася вдовою. Анатолій – розлученим. Утім щастя не полишило два самотні серця, а один телефонний дзвінок допоміг повернути Віру, Надію, Любов.

Про це йдеться у матеріалі газети Волинські Новини №37.

НЕБЕСНА МРІЯ РОЗБИЛАСЯ ОБ ГІРКУ РЕАЛЬНІСТЬ

Волинянин Анатолій Підлужний усе життя мріяв про небо. Звідки це бажання – тяжко зрозуміти. Адже виріс хлопчина в Луцькому районі, у селі, якого вже й на карті нема, – Чехівщині. Однолітки дивувалися Толиковій мрії. Мало хто й вірив, що школяр почне розсікати повітряні простори усього Радянського Союзу.

Та коли настала пора визначатися із майбутньою професією, юнак обрав авіацію. Невдовзі закінчив Виборзьке авіаційне училище (це за 150 км від фінського кордону). Потім здобув диплом Київського авіаційного інституту. А після цього взявся за штурвал і здійнявся в небо.

«Я досі пам’ятаю свої польоти над Камчаткою... Довкола – білосніжна гладь, а посередині темною цяткою – господар Сибіру – ведмідь. Побачить у небі незваних гостей – стає на задні лапи, передні до нас піднімає та загрозливо реве, – пригадує Анатолій. – А яке захоплення відчуваєш, коли везеш науковців-геологів, а під тобою на безкрайніх просторах – багатотисячне стадо оленів, що біжать до ріки».

Із крижаного царства доля перекинула волинянина у безкраї степи Казахстану. Доводилося й над полями із бавовником літати.

Утім крила обрубав розвал Радянського Союзу.

«Задовго до подій 1991-го мене скерували на Волинь. 19 років трудився у луцькому аеропорту. Був начальником відділу. Якось навіть з нагоди Дня авіації вийшла про мене в газеті стаття з величезним фото!» – усміхається Анатолій Миколайович.

А потім? Потім аеропорт збанкрутував, літаки стали перетворюватися на брухт. Кваліфікованих працівників відпускали на всі чотири сторони. І бортмеханік Підлужний змушений був із неба спуститися на землю. Як у прямому, так і в переносному значенні.

Із дружиною, з якою прожили майже 20 літ і виховали доньок, стосунки зіпсувалися. Роботи хорошої теж не міг знайти: працював охоронцем, стояв біля верстата.

Звісно, мати все й лишитися ні з чим було дуже тяжко, зізнається чоловік: ні сім’ї, ні житла, ні улюбленої роботи. Але те, що здавалося фіналом, насправді стало початком...

ЖІНОЧЕ ЦАРСТВО І ВДОВИНИЙ СМУТОК

«Мені доля теж випробувань не шкодувала, – долучається до розмови Галина Підлужна. – Спершу ніби й добре все складалося. Вийшла заміж у рідному селі Поворську Ковельського району. 10 років відпрацювала у торгівлі, ще 25 – на залізниці. Разом із чоловіком виховали доньок Наталку і Руслану. Далі внучкам раділи. Не раз, бувало, зберемося в родинному колі й сміємося: один чоловік на ціле жіноче царство».

Утім одна донька в Італію на заробітки поїхала. Другу аж на Донеччину доля покликала. А сама Галина 14 років тому поховала чоловіка...

Щоби менше про сумне думати, Галина Микитівна повністю поринула в роботу. І навіть коли вийшла на заслужений відпочинок, працювала не покладаючи рук.

«Коли чоловіка не стало, я все одно тримала три корови, кобилу, свиней, поросят, обробляла гектари поля. І все сама, все вручну, – зізнається. – Якось вирішила на постійно підтоплюваному городі провести меліорацію. Найняла техніку, щоб ставок викопати. На осушену територію замовила сім КамАЗів землі. І всю її лопатою розгорнула. Сама!» – наводить жінка один із прикладів, аби показати, якою була завзятою до праці.

Аби сірим будням додати яскравості, Галина Микитівна прикрашала вазонами домівку й заквітчувала грядки. На заздрість іншим господиням висаджувала ті культури, які аж з Італії донька передавала. Багато чого поштою виписувала. Тож однієї тільки смородини пані Галина має коло 20 різновидів.

Єдине, чого бракувало самотній жінці, – надійного плеча і працьовитих чоловічих рук...

«НА ПЕНСІЇ ЖИТТЯ ТІЛЬКИ ПОЧИНАЄТЬСЯ»

А позаминулого літа один телефонний дзвінок допоміг з’єднатися двом самотностям. Допоміг уже немолодим людям повірити в казку, що називається Кохання!

«У серпні ми вперше почули голос одне одного. Після телефонного знайомства зустрілися. А ще через два тижні я вже переїхав до Галі в Поворськ».

Про те, чим саме ковельчанка причарувала красеня-авіатора, жінка не розповідає. Лише усміхається: «Хай то буде наша з Толиком таємниця».

Але навіть неозброєним оком видно, що молодята, хоч і зовсім різні за вдачею, однаково працелюбні й інтелектуально багаті.«Що читати любимо – це факт, – погоджується Галина Микитівна. – Навіть коли по господарству роботи повно, то в будні стараємося новини по телевізору послухати, а у вихідні – погортати газети й журнали. Я цікавлюся подіями на Волині, неодмінно переглядаю статті про здоров’я і секрети господарювання. А Толя, крім цих публікацій, не минає політичних новин...»

Так і живуть, іноді й самі дивуючись своєму «осінньому коханню».

Оксана БУБЕНЩИКОВА, Ковельський район

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---