Молодий боєць 51 ОМБ - про три місяці на війні

«Три місяці я був зі своїми побратимами на Сході України, був і в Луганську, Іловайську. Наша бригада воювала в усіх гарячих точках, ми завжди були на передовій. Мені дали форму, але через місяць вона розлізлася, довелося купувати самому, окрім того, з їжею і водою були проблеми», - розповідає лучанин Максим Лящук.

Максиму Лящуку - 20 років. Він - мобілізований боєць 51-ї окремої гвардійської Перекопсько-Харківської Празько-Волинської ордена Леніна двічі ордена Червоного прапора ордена Суворова і Кутузова механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. В Луцьку зараз перебуває на лікуванні. Під час спілкування зі студентами та журналістом Інформаційного агентства Волинські Новини, він розповів, як потрапив на фронт і як виривався з Іловайського котла: «Я навчався, а потім мене мобілізували. Моя підготовка – це рік строкової служби перед мобілізацією, іншої підготовки не було».

ОБМУНДИРУВАННЯ ВІЙСЬКОВИХ АТО

Щодо обмундирування – усе дуже складно. Каску дали залізну таку, яка годиться лише для того, щоб юшку в ній готувати. А потім, я приїхав у відпустку додому і мені сім’я подарувала нормальну каску, кевларову німецьку. Форму дали, але місяць пройшов і вона вже зносилася, тому довелося купити самому, я взяв британську, то її і досі ношу. А так, одиниці хто мав нормальне обмундирування. Щодо бронежилету, то мені держава дала його за день до від’їзду з Миколаївського полігону. На той час ще стояли блокпости. Дали бронежилети повністю лише двом блокпостам і половины третього. Сам бронежилет з повною боєкомплектацією важить до 30 кілограмів.

ХАРЧУВАННЯ ВІЙСЬКОВИХ АТО

Стосовно харчування, то не було нічого, от, як були на місці дислокації, то взяли припаси, а далі, коли закінчувалися, то десь по дорозі було наберемо сухпайків згідно з нормами на тижнів два, і жили так на них місяць-півтора. З водою теж були проблеми, шукали, де могли. Раз біля одного села була водонапірна башта, у ній була зелена вода, жаби плавали, але нічого - іншої не було - ми її набирали, і щось на ній готували. Втім, були і такі, хто жирував, але не ділилися. Одного разу ми мали англійські сухпайки, на них 5 днів трималися. Там була гумка, якась баламутка-енергетик, чай, кава, усього багато, але по-мінімуму і ним не наїдаєшся. Не те що нашим: взяв тушонку, каши та й наївся, а ще кусок сала і нормально себе почуваєш.

СТАВЛЕННЯ МІСЦЕВИХ І РОСІЯН ДО УКРАЇНСЬКИХ ВІСЬКОВИХ

Було таке, що коли ми заїжджали в Луганську область, то вслід нам місцеві кричали, щоб ми забиралися звідси. Однак після зачистки населеного пункту, нам люди дякували. А коли поверталися, то квіти кидали, хрестили нас люди на дорогу, аби Бог благословив. Після того, як ми приїжджали туди, спілкувалися з людьми, то вони потім починали розуміти, що ми не звірі, а захисники. Бо ж сепаратисти грабували місцеве населення, забирали машини, обкрадали людей. От, одного разу взяли полоненого, який вночі ходив біля нас у військовій формі, це був росіянин, акцент у нього був їхній і української зовсім не розумів. То його годували, як було холодно – дали ковдру накритися, він з нами від куль, обстрілів разом ховався. Потім приїхала луганська міліція і його забрали.

Не всі росіяни погані, були й нормальні люди. От, наприклад, одного разу навіть допомогли: казали в той напрямок не йдіть, а в інший, ми і йшли, але думали, що зараз кулі полетять у спини, однак ні, все нормально, а той інший сектор накривало градами.

ІЛОВАЙСЬКИЙ КОТЕЛ

Ми встали о 4 ранку, перед селом вже були російські БТРи, ми думали, що вже все домовлено про наш вихід, тому зібрали колону й виїхали. Проїжджаємо перше оточення і нам росіяни кажуть, що їдьте, все нормально, підняли руки з кулеметами, мовляв, дорога вільна, не чіпатимемо. Так ми пройшли перше оточення. Далі було друге. В колоні рухалося 77 машин і, раптом, почався бій, стріляли з усіх боків і ті, які щойно нас пропускали. Ми різко рвонули в іншу сторону, а там танк стоїть і БМП, з усіх сторін ведуться кулеметні точки обстрілу, потім вже і урагани, гради почали по нам бити. Від їхніх снарядів були в землі такі воронки, що аж вище пояса. Наш командир дороги не знав, але знав напрямок. Їхали полями, ровами, ледь не перевернулися, було таке, що хлопців в машині порвалися клеми, то вони їх руками тримали, їх било током, але вони тримали, аби ми не заглухли.

Так нам вдалося доїхати до якогось села біля міста Комсомольськ і почали ходити по хатах й питати, де стоять наші, куди нам рухатися, а кругом - пусто. Втім, в одній домівці був чоловік і він нам підказав, як вибратися. Ми розвідкою пішли в тому напрямку, нас підібрали свої, то от так дивом і вибралися.

Потім я бачив свого товариша, то він розповідав, що три дні вибирався звідти пішо: йшли вночі «зеленкою», аби їх не побачили, нічого не їли, не пили.

НАГОРОДИ УКРАЇНСЬКИМ УЧАСНИКАМ АТО

Дійсно, наших воїнів представили до нагород за те, що розбили колону агресора під Іловайськом, але достойні не всі. Пригадую, коли на нас їхала колона, то ми знищили три машини, одну підбили і нашого комбата за це приставили до нагороди. Але насправді було так: почався бій і комбат з кількома військовими, пішов в окопи. От, якби нас було б 17-20 людей, то ми б стійко тримали позиції, але нас лишилося тільки 12 чоловіків, важко було вести бій. Подібна ситуація була і з командиром дивізіону, який ховався по окопах, коли був важкий бій, то і його теж представили до нагород. Втім, ще одну нагороду дають військовому, який був за пушкою, був навідником. То він дійсно заслужив нагороду, адже показав, що не варто ховатися, а треба воювати. Ну, відсіч ми дали і розбили колону агресора.

Дивує ще одне: на сьогоднішній день, наші відзнаки, за те, що ми розбили одну й іншу колону, забирають собі то полк «Азов», то «Донецьк», як так!? Я цього зрозуміти не можу.

РОЗФОРМУВАННЯ 51 БРИГАДИ

Зараз активно йде мова щодо розформування нашої бригади. Нас цим лякають, мовляв, пишіть заяви на перевід, а як цього зробите, то будете копати окопи. Але ні я, ні мої хлопці цього робити не будуть, адже я не довіряю іншим, я впевнений у своїх побратимах, що вони мене зможуть прикрити. Так не робиться, бо ж якщо відбувається розформування бригади, то тоді всіх відправляють на демобілізацію, адже Президент сказав, що має мінятися як і особовий склад, так і офіцери. А насправді, штаб не змінився, люди служать ті ж, лише на місця вбитих призвали нових, які їх замінили. Ми не писатимемо примусово заяву на перевід, навіть, якщо нас прийдуть і пов’яжуть у прокуратуру, то ми всі зберемося і туди підемо разом.

ПІСЛЯМОВА

Спочатку було страшно, що аж тіпало, а потім звикаєш. Коли йде бій, то адреналін зашкалює, страху не відчуваєш, а вже потім приходить розуміння що відбулося, яка небезпека нависала. Найбільша підтримка в бою – це підтримка від товаришів. Щоб триматися духом, «щоб дах не з’їхав», то ми постійно жартували, з усього, навіть, коли обстріл був. Ми намагалися в усьому знайти позитив. Своїм рідним ми не казали де є, а лише говорили, що в нас усе нормально, що ми в тилу відпочиваємо.

Щодо пільг, які нам обіцяють, то поки я не добився нічого. Цим займаються мої батьки.

Нам сказали, що 16-го жовтня у Володимирі-Волинському мають бути вже 90% особового складу нашої 51 бригади», - розповів боєць 51-ї окремої гвардійської Перекопсько-Харківської Празько-Волинської ордена Леніна двічі ордена Червоного прапора ордена Суворова і Кутузова механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України Максим Лящук.

Такий молодий, двадцятирічний Максим, а в його очах - глибина не на роки, тут біль, мудрість, сміливість і справжність, де немає місцю фальші. Такий молодий, а вже герой України, який не відсиджувався по окопах, а зі своїми побратимами давав відсіч іноземному агресору й ризикував своїм життям за соборність і свободу Батьківщини.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---