Втративши сина, батьки лишились без надії і натхнення
Бійця 14-ї бригади Олександра Шеметюка ховали останнього дня 2015-го. Майже тиждень його тіло везли через всю Україну з-під Красногорівки до Волині. Серця рідних краялися від болю та розпачу, але вони знали: Саша виконував свій обов’язок.
Про те, як живеться згорьованій і забутій державою родині загиблого волинського Героя Олександра Шеметюка, йдеться в матеріалі газети Волинські Новини від 24 березня (№8).
«Смерть москалям!!!» – із таким бойовим гаслом ішов на війну Олександр Шеметюк із села Волиці, що на Камінь-Каширщині. Молили й благали батьки, просили сусіди, вмовляли друзі: «Не йди!». Зробив по-своєму. А батьківське серце рвалося з грудей, бо вже знало, як це – коли синові загрожує загибель.
Свого часу старший брат Сергій ніс службу в армії у Грозному, якраз тоді, як починалася Чеченська війна. У той час батьки Степан Іванович і Галина Федорівна, аби визволити сина з небезпеки, їздили до президента Леоніда Кравчука. По-сільському, «по-колгоспному», ігноруючи будь-яку охорону, намагалися пройти у Верховну Раду, в Міністерство оборони, шукали тих, хто зможе їм допомогти. І тоді справді питання повернення українських солдатів із Чечні вирішилося на державному рівні. Нині батьки не рвалися у коридори влади, щоб забрати з війни свого середнього сина. Бо це був його вибір.
Олександр вирішив узяти до рук зброю і боронити землю. Він став до лав Збройних Сил України добровольцем 1 лютого 2015 року у складі 14-ї бригади 3-го взводу інженерно-саперного батальйону. Спочатку ремонтував військову техніку. Згодом на нього чекали навчання на полігонах Львівської, Рівненської областей, а там – Дніпропетровськ, Миколаїв... Батьки вже й не пам’ятають достеменно, де син ніс службу. В їхній свідомості назавжди викарбувалася обстріляна Красногорівка, у боях під якою загинув Сашко.
– Не підняв слухавку, коли ми дзвонили, – заливається гіркими слізьми мати Галина Федорівна. – Друг сказав, що пізніше передзвонить, а командир повідомив, що загинув...
– Ми щодня з ним зідзвонювалися, – продовжив батько Степан Іванович. – Часто чули в телефонній слухавці постріли, вибухи. Але Саша заспокоював – це навчання. Ми розуміли, що ніякі то не навчання. Просто нормально поговорити не могли, бо телефон прослуховувався. Остання наша розмова з Сашком, а ми щодня о дев’ятій виходили на зв’язок, була в переддень його загибелі. Він сказав: «Не маю часу, снаряди привезли. Треба розвантажувати».
– Саша завжди казав, що все добре. Я знаю, не хотів краяти материне серце. Бо ж і за меншого переживала, – провадить, заспокоївшись, мати. – Молодший син Роман – військовослужбовець. Він також свій обов’язок перед Батьківщиною виконував. Брав участь у боях за Слов’янськ, Краматорськ.
– Роман, коли дзвонив, також казав: «Не переживайте, ми тут червону рибу їмо», – доповнює Галину Федорівну Степан Іванович. – А як приїхав додому, то відкрив секрет, де ж вони ту червону рибу там брали. Кажу: «Синку, я тут її зроду-віку не пробував, а тебе на війні годують». «Та то, тату, кілька в томаті», – відповідає.
– Скаржилися лише, що вода привозна. Через часті обстріли, бувало, не привезуть вчасно – і що хочеш роби... А Красногорівку із градів крили... Ми як приїхали Сашу забирати, його бойові побратими так і сказали: «Його гради завалили», – розповідає брат Олександра Сергій. – У висновку написали «травма черевної порожнини».
Як привезли Сашка зі сходу, все село зійшлося проводжати, з району приїхали представники влади, всі учасники АТО, які були на той час удома. Тоді всі пропонували Шеметюкам підтримку.
– Влада посприяла у виділенні нам буса, щоб доправити додому Сашка. Голова райдержадміністрації Валерій Дунайчук казав, мовляв, звертайтеся, будемо допомагати, – з вдячністю зауважує Галина Федорівна.
Та мовчить вона про свої теперішні потреби. Десь відчувається в її словах образа за те, що за три місяці після загибелі сина в АТО до них насправді ніхто і не навідався та не поцікавився, як вони живуть, чи потрібна підтримка. Трохи більш як тиждень тому навідалась до Шеметюків волонтерка Катерина. Привезла осиротілим дітям гостинці, побалакала з батьками. Наче полегшало їм на душі після спілкування з нею. Вислухали, поспівчували. І це головне. А домагатися чогось від держави вони вже не мають ні сил, ні натхнення. Документи після загибелі Олександра ще так і не довели до ладу, бо «не наїздишся на ту нещасну пенсію».
– Волонтерка нам підказала, що ми маємо право на безплатний проїзд. Та не буду ж я сідати в маршрутку чи автобус і всім розказувати, що син в АТО загинув, – каже Галина Федорівна. – Он дітки в нього залишилися, то хай вже їм будуть якісь пільги. Але, правду кажучи, ми до пуття й не знаємо, що їм та нам держава гарантує.
В Олександра Шеметюка залишилося четверо дітей: дві старші доньки вже мають власні сім’ї, Павло закінчує одинадцятий клас, Марійка – восьмий. Їм завжди бракуватиме міцних батькових обіймів, його порад і благословення, підтримки… Батькам не вистачатиме синівської любові та опори на старості літ. Втративши сина, вони лишилися без надії і натхнення.
– Ми тримали чимале господарство. І цей рік тягли все самі, бо сподівалися: от повернеться Сашко з війни, та й будемо разом господарювати, – розповідає Степан Іванович. – Годуємо худобу, сіємо, садимо. Лише картоплі он до гектара вирощували. А цього року й не хочеться. Хіба що заради внуків. Вони, дякувати Богу, не цураються діда з бабою.
...Присіла бідна мати над картоплею в ямці. Сльози залили очі. Батько розтер по щоках солоний біль... І обоє повернули голови туди, де поховали сина.
Сім’я самотужки справляється з горем і не сподівається на підтримку держави
Батько Героя Степан Шеметюк
Тетяна ФЕДЧИК
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Про те, як живеться згорьованій і забутій державою родині загиблого волинського Героя Олександра Шеметюка, йдеться в матеріалі газети Волинські Новини від 24 березня (№8).
«Смерть москалям!!!» – із таким бойовим гаслом ішов на війну Олександр Шеметюк із села Волиці, що на Камінь-Каширщині. Молили й благали батьки, просили сусіди, вмовляли друзі: «Не йди!». Зробив по-своєму. А батьківське серце рвалося з грудей, бо вже знало, як це – коли синові загрожує загибель.
Свого часу старший брат Сергій ніс службу в армії у Грозному, якраз тоді, як починалася Чеченська війна. У той час батьки Степан Іванович і Галина Федорівна, аби визволити сина з небезпеки, їздили до президента Леоніда Кравчука. По-сільському, «по-колгоспному», ігноруючи будь-яку охорону, намагалися пройти у Верховну Раду, в Міністерство оборони, шукали тих, хто зможе їм допомогти. І тоді справді питання повернення українських солдатів із Чечні вирішилося на державному рівні. Нині батьки не рвалися у коридори влади, щоб забрати з війни свого середнього сина. Бо це був його вибір.
Олександр вирішив узяти до рук зброю і боронити землю. Він став до лав Збройних Сил України добровольцем 1 лютого 2015 року у складі 14-ї бригади 3-го взводу інженерно-саперного батальйону. Спочатку ремонтував військову техніку. Згодом на нього чекали навчання на полігонах Львівської, Рівненської областей, а там – Дніпропетровськ, Миколаїв... Батьки вже й не пам’ятають достеменно, де син ніс службу. В їхній свідомості назавжди викарбувалася обстріляна Красногорівка, у боях під якою загинув Сашко.
– Не підняв слухавку, коли ми дзвонили, – заливається гіркими слізьми мати Галина Федорівна. – Друг сказав, що пізніше передзвонить, а командир повідомив, що загинув...
– Ми щодня з ним зідзвонювалися, – продовжив батько Степан Іванович. – Часто чули в телефонній слухавці постріли, вибухи. Але Саша заспокоював – це навчання. Ми розуміли, що ніякі то не навчання. Просто нормально поговорити не могли, бо телефон прослуховувався. Остання наша розмова з Сашком, а ми щодня о дев’ятій виходили на зв’язок, була в переддень його загибелі. Він сказав: «Не маю часу, снаряди привезли. Треба розвантажувати».
– Саша завжди казав, що все добре. Я знаю, не хотів краяти материне серце. Бо ж і за меншого переживала, – провадить, заспокоївшись, мати. – Молодший син Роман – військовослужбовець. Він також свій обов’язок перед Батьківщиною виконував. Брав участь у боях за Слов’янськ, Краматорськ.
– Роман, коли дзвонив, також казав: «Не переживайте, ми тут червону рибу їмо», – доповнює Галину Федорівну Степан Іванович. – А як приїхав додому, то відкрив секрет, де ж вони ту червону рибу там брали. Кажу: «Синку, я тут її зроду-віку не пробував, а тебе на війні годують». «Та то, тату, кілька в томаті», – відповідає.
– Скаржилися лише, що вода привозна. Через часті обстріли, бувало, не привезуть вчасно – і що хочеш роби... А Красногорівку із градів крили... Ми як приїхали Сашу забирати, його бойові побратими так і сказали: «Його гради завалили», – розповідає брат Олександра Сергій. – У висновку написали «травма черевної порожнини».
Як привезли Сашка зі сходу, все село зійшлося проводжати, з району приїхали представники влади, всі учасники АТО, які були на той час удома. Тоді всі пропонували Шеметюкам підтримку.
– Влада посприяла у виділенні нам буса, щоб доправити додому Сашка. Голова райдержадміністрації Валерій Дунайчук казав, мовляв, звертайтеся, будемо допомагати, – з вдячністю зауважує Галина Федорівна.
Та мовчить вона про свої теперішні потреби. Десь відчувається в її словах образа за те, що за три місяці після загибелі сина в АТО до них насправді ніхто і не навідався та не поцікавився, як вони живуть, чи потрібна підтримка. Трохи більш як тиждень тому навідалась до Шеметюків волонтерка Катерина. Привезла осиротілим дітям гостинці, побалакала з батьками. Наче полегшало їм на душі після спілкування з нею. Вислухали, поспівчували. І це головне. А домагатися чогось від держави вони вже не мають ні сил, ні натхнення. Документи після загибелі Олександра ще так і не довели до ладу, бо «не наїздишся на ту нещасну пенсію».
– Волонтерка нам підказала, що ми маємо право на безплатний проїзд. Та не буду ж я сідати в маршрутку чи автобус і всім розказувати, що син в АТО загинув, – каже Галина Федорівна. – Он дітки в нього залишилися, то хай вже їм будуть якісь пільги. Але, правду кажучи, ми до пуття й не знаємо, що їм та нам держава гарантує.
В Олександра Шеметюка залишилося четверо дітей: дві старші доньки вже мають власні сім’ї, Павло закінчує одинадцятий клас, Марійка – восьмий. Їм завжди бракуватиме міцних батькових обіймів, його порад і благословення, підтримки… Батькам не вистачатиме синівської любові та опори на старості літ. Втративши сина, вони лишилися без надії і натхнення.
– Ми тримали чимале господарство. І цей рік тягли все самі, бо сподівалися: от повернеться Сашко з війни, та й будемо разом господарювати, – розповідає Степан Іванович. – Годуємо худобу, сіємо, садимо. Лише картоплі он до гектара вирощували. А цього року й не хочеться. Хіба що заради внуків. Вони, дякувати Богу, не цураються діда з бабою.
...Присіла бідна мати над картоплею в ямці. Сльози залили очі. Батько розтер по щоках солоний біль... І обоє повернули голови туди, де поховали сина.
Батько Героя Степан Шеметюк
Тетяна ФЕДЧИК
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
«Присвячую татові-Герою»: лучанку визнали кращою воротаркою чемпіонату України з футзалу
Сьогодні 09:37
Сьогодні 09:37
ППО вночі знищила 21 із 34 ворожих ракет
Сьогодні 09:08
Сьогодні 09:08
Ворог обстріляв чотири теплоелектростанції ДТЕК і медзаклад
Сьогодні 08:39
Сьогодні 08:39
