USD 25.7 25.89
  • USD 25.7 25.89
  • EUR 28.75 29
  • PLN 6.72 6.8

Володимир-Волинський сумує за майстром гобелену, архітектором, почесним громадянином міста

Володимир-Волинський сумує за Андрієм Микитою, майстром гобелену, архітектором, почесним громадянином міста, чиє серце перестало битися на 75-му році життя, - про це йдеться у газеті Волинські Новини від 31 березня (№9).

Переділ Європи як наслідок Ялтинської конференції 1945 року відрізав від української етнічної землі її споконвічні території – Надсяння, Лемківщину, Підляшшя, Сокальщину, Холмщину, Равщину. Україна стала меншою на 19,5 тисячі квадратних кілометрів, де компактно проживало 1,6 мільйона наших співвітчизників, яких було силоміць асимільовано, вивезено, закатовано. Загалом жертвами депортаційних акцій на цих теренах у 1944-1951 роках стало понад 700 тисяч українців. Саме про це ми не раз розмовляли з Андрієм Микитою, уродженцем Надсяння, свідком штучного голодомору 1947 року й акції «Вісла», особистістю, без якої годі уявити культурно-мистецьке життя Володимира за останні півстоліття.

– Андрію Васильовичу, якого ви роду-племені? Здається, саме так запитували колись на Русі-Україні?

– Я з греко-католицької багатодітної родини, що зроду-віку жила на етнічних українських землях Надсяння, тепер вони належать Польщі. Народився у 1941 році в селі Коростенко, біля містечка Устрики (тепер Ущики Дольні) Хирівського району неіснуючої нині Дрогобицької області. Хоча записали мене 1943 роком...

– Аж два роки світ не знав про ваше народження?

– Усе через війну. Німці силою відбирали у батьків маленьких хлопчиків, вивозили з невідомою метою. У сільраді працювала наша родичка, вона знала про облаву, попросила матір: «Заприсягнися, що до смерті нікому не зізнаєшся». І переписала нам зі старшим братиком роки народження. Лише перед відходом мама розповіла нам про це, наказала: «Андрію, напиши у польський архів, віднови правду». За якийсь час я «постарів» на три роки й начебто достроково вийшов на пенсію.

– З документальних джерел відомо про сумну долю Надсяння, вашої малої батьківщини, проте ви мій перший співрозмовник, який є свідком цієї трагедії...

– Після війни Сталін вирішив ліквідувати Дрогобицьку область як оплот бандерівщини. «Чтоб етой пропітаной националізмом тєріторіі нє сущєствовало на картє міра», – таким був його наказ. Спочатку, в 1947 році, радянська влада організувала штучний голод. І це у той час, коли в Надсянні форель вискакувала з гірських потоків, ліси кишіли дичиною, а дерева гнулися від плодів та жолудів! Про голод навіть не йшлося!

Проте нам заборонили користуватися лісами й ріками, навкруги чутно було лише російську і польську, проводили облави. Відтоді пронизує біль, коли чую звертання цими мовами...

Дякувати Богу, нашу сім’ю не чіпали, бо було нас аж дванадцятеро діток, а батько – інвалід першої групи, без правої руки. Втратив її у Першу світову, з якої «приніс» додому тринадцять поранень. А в Другу світову совєти забрали його підвозити провіант, то так і не відпустили до 1945 року. Повернувся аж улітку з кулею в нозі та німецьким конем. Червоноармійці хотіли здати гривастого на ковбаси, бо старий був і... фріц. А батько не дав, випросив, побачив, що кінь дуже розумний, просто команди розуміє лише німецькою. Тато ж знав цю мову, бо до війни наше село входило до складу Австрії.

– Пам’ятаєте життя у рідному селі?

Марія Кравчук, майстриня із села Туличева на Турійщині, де народилася моя дружина Галина Яківна, якось відвідала семінар із соломоплетіння в Устриках, то казала: такого земного раю ніде не бачила! Хоча побувала у багатьох країнах, навіть в Японії. Отака вона, моя батьківщина, моє Надсяння.

На місці нашої хати тепер бювет, поляки п’ють «Нафтусю», поряд – санаторій. Совєти вивезли нас, як я закінчив перший клас. Коли відбирали усе їстивне, то навіть вазони виривали з корінням – шукали харчі. Мама заховала там квасолю, хотіла навесні посадити, то повикидали і розтоптали чоботами. Борошно батьки сховали у діжці на горищі, прикидали ганчір’ям, то теж висипали просто на підлогу, підкидали ногами. А як у когось було багато борошна й зерна, то звозили на тартак, за колючий дріт. По периметру стояли вишки з автоматниками. Зерно пріло, тоді солдати скидали його у річку. Риба труїлась і спливала догори пузом. Деякі добріші вартові пускали мене, малого, до колеса, яке виробляло енергію для лісопильні – я туди спускався і вибирав рибу. А коли наїздили вищі чини у погонах, вартові давали знак і я втікав. Так ми й урятувалися від голоду – рибою та молоком.

– Навідувалися в колиску свого дитинства?

– Жодного разу. Боляче... Помости штиками зривали – шукали провіант і криївки. Хоча бандерівці таки у нашій хаті не раз ночували. Адже саме через цей край вони проривались на захід, в американську зону впливу, бо мали можливість тут вижити за рахунок густих лісів та співчутливих людей. Пригадую, в усіх чомусь були фанерні валізи на замках. Під ранок батько чи я показували їм стежку через гори.

– Чи розуміли, що допомагаєте повстанцям, ризикуєте?

– Безперечно, адже у 1950 році мав майже десять років. Якось хлопці з лісу прийшли до хати навесні, батьки їх вгощали на якесь релігійне свято. Тоді ще вродило багато суниць. Мені, щоб не підслуховував, вручили козуб з березової кори, мовляв, іди, збирай ягоди. Я впорався швидко – за це пригостили цукром і послали ще. Тут я не стримався й кажу: «Я вам, хлопці, допомагаю, а де ви живете – не знаю». Батьки отетеріли, а повстанці – ні. «Пішли з нами, побачиш», – відповідають. Звісно, сліди вони майстерно заплутали, але таки завели. Так я потрапив до справжньої криївки, до підземелля. Донині стоять перед очима лежаки, застелені ведмежою шкурою. «Йой, як ту файно!» – вигукнув від захоплення. Повстанці мене любили, якось подарували плитку шоколаду, то я не знав, як його поділити між усіма дітлахами, і... сховав. А в голод мої дві молодші сестрички померли, мама теж заледве оклигала, була худа, як тріска... От я і залишився назавжди десятим у сім’ї. Пам’ятаю хоругви під вікнами, похорон... Якогось ранку прокидаюсь, а на деревах поблизу річки висять дівчата й хлопці, як груші... Ті, що допомагали повстанцям. Мого рідного брата Михайла енкаведисти мучили так, що усі органи повідбивали, не міг мати дітей. Пізніше реабілітували, але він назавжди залишився інвалідом.

– Андрію Васильовичу, чи змогли б ви в уяві ще раз повернутись у літо 1950 року?..

– Вивозили нас товарняками, як худобу. Усі плакали, жінки чіплялися руками за двері хат, то їх, ті двері, відривали разом з нігтями. Вагони подовгу стояли у тупиках, люди вмирали від голоду та спраги, ніхто не знав, куди їдемо.

Батькові як ветерану дозволили взяти з собою два вагони лісу, це нас і врятувало у голих степах Донеччини, де опинилися на поселенні. Дякувати Богу, не на Крайній Півночі. Хоч у першу зиму снігом закидало так, що довелося відкопуватись. Єдине щастя – потрапили на чорноземи. Коли провели зрошування, то навіть бавовну вирощували...

Наші люди принесли туди цивілізацію, побудували села, насадили лісосмуги і сади, викопали ставки. Хотіли назвати нове село Коростенко, але совєти змусили наректись Октябрьським... Після усього пережитого я комуністичну й соціалістичну партії заборонив би навіть у підпіллі, бо Сталін – це мегафашист, він знищив більше, аніж війна. Тому ні я, ні моя дружина жодної секунди, навіть у думках, не були членами КПРС, а на зорі незалежності ми підтримували «Рух» і В’ячеслава Чорновола. Причому – будучи на посадах головного архітектора міста і директора художньої школи. Така моя правда. Я не маю вищої освіти, Галина Яківна теж. Ми виховались у родинах трудівників, де не знали грамоти, але читали напам’ять вірші Лесі Українки й Тараса Шевченка, де любили і шанували одне одного. Моя неписьменна мати Ганна-Параска могла намалювати на піску схему димоходу, самотужки скласти піч. Скільки ж вона їх поставила!

– Які стежки-долі привели вас у Володимир?

– Дружину сюди скерували працювати на швейну фабрику. А я після закінчення Вижницького училища прикладного мистецтва поїхав на роботу в село на Херсонщину. Пізніше переїхав у Володимир, полюбив цей тисячолітній град, згодом домігся, щоб йому надали статус міста обласного підпорядкування, намагався хоч якось підняти з провінційності, куди його «вкинула» радянська влада. Тричі був на прийомі у голови Верховної Ради УРСР Володимира Щербицького, маю від цього високопосадовця грамоту. Серйозний був керівник, хоч і супереч­лива особистість, продукт радянського часу. Вперше приїхав до Щербицького, щоб перенести високовольтну лінію з території меморіалу в’язням німецького концтабору. Прикро, що тепер навколо цього місця мучеництва городи, хати, заправки...

– Про що думається і мріється? Знаю, ви з Галиною Яківною відсвяткували золоте весілля...

– Душа людська так створена, що до останнього подиху прагне бути затребуваною, творити добро. Особливо та, яку Бог наділив талантами. Шкода, що поряд уже немає багатьох талановитих колег, з якими піднімали культуру нашого міста. Це і Галина Павловська, і Любов Вернигора, Богдан Береза, Анатолій Пилип’юк... Людину в цьому світі тримає любов до когось, до рідного. А щодо нашого родинного торжества, то ювілей, на моє глибоке переконання, – це не свято горла чи шлунку, це свято духу, зустріч із людьми, з пам’яттю.

Світлана ФЕДОНЮК, Володимир-Волинський
Загрузка...
Коментарів: 3
НРУ Показати IP 1 Квітня 2016 21:28
Вічна память людині і митцю.
Віра Показати IP 1 Квітня 2016 22:19
Яка світла Людина! Дуже далеко живу, ніколи не знала цю Людину, а відчуваю таку порядність і патріотизм! Дуже гарне інтервю.Потрібно зберегти для історії та наступних поколінь!
Серргій Бортніков Показати IP 23 Квітня 2016 09:46
Копай глибше. Україна віддала частину своїх територій, а частину отримала натомість. І там, де була ненависна радянська влада - збереглося все українське: мова, традиції тощо. А що українського залишилося на тих землях, що відійшли до цивілізованої Європи? (Наприклад, у Перемишлянському районі колись Дрогобицької області). А НІЧОГО, Тамтешні русини-українці тепер встають і горлають: "Я єстем поляк"... От і роби висновки!

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.