Герої серед нас: волинянин під обстрілами вивіз сімох побратимів з поля бою

За офіційними даними, в Іловайському котлі на Донеччині у серпні 2014 року загинули 366 українських бійців, 429 отримали поранення, понад 300 потрапили в полон. Це пекло пройшов і Чорний Механ, як називали на передовій Юрія Коржана із Кримного, що на Старовижівщині, пише газета Волинські Новини від 7 березня.

Майстра художніх виробів, за іншим дипломом – вчителя трудового виховання Юрія Коржана призвали до лав Збройних сил України в перший рік війни. Після півтора місяця навчань кинули під Волноваху. Дякувати долі, не потрапив на блокпост, який сепаратисти розстріляли 22 травня 2014 року, бо служити довелося на іншому – в роті швидкого реагування. Позивний Чорний Механ якось відразу пристав до хлопця, адже від копирсання в БМП у механіка-водія завжди були вимащені мазутом руки, позаяк машина виявилася не в ідеальному технічному стані, тому доводилося постійно щось лагодити.

«Мій перший бій був біля Мар’їнки на Донеччині, – розповідає Юрій. – «Потрібно поранених забрати», – каже командир у розпал бою. Ніхто, крім мене, не захотів по них їхати. БМП – на ручнику, відчиняєш люк, щоб вилізти, – снайпери стріляють. Пораненого в живіт взводного та у ногу – командира блокпоста ледве підібрав, але довезти першого не вдалося, стік кров’ю. Потім повернувся ще за п’ятьма бійцями. Тільки почали сідати в БМП, як із сусіднього двору полетів коктейль Молотова – його намагався закинути у відчинений люк машини місцевий дідок. Хлопці у відповідь відкрили вогонь. Щойно від’їхали, стали стріляти російські гаубиці. Ледве вціліли. Після того як у Мар’їнку ввійшли 350 сепаратистів, її довелося залишати».

З важким серцем згадує Юрій Коржан Іловайський котел.

«З нами був полковник з Тернопільщини, – розповідає. – Такі, як він, варті поваги, адже, працюючи у військовому комісаріаті, міг би відсидітися в тилу. Але сумління не дозволяло, бо, як казав, коли на передовій гине молодь, кадровий військовий не має права ховатися за спинами інших. А ще – що його неправильно зрозуміли б навіть батьки, тому й мобілізувався».

Довго й виснажливо сепаратисти стріляли по блокпосту, на якому був Юрій. Бракувало боєприпасів. В обідню пору полковника поранили і його відвезли в санчастину. Не стихали бої і ввечері.

«А зранку за наказом командування, забравши поранених і нібито отримавши зелений коридор, ми мали виходити з потрійного кільця оточення. Відчуваючи щось страшне, хлопці дзвонили додому, прощалися з рідними. Перше коло пройшли нормально, друге – також. Залишалося ще одне. Під Старобєшевом росіяни відкрили шалений вогонь. Знищили всю нашу техніку. Хлопці ховалися по кущах в надії залишитися живими».

Юрій розповідає про ті дні, а в самого перехоплює подих, він ніби заново переживає ті трагічні події.

«Спочатку діставалися до села Українки, бо думали, що там стоять українські війська, натомість побачили ворога. Кинулися в протилежний бік. Потім хтось зв’язався зі штабом. Отримали наказ виходити на дорогу, де нас мали забрати автомобілі «Червоного Хреста», – каже Юрій Коржан. – Відкрили на десятьох дві баночки кільки, почули дзюркотіння струмка – напилися води. Замість авто з білим прапором зустрілися з ворожим російським угрупуванням».

Щоправда, у полоні Юрій Григорович провів лишень добу, але й того вистачило, щоб подивитися смерті у вічі.

«Уночі до нас зайшов бородатий чеченець, – згадує мій співрозмовник. – Поштрикав перед носом ножем, намагаючись продемонструвати, що може заподіяти нам будь-що. Відібрали окремо солдатів і офіцерський склад та повідомили, що на ранок має відбутися обмін військовополоненими. На щастя, так і сталося. Наступного дня ми збирали на полі бою своїх вбитих. Їх було дуже багато. Вантажили на КамАЗ та «Урал». Увесь наш одяг був так просякнутий кіптявою і кров’ю, що коли повернулися на свій полігон на Дніпропетровщині, деякі незвичні до цього солдати, які зустріли нас там, непритомніли».

Для двадцятишестирічного Юрія Коржана війна закінчилася, коли після звинувачення в самовільному залишенні частини кримінальну справу проти бійців 51-ї окремої механізованої бригади офіційно закрили. Довгий час ходив кабінетами, щоб отримати статус учасника бойових дій. Повернувшись до мирного життя, Юрій одружився. Нині у нього підростає маленька донечка. І нарешті знайшли душевний спокій батьки Григорій Лаврентійович та Тамара Тихонівна, які виховали п’ятьох синів і двох доньок. Тепер Юрій намагається забути про те, що пережив на сході України, а ще – усміхатися, бо з тим болем, якого завдала йому війна, жити неможливо.

Наталія ДМИТРУК

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---