Григорій Недопад: «У Луцьку дуже багато інтелігенції, яка намагається зробити місто кращим»

Перший заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів Луцької міської ради Григорій Недопад в ефірі програми «Про життя» телеканалу «Аверс» розповів про своє улюблене місце в Луцьку, про сім’ю, роботу, спілкування з друзями, а ще – про пасіку, на якій відпочиває душею.

Луцький замок – знакове для вас місце?

Так і є. Бо така велич, що присутня там, такий спокій і в будні, й у вихідні, свята, засвідчують, наскільки це місце є серйозним не тільки в історичному плані. Воно показує свою могутність усім, хто туди приходить чи просто спостерігає за ним з вікна, з літака, або навіть дивиться на 200-гривневу купюру.

Як часто у вас з’являється нагода прийти й відчути оту велич?

Буваю там, коли відвідую свята, що відбуваються на замковій площі, коли приїжджають гості з різних країн. Коли навідуються мої знайомі, з якими разом навчалися, я їм показую те вікно на другому поверсі, з якого робили фотографію для 200-гривневої купюри. Звісно, в Луцьку є багато різних атракцій, але це перша така точка, де кожен хоче побути й відчути дух історії.

Ви справді маєте можливість зустрічатися з тими, із ким навчалися?

Так, я цьогоріч закінчив Академію при Президенті. Але маю багато друзів, з якими навчався в Східноєвропейському національному університеті, тоді ще ВДУ, в Міжрегіональній академії управління персоналом. Це люди і з нашої області, і з сусідніх. Можливо, ми не так часто спілкуємося, але їх завжди приємно бачити. Коли приїжджають до Луцька, завжди кличуть на каву. Добре, якщо це вихідний день і ти не дуже прив’язаний до роботи, хоча в нас і у вихідні вона є. Та якщо випадає хвилинка, неодмінно йду з друзями скуштувати кави біля підніжжя мурів у ресторації. Або ж просто гуляємо і згадуємо студентські роки.Ви товариський чоловік чи любите усамітнення?

Я люблю побути на самоті, тому що є багато думок, в тому числі робочих. Треба багато що спланувати на наступний день, тиждень, рік. Але я й товариський, проте відчуваю людей. Тому коли хтось мені неприємний, не буду з ним зближуватися. Буває дуже прикро, коли люди, з якими ти товаришував, у процесі роботи тебе підводять.

Як гадаєте, чому так стається?

Факторів може бути безліч. Можливо, це сімейні обставини, можливо, фінансові негаразди… Кожен випадок є особливим і розбирати його по кісточках треба мовчки, наодинці і в голові. Можливо, після цього й пробачиш людині, бо це життя і в ньому всяке може бути.

Чи траплялося так, що вам доводилося втрачати зв’язок із людиною, з якою близько спілкувалися? Відчуття втрати для вас є болісним чи ви йдете по життю далі й не зважаєте на такі речі?

Таке трапляється. Когось забирає смерть, когось змінює час. І коли з людиною довго товаришували, ти зустрічаєш її за 10-15 років і бачиш, що в неї зовсім змінився характер через життєві обставини або високу посаду, стає прикро. Але від цього нікуди не подінешся, треба йти далі. Я розумію, що в мене є сім’я, робота, потрібно викладатися на всі сто. Бо і на роботі, і в родині від тебе чекають якнайбільшого. Дуже боляче, коли смерть забирає близьких друзів.

Ваш робочий кабінет відчинений для друзів? Чи ви розділяєте роботу і спілкування з ними?

Звісно, робота є робота. Друзі чи знайомі, які хочуть до мене зайти, телефонують і запитують, чи маю вільну хвилинку. До першого заступника міського голови не так просто потрапити, у міськраді є турнікет на першому поверсі, треба записуватися на прийом. До того ж, у мене шалений темп в роботі, я не завжди є в кабінеті, а коли там присутній, у мене може бути нарада або зустріч з колегами чи партнерами. Тож для близьких друзів я стараюся виділити час після роботи або у вихідні.

Як вважаєте, за той період, поки ви працюєте першим заступником міського голови, Луцьк змінився?

Ідеальних умов ніколи не буває. Але про те, що Луцьк змінився, говорять самі лучани та гості міста. І навіть ті, хто через певні обставини виїхав в інше місто чи за кордон, коли приїздять, то дякують керівництву, працівникам міської ради. Бачите, наші підходи інколи революційні, ми стараємося зробити не так, як у якомусь іншому місті України. І коли кажуть, мовляв, у Тернополі ось так, а у Львові – отак, я завжди відповідаю: «У нас по-іншому, бо слоган нашого міста – «Луцьк – приємне відкриття».

А ставлення людей до вас відчуваєте?

Зараз у мене такий період в житті, який треба приймати таким, яким він є. Звісно, дружині й сім’ї не завжди подобається, що проста поїздка до супермаркету чи будівельного гіпермаркету перетворюється на ще один прийом громадян і поки з одного відділу перейдеш до іншого, доводиться з двома-трьома людьми поспілкуватися, а коли стоїш у черзі до каси, тебе дуже гарно всі споглядають і вже чекають біля виходу чи на вулиці, аби про щось запитати. Нещодавно було таке, що звернення, яке підписали мешканці, передавали в пізню пору доби, коли ми з сім’єю були в супермаркеті.

Найчастіше до вас приходять із турботами. А є такі відвідувачі, які вам щось додали для роботи, для життя?

Звісно, такі є. У мене дуже добра зорова пам’ять. Я можу забути прізвище чи ім’я, хоча це трапляється рідко, але в обличчя людей добре запам’ятовую. Траплялося, коли людина приходила на прийом чи зустрічала на вулиці й щось пропонувала, на перший погляд здавалося, що це якась нісенітниця. Але в процесі роботи над проєктом ти згадуєш ту людину, подумки дякуєш їй за ідеї. Приємно, коли повторно бачиш ту людину і вона каже: «Дякую, що прислухалися до мене». Це й показує, наскільки влада співпрацює з громадою.

Кажуть, що Луцьк – то такий особливий організм. Публіка в нас специфічна, ми дуже важко підпускаємо до себе людей. Ви відчуваєте це?

Є багато байдужості, але не бракує й ініціативності. Інколи здається, що та байдужість хоче тебе поглинути, аби в тебе опустилися руки, щоб ти не робив нічого доброго задля розвитку громади. А є ініціативність, яка тими маленькими іскорками дає потужний запал в роботі. Вмикається елемент самокритики, що, можливо, ти десь щось недопрацював чи недодивився. Інколи з прийому громадян я приходжу дуже втомлений, бо буває, що прийму небагато людей, близько двадцяти, а серед них є так звані енергетичні вампіри, які випивають весь твій ентузіазм до роботи й тобі важко сконцентруватися. А буває, що на прийом приходить 40-50 людей, а ти виходиш – як випив кави зі смачною цукеркою, хочеться працювати. Трапляється, що просто після прийому виїжджаємо на прибудинкову територію чи на якийсь об’єкт. Тобто не можна казати, що всі наші люди тяжкі. Наш регіон досить своєрідний, прикордонний, дуже багато людей, які поїхали на заробітки. Після повернення у них навіть мислення працює по-іншому. Дехто хоче перенести те, що бачив за кордоном, вже і зараз сюди, не розуміючи, які можливості в різних громад. У Луцьку дуже багато інтелігенції, яка намагається зробити місто кращим, буває, можуть по вісім разів на день телефонувати й розказувати, що де в нас не так. І ці люди є ще однією робочою силою, яка рухає ціле місто.

Ми дуже вболіваємо за те, чи залишиться Луцьк центром Волині. Чи не вважаєте ви, що є ризик втратити статус обласного центру?

Адміністративна реформа зараз відбувається по-іншому, не так, як це мало бути з 2015 року, коли було підписано закон про децентралізацію. Але якщо говорити про об’єднання областей, то це дуже довгострокова перспектива. І я не знаю, чи доцільно об’єднувати області. Те, що має бути укрупнення районів, громад – це однозначно. У те, що Луцьк втратить статус обласного центру, не хочеться вірити. До кого нас приєднають? Кажуть, до Рівного. А кого ще приєднають до Рівного? Насправді тут дуже багато запитань. На цьому етапі ніхто цього не розуміє. Так, треба проводити адміністративну реформу. Луцьк як обласний центр має розвиватися, укрупнюватися. Перші кроки для цього ми вже зробили. До нас приєдналася Прилуцька громада, тривають перемовини з іншими ОТГ. Кількість населення, інфраструктура відіграватимуть визначальну роль. Можливо, саме Луцьк стане центром після укрупнення? Будьмо оптимістами і працюймо!

Знаю, що ви великий знавець сирів. Як так вийшло – це було хобі, бажання чи щось інше? Чому вас захопила ця справа?

Я рано пішов працювати. Коли не мав ще й 20 років, уже працював на заводі, напевно, не через те, що люблю робити сир, а більше через те, що хотів бути самостійним й менше залежати від батьків. Я вчився на контракті, сам платив за навчання, старався сам себе одягати, щоби було менше навантаження на сімейний бюджет. І так склалося по життю, що звик ставитися до роботи з любов’ю і відповідальністю. І я ані на мить не шкодую, що певний відрізок часу провів на сироробному заводі, оскільки спілкування з людьми, ставлення до роботи, ставлення керівників до мене в той період навчили мене працювати на будь-якій посаді.

А зараз можете розрізнити сир на смак, на вигляд, на аромат?

Не скажу, що зроблю якісь серйозні дегустаційні новинки, але «Голландський» від «Російського», «Едама», «Морського», «Литовського» тощо відрізню. Ну і, звісно, ніколи не переплутаєш смак рокфору, брі, дорблю і всіх інших.

А домашній сир любите?

Так, коли приготують зі сметаною, підсолодять цукром. Хоча цукру в натуральному вигляді не вживаю з 2003 року.

Чому?

Відверто – багато читав про шкідливість цукру й солі. І все не міг собі підібрати момент, коли перестати їх вживати. І от 21 вересня 2003 року я одружився, а наступного дня перестав їсти цукор. Ні, не через те, що закінчилося солодке життя, просто це був знаковий момент. А зараз маю свою пасіку, то чудово можна замінити цукор медом. Це і для здоров’я корисно.

Чому ви взялися за пасічництво?

Один з моїх колишніх співробітників за містом залишив два вулики. Я як господар зрозумів, що не можна, щоб ті вулики стояли порожніми. Він їх мені подарував. Я їх відновив, поїхав у бджолярський магазин і кажу: «Мені потрібні бджоли». А мені відповідають: «Он щойно вийшов пан Валерій, він має пасіку, бджолині сім’ї, які може продати чи обміняти». Я поспілкувався з цим чоловіком, через два дні завіз до нього на пасіку свої вулики. А за тиждень замість двох забрав чотири. Отак почалося моє пасічництво. На певному етапі в житті мав 12 вуликів. У 2015 році почалася моя політична кар’єра і я не міг займатися ними, міг тільки допомагати. Віддав вулики панові Валерію і час до часу просто приїжджаю й допомагаю йому на пасіці. За це маю мед. Для нашої сім’ї його вистачає. Ділюся навіть з родичами й друзями. Це заняття дуже заспокоює. Цікаво спостерігати за тим, як працюють бджілки. У них насправді все так, як і в людей, тільки більш організовано. У вулику немає перемовин, немає нарад, там щоранку кожен знає, що має робити. Це, напевно, ідеальна модель суспільства.

У вас не виникає бажання взяти колег і провести екскурсію пасікою?

Не знаю, чи всі захочуть. Але був у мене в житті такий випадок. Коли Вячеслав Рубльов балотувався в депутати у 20-му окрузі, в певний момент я побачив, наскільки він виснажений. Узяв його з собою на пасіку, там є будинок на вуликах. Він поспав там десь дві з половиною години й прокинувся зовсім іншою людиною. Казав, що дуже гарно відпочив, набрався енергії від тієї мінівібрації й випарів пилку, меду. Він зрозумів, що кращого релаксу годі шукати.

У політику нечасто приходять із бізнесу. Частіше – з державної служби. У вас вийшло цікаво: із бізнесу – в політику, тепер це управління, адже господарка – аж ніяк не політика. Політик може дозволити собі пообіцяти щось і не виконати, або ж відкоригувати свою обіцянку. Ви, перебуваючи на такій посаді, цього собі дозволити не можете. Чому обрали не політику, не бізнес, а господарство?

Мені запропонували цю посаду. Це етап у кар’єрі, від якого не можу відмовитися. У бізнесі мені доводилося проходити своєрідну ієрархію, тобто були люди, з якими працював, були підлеглі, кожен мав фронт роботи. Щось подібне зараз у моїй роботі, тільки є понад двадцять підпорядкувань, є тисячі людей, є все місто як на долоні. Це направду непросто. Бо є такі проблеми, які пропускаєш постійно через себе. Можливо, це відчуває і сім’я. Але, напевно, це життєве випробування. Я собі постановив: якщо це зможу, то зможу все. Багато є роботи, багато проблематики, але я вірю, що наша команда з усім впорається.

Хто чи що підтримує вас найбільше у житті?

Звісно, це сім’я. Це моя відрада. Вихідні завжди хочеться провести з ними, набратися від рідних позитиву.

За що найбільше вдячні сім’ї?

За те, що вони зі мною, що розуміють мене. Діти усвідомлюють, що в тата серйозна робота, нерідко брав із собою сина чи доньку. На святкові події намагаємося ходити сім’єю. Я люблю своїх рідних, мені з ними комфортно. А вони люблять мене, і я це відчуваю.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---