USD 24.4 24.7
  • USD 24.4 24.7
  • EUR 27 27.25
  • PLN 6.2 6.3

«Я казав, що в Іловайську буде «котел», але мене не почули», - волинський волонтер

Ярослав Мудрик – людина, яка багато працює і мало говорить. Саме так мені його охарактеризували колеги із Центру допомоги учасників АТО. Його майже ніколи не можна знайти в кабінеті, тому що, повертаючись із однієї поїздки із зони АТО, він відзару збирається в іншу. Говорити багато не любить, та й не має на це часу.

Поїздки на схід, центр допомоги учасникам АТО, земельні питання, соціальна реабілітація… І це далеко не весь перелік питань, які доводиться вирішувати підполковнику Ярославу Мудрику. Тому для написання цього матеріалу мені довелося прикласти неабиякі зусилля.

Про себе Ярослав Мудрик розповідає:

Сам я професійний військовий, прослужив в армії 29 років. Доводилося обіймати різні посади: починаючи від командира взводу до заступника військового комісара Волинського обласного комісаріату. Свого часу навчався в Саратовському вищому командному училищі ракетних військ і артилерії, випускник академії Збройних сил України. Майже вся моя служба проходила в ракетних артилерійських військах.

Взагалі, розпочинав я свою службу в Польщі, в північній групі військ, після Польщі довелося побувати й в Узбекистані, а потім моя служба продовжувалась в окремій роті розвідки, яка була єдиною в Радянському Союзі та була створена спеціально для проведення бойових операцій в Афганістані. Військова справа у моїй родині передається з покоління в покоління, від батька до сина.

З початком війни, у 2014 році, я одним із перших пішов до військового комісаріату, де заявив, що бажаю вже завтра відправитися на фронт. Однак на той час питання стояло «ребром»: набирали чоловіків тільки до 35 років, а оскільки звільнявся я з військової служби за станом здоров’я, то про відправлення мене на фронт не могло бути й мови. Та доля розпорядилася інакше, і зброю в руки довелося взяти не мені, а моєму сину Андрію. Він одним із перших став на захист Батьківщини у складі 51-ї окремої механізованої бригади. Саме тоді, коли армії як такої в Україні вже не існувало, а війна того часу дуже відрізнялася від сьогоднішньої.

Як людині, яка все своє життя присвятила армії, мені відразу було зрозуміло, що це не мобілізаційні збори, не антитерористична операція, а справжня війна.
Мій син дуже швидко був відправлений на схід, буквально через три тижні після призову. Тоді я вирішив, що якщо не можу допомогти українській армії, тримаючи в руках зброю, то принаймні в інший спосіб зможу допомогти нашим солдатам.

Коли я перший раз приїхав на схід, то був вражений і водночас обурений тим, що наших хлопців «кинули» на передову без жодних засобів захисту, одним словом голі-босі…

Після цієї поїздки я пообіцяв собі і людям, що буду робити все, аби українська армія була боєздатною, захищеною та забезпеченою. Я стримав своє слово, тому сьогодні мені не соромно дивитися людям в очі.

Перші сорок бронижелетів, які отримав танковий батальйон 51-ї окремої механізованої бригади, були привезені нами. За цей період довелося пережити різного, про все й не розповідатиму. Згадується той випадок, коли десь на третю поїздку ми заблукали, а місцеві жителі впевнено нас направляли на блокпости сепаратистів. І тільки диво врятувало нас, а так не знаю, чи нині сидів би зараз поряд з вами.
Були і неприємні речі. Зокрема, після волноваських подій, коли бійці повернулися на Широкий лан, ми привезли туди провізію. Поки роздавали ті передачі, у моєї колеги-волонтерки Антоніни Подскрипки вкрали сумку із грошима, документами і всіма іншими речами. З цього приводу мені прикро і досі, прикро, що знайшлася людина, в якої піднялася на це рука.

Я вже давно перестав лічити кількість своїх поїздок в зону бойових дій. Бувало й таке, що через сильні обстріли ми не доїжджали до пункту призначення і всіма можливими способами передавали все необхідне на передові позиції, залучали при цьому навіть авіацію.


Після подій під Волновахою, коли 51-шу бригаду повернули в зону бойових дій, її практично розірвали і розкидали по інших частинах, хоча саме наші хлопці були справжніми вояками і патріотами. В інших підрозділах до них відносилися як до «чужих дітей», бо так їх ніхто й не зумів поставити на забезпечення, то ж там вони виживали, як могли. Ставши свідками всіх цих речей, ми взялися допомагати нашим волинським хлопцям, що успішно й робимо досі.

Танковий батальйон мого сина стояв в поселенні Хмельницький, де й попав в оточення, виходячи з оточення вони перемістилися в Червонопартизанськ, де попали в іще більше оточення. Від безвиході частина хлопців змушена була здатися ворогам, а я, як батько, пишаюся тим, що серед них не виявилося мого сина. Хоча й тих хлопчаків не засуджую, бо це війна, і через недолуге командування вони змушені були здатися, аби зберегти своє життя.

Довелося й з іншими батьками та матерями побувати в Києві, відстоюючи інтереси наших дітей. Пригадую зустріч з тодішнім заступником голови Адміністрації Президента Геннадієм Зубком, де нам говорили, що 24 серпня у всіх містах Донецької та Луганської області будуть майоріти українські прапори. Повністю володівши ситуацією в зоні бойових дій, я там кричав, що якщо вони не переглянуть дії недолугих командирів, ми будемо мати «котел». На жаль, я не помилився.

В іловайському котлі 51-ша бригада понесла колосальні втрати, на щастя моєму синові вдалося вийти і з цього «пекла» та ще й підбити ворожий танк, а разом із своїм екіпажем захопити ще один російський танк та успішно доправити в нашу частину. За проявлену мужність в бою, екіпаж був нагороджений орденом «За мужність».
Після цих подій 51-ша бригада стає 14-ою, а на її особовий склад намагаються навісити тавро «зрадників», хоча, дозволю собі повторитися, її заслуги перед Батьківщиною неоціненні.

Я бачив війну на власні очі і чітко розумів, які виклики стають передімною. На початку 2015 року з фронту почали повертатися перші бійці, залишаючись віч-на-віч зі своїми проблемами. Я не міг стояти осторонь, що стало своєрідним поштовхом до створення Центру допомоги учасникам АТО. Перелік питань, з якими зверталися демобілізовані бійці до нашого центру, були найрізноманітніші, однак жодне з них не залишилося без уваги. На сьогоднішній день до Центру допомоги учасникам АТО звернулося більше шести тисяч людей. Вже в 2016 році нам вдалося створити «єдине вікно» для вирішення проблем атовців.

Та планку ми ставимо перед собою високу, тому попереду ще багато роботи.
Серед планів на майбутнє - подальша допомога тим, хто зараз захищає суверенітет та територільну цілісність України у зоні бойових дій, не забудемо й про демобілізованихбійців, які потребують нашої уваги та підтримки.

А чиновникам, які у своїх заявах декларують підтримку атовцям, побажати, щоб їхні слова не розходилися з діями, бо атовці – це сила, і дуже не хотілося б, щоб вони відкривали ногою двері в чиновницькі кабінети.

Петро Сосницький
Загрузка...

Редакція сайту прийняла рішення тимчасово закрити коментування під новинами, які стосуються військових подій на сході.
В Україні триває війна, зокрема інформаційна. Таким чином, ми не можемо допустити, щоб ресурс Інформаційного агентства Волинські Новини використовували як майданчик для дестабілізації ситуації.


Утім нам важлива думка нашого читача, тож запрошуємо до обговорення публікацій на сторінках агентства в соціальних мережах.



Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.