USD 39.00 39.40
  • USD 39.00 39.40
  • EUR 39.20 39.40
  • PLN 9.71 9.93
Василь Слапчук: Чому при владі Янукович і Партія регіонів
Я чимало написав про Афганську війну. У різних жанрах; вірші, проза. Минулого року вийшов доволі об'ємний роман Книга забуття, де художні розділи чергуються із публіцистично-мемуарними. Пізніше прокоментував його у кількох інтерв’ю. Ця тема мене виснажила й спустошила. У результаті я прийшов до думки, що було б краще, якби я взагалі не чіпав ніколи цієї теми. Тепер я так би й зробив. І це було б правильно.

НАС ГОТУВАЛИ ДО ВІЙНИ
Радянська традиція культивувати війну цілком вкладалася у мілітаристську концепцію імперії. Нас готували до війни - піонерська гра "Зірниця" із поки що дерев'яними саморобними автоматами, у дев'ятих-десятих класах уроки військової справи, де вчилися із зав'язаними очима розбирати уже справжній автомат Калашникова, стрільби із дрібнокаліберки... Декому з нас усе це пригодилося.

Критик Ігор Котик написав на роман "Книга забуття" загалом вдумливу й позитивну рецензію. Але розпочав він її так: Прошу сказати, Вас цікавить тема Афганської війни в художній літературі? І далі: Не соромтеся, за собою я теж не спостерігав інтересу до цієї теми. Тато мій там не воював, дальші рідні, здається, теж. Ігор висловлюється щиро, а, головне, чітко окреслює проблему сучасного українського дискурсу: читач виявляє інтерес лише до того, що стосується його особисто. А оскільки шкала інтересів середньостатистичного українського читача звужена до мінімуму, то більшість творів зостаються поза контекстом суспільства і не отримують належних інтерпретацій.

Наведу протилежний приклад. Лауреатом Гонкурівської премії за 2013 рік став французький письменник П'єр Леметр, удостоївся він цієї нагороди за роман "До зустрічі нагорі". У романі йдеться про завершення Першої світової війни (!) та перехід до миру, знову піднімається тема "втраченого покоління" (і це після Гемінґвея, Ремарка, Олдінгтона, Фіцджеральда та іже з ними). Питання: кого у Франції настільки цікавить тема Першої світової війни, щоб письменника, який до неї звернувся, за це аж найпрестижнішою премією відзначили?

МИ ІГНОРУЄМО ЛЮДЕЙ
Нинішня квазіукраїнська держава традиційно ігнорує інтереси людей, взагалі не є інституцією, що об'єднує (хіба за територіальним принципом), вона радше нагадує генно-модифікований продукт, в основу якого привнесений ген відчуження. Суспільство не усвідомлювало і не переживало себе як цілісність. А тому й не осмислювало себе, своєї історії (буття та досвіду) ні на науковому, ні на художньому, ні навіть на побутовому рівні. Нехай художнє осмислення так важко дається, оскільки воно вимагає співпереживання, якоїсь душевної участі, а отже й душевних затрат. Проте раціонального осмислення також не відбулося. Афганська війна могла б стати об'єктом дослідження для істориків (хоч би вузького воєнного спрямування), для психологів (природа постстресових станів), навіть для культурологів, адже, по суті, це було зіткнення двох цивілізацій... Та що там Афганська війна, коли у нас ще не переглянули участь і роль України (українців) у Другій світовій, коли навіть війна, яку вела УПА, байдужа суспільству майже так само, як Афганська.

Ми ігноруємо не теми, ми зі спокійною совістю ігноруємо людей. Чинимо, як священик та левіт із євангельської притчі, що оминають побитого подорожнього. А треба бути хоч трішки самарянином. Все це свідчить про нашу обмеженість і ненадійність. Стосується це не лише моралі. Ми примітивні у своїх естетичних уподобаннях, якщо вони у нас взагалі є. Суспільство не розвивалося. Саме тому у нас нині президент Янукович, а при владі Партія регіонів.

Чи доцільно говорити про Афганську війну у той час, коли Україна сама знаходиться на грані, якщо не громадянської війни, то принаймні силового протистояння між суспільством і державою, що може перерости у величезне побоїще? Як людину, котра була на війні, мене надзвичайно непокоять нинішні події, що збурили нашу Вітчизну. Але, якщо опустити деякі крайнощі, без яких не обходяться явища такого масштабу, то я бачу довкола неймовірну кількість облич та вчинків, які надихають мене і вселяють у мене надію. Нарешті ми в своїй країні перезнайомилися, знайшли одні одних, знайшли себе.

Треба бути сліпим, аби вже зараз не зауважити зміну дискурсу.
      Блоги є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться.
      Точка зору редакції Інформаційного агентства Волинські Новини може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує роль носія.
Більшість із нас, як співає Олег Газманов, «зроблені в СРСР», це не може не позначатися на особливостях нашого сприйняття свята…
Найбільша криза, яку я пережив, підстерегла мене після Помаранчевої революції, коли остаточно з’ясувалося, що Віктор Ющенко не збирається виконувати своїх…
Коментарів: 2
Аманда Показати IP 21 Лютого 2014 23:29
Той стан справ, який маємо в нашій країні здається мені не випадковим. Цілеспрямований геноцид горілкою, виховання трутнів соціальними допомогами, знищення української книги, заохочування пристосуванства і лицемірства - все це підозріло системно. Зараз ми маємо шанс відродження і мусимо його використати, бо смерті героїв не мають бути даремними. Вірю в народ України, а після остаточного повалення режиму януковича закотимо рукави і кожен на своєму місці візьмемось за роботу. І тоді прийде час живого слова...
Ірина Показати IP 17 Березня 2014 20:48
Підписуюся під кожним словом! "НАС ГОТУВАЛИ ДО ВІЙНИ Радянська традиція культивувати війну цілком вкладалася у мілітаристську концепцію імперії. Нас готували до війни - піонерська гра "Зірниця" із поки що дерев'яними саморобними автоматами, у дев'ятих-десятих класах уроки військової справи, де вчилися із зав'язаними очима розбирати уже справжній автомат Калашникова, стрільби із дрібнокаліберки... Декому з нас усе це пригодилося". Те ж покоління.. Такі ж думки... Що робити? Коли я кажу своїм знайомим, що в нас немає чіткого плану дій, немає одного штабу, немає засобів супротиву і навіть, немає поняття - куди тікати (бомбосховища), немає системи оповіщення(брехунці, радіо)...Що інтернет, до речі, може зникнути, світло - теж - 100%....мені кажуть: що ти біжиш попереду потягу, усе ще буде, якось..десь...головне - портфелі поділити!!! Жах! Нам потрібна людина, що має позаду багатющий досвід роботи з людьми, а також вміє чітко і ясно розподіляти обовязки серед своїх колег в умовах супротиву! Тепер керівництво кожного населеного пункту повинно проводити ЩОДЕННІ наради! А оскільки ми - на подвійному кордоні - то й 2-чі на день! Весна, люди! Посівна! На околицях спокійно садять, сіють, ніхто нічого не знає, не цікавиться. Це в місті - більш-менш, а по селах - ніхто/нічого!!! А ще школи... Там повинна бути найголовніша роз"яснююча робота! Люди повинні бути дуже спостережливі. До нас прибуває чимало біженців. Люди різні. Одні шукають квартири, щоб перебути, інші, під цим виглядом займатимуться грабежем, мародерством..Це життя, що поробиш. Я таке вже пройшла, набачилася, наплакалася... І знову ж таки Куди телефонувати? Телефони повинні бути на банерах, авто, в рекламі інтернет-видань, а не просто у знайомих журналістів! Ви готові до цього?

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus