USD 23.3 23.45
  • USD 23.3 23.45
  • EUR 25.85 26.1
  • PLN 5.9 6.08

Усі ляльки були «прооперовані»: нащадок династії лікарів у Луцьку – про медицину, сім'ю і 50 кущів помідорів

11 Листопада 2019 18:56
«Якщо на вторинній ланці реформа вдасться так само, як на первинці, ми затримаємо медичні кадри в Україні», – каже нащадок лікарської династії, директорка КП «Луцька міська дитяча поліклініка» Оксана Лєщинська. Відверто про роботу, медицину і родину - у програмі «Про життя» на телеканалі «Аверс».

Наше місто багате на династії. Ви якраз представляєте цю когорту лучан і продовжили справу батьків.

Так, я виросла в лікарській сім’ї. Тато був онкологом, на жаль, він пішов з життя дуже рано, йому було лишень 56. Помер він через доброякісну пухлину в центрі голови, до якої не було хірургічного доступу. Мама була спеціалістом хірургічного профілю. Багато хто її ще пам’ятає, бо вона була висококласним отоларингологом, оперувала до 70 років, а до 75-ти вела консультативні прийоми. У нашій родині завжди було багато гостей – і пацієнтів, і друзів. Пам’ятаю дзвінки батьків до стаціонарів, як почувається той чи той хворий після операції. Раніше лікарня була на Галана, а ми жили поряд. Маму постійно викликали на роботу. І вона ніколи не казала, що не піде, що в неї діти чи якісь обставини, завжди бігла до хворих. А тато, коли були важкі післяопераційні пацієнти, траплялося, навіть додому не приїжджав ночувати. Напевно, оцей дух хірургічної служби, дух відданості людям спонукав мене до того, щоб піти в медицину. Обрала я напрямок педіатричної служби, про що анітрохи не шкодую. Починала із найменших пацієнтів, колись це називалося мікропедіатрією, тепер – неонатологія. Була педіатром у пологовому будинку Луцького району. Коли дитинка народжувалася здоровою, ми переводили її на спільне перебування з мамою. А якщо були важкі пацієнти, то я теж, траплялося, й ночувала на роботі. Це була важка інтенсивна робота, але дуже цікава. І, напевно, усе це можна було осягнути лише в молодому віці. Я працювала тоді одним спеціалістом на район. Тож коли тебе викличуть чи то в операційну, чи то на пологи, коли народжується недоношена дитина, передбачити було годі. Одужання важкохворих дітей – основна мета діяльності лікаря. Я з великою теплотою згадую колектив Луцької районної лікарні. Багато чого я навчилася в медсестер, адже не мала медсестринського досвіду. Тобто робота там була для мене і школою медсестринства.



Ви були єдиним неонатологом на весь район. А є ж такий стереотип, мовляв, що там той молодий лікар одразу після інституту може…

Ну, не було досвіду. Напевно, якби мені зараз довелося це повторити, я не взяла б на себе таку відповідальність. У молодості якось було більше сміливості. Мама мене налаштувала на те, що якщо хочу бути хорошим лікарем, починати треба зі стаціонару. І нині я дякую їй за цю пораду. Я багато чого навчилася в районній лікарні. Там були і педіатричні хворі, і дитяче інфекційне відділення. Тобто можна було осягнути педіатрію на стаціонарному рівні. Коли лікар упевнено почувається в стаціонарі, то на дільниці, хоч там є свої нюанси, не важко працювати.

Лікар – командний гравець чи більше одинак? Чи це залежить від спеціалізації?

І так, і так. Розумієте, лікарі – також люди. Часом вони можуть помилятися. Буває таке, що лікуєш дитину, душу вкладаєш у те, що робиш, а одужання не настає так, як хотілося б. Тому надзвичайно дорогою є кваліфікаційна порада лікаря, який поряд. Передусім ми думаємо про те, щоб дитина швидше одужала. Тут не треба ставити на перший план особисті пріоритети, коли щось не виходить, не боятися попросити поради в колеги. Мені здається, бути лікарем-одинаком надзвичайно важко. Командна робота мусить бути. От зараз ми обговорюємо з колегами новітні методики лікування, різні препарати, адже нині фармацевтичний ринок надзвичайно широкий. Ми радимося, висловлюємо думки щодо призначення того чи того лікарського засобу, обговорюємо результати лікування тією чи тією групою препаратів. Якщо ти будеш один, то багато втрачатимеш як фахівець, як психолог, оскільки педіатрія – специфічна спеціальність, адже ми маємо багато спілкуватися з батьками, а часом – з дідусями й бабусями. Трапляється, що тато не згоден з тим, що робить мама, не завжди мама хоче слухати тата, а ще ж є бабусі з величезним досвідом. Тож треба вміти говорити з ними й переконувати, наприклад, у тому, що козяче молоко – аж ніяк не панацея.

Кажуть, що ви творите на роботі. А в керівника закладу – величезний колектив, окрім того, ще є міністерства, накази, акти тощо, а ще ж – господарка, яка теж на ваших плечах.

Ви ще не згадали про те, що щодня в нашу поліклініку приходить понад дві тисячі дітей. Навантаження доволі серйозне. У стаціонарі ти маєш 10-12-15 пацієнтів, там є цілодобовий медсестринський пост, є реанімація, яка в разі потреби прибіжить і допоможе. У поліклініці ж специфіка, яку не кожен лікар, що працює в стаціонарі, може зрозуміти. На одне відвідування в нас виділяється до 15 хвилин, це дуже мало. Адже лікар має обстежити дитину, встановити попередній діагноз, у разі потреби зробити диференціальний діагноз, призначити правильне лікування, дати мамі чи татові чіткі рекомендації, як поводитися, коли в дитини настає погіршення стану.

Я люблю свою роботу. З дитинства була дуже виконавчою. Не можу запізнитися на роботу, не можу щось недоробити. Коли щось не встигаю, беру додому або на годину раніше приїжджаю на роботу. Підлеглі не раз жартують: «Як завжди, на роботі сторож, двірник і Лєщинська». Можливо, у плані самоорганізації мені багато дали заняття спортом у дитинстві. Я люблю все робити вранці, дуже рано встаю – можу піднятися і о четвертій, і о п’ятій годині. У мене прекрасна команда заступників, кваліфікованих лікарів. Вони мені багато чого підказують. Не думайте, що всі ті ідеї щодо розвитку дитячої поліклініки тільки мої. У нас один начмед – генератор ідей, друга може їх описати, третя втілює. Я вже більше представляю ці ідеї, доводжу їх на різних рівнях – у міській раді, на комісіях, на сесіях, якщо це потрібно, або ж до начальника управління. Ми стараємося це все так обґрунтувати, щоби рішення було на нашу користь. Але наші ідеї не чекають по п’ять-сім років. У мене немає плану роботи на 15 сторінок, як це було в радянські часи. Я взагалі не визнаю більш як 10 пунктів у плані роботи. І в кінці року мені має бути чітка примітка: «виконано», «не виконано», «завершено», якщо не виконано, то чому і чи є доцільність планувати це на наступний рік, якщо переведено на наступний рік – яка причина. Я була ініціатором того, що ми запровадили навчання за ISO. Спочатку не всі мене зрозуміли. Але коли ми відучилися перший рік і пройшли аудит, коли викинули третину паперів, коли кожен наш документ, кожен план роботи має життя, думки змінилися.

А в ремонти ви теж так само вникаєте?

На ремонтах я також знаюся, тому що на мою долю так випало, що й батьківську хату треба було ремонтувати. Багато спілкувалася з будівельниками, знаю, які суміші для чого годяться, вмію ходити з рівнем, умію сваритися, якщо треба. Хоча добре, що нині є будівельні фірми, які мають очільників, виконробів. Ніякі ремонти в нас не затягуються, ось зараз міськрада виділила кошти через управління капітального будівництва. Подивіться, який гарний фасад буде в дитячій поліклініці на проспекті Волі, який зроблено сквер. Останнім часом міською радою виділено чимало коштів для забезпечення належних умов у поліклініці. Це і дуже гарна лабораторія, і ремонти холів, і згуртування стоматологічного відділення в поліклініці. Пам’ятаєте оті старі машини, які були по школах, як діти їх боялися? Зараз лікарі працюють сучасними машинами, лікування відбувається у присутності батьків. Також залагоджено питання тепломережі. У наш час заклад має мати хороші умови, матеріально-технічну базу.

Ви – мама-лікар для всіх дітей, які приходять до вас. А для своїх дітей встигаєте побути мамою?

Сина я народила ще студенткою. Коли прийшла на роботу, Роман уже ходив у садочок. Тоді ще жила прабабуся, яка мені у всьому допомагала, то в мене практично не було проблеми, що нема на кого лишити дитину. Роботі завжди доводилося віддавати багато часу, тому син коли бачив, а коли й не бачив маму. А тепер він вже одружений, працює на двох роботах, маю вже й двох онуків. Лізочці шостий рік, вона ходить у маленьку школу, наступного року стане школяркою, Дімі три з половиною рочки, він ходить до садочка. Їхня мама хоче йти в бізнес. У нас така сім’я, що не звикла мати багато вільного часу. Можливо, треба було більше його приділяти рідним. Але так складається життя…

А династія переривається чи маєте наступників?

Переривається…

Може, у внуках бачите майбутніх лікарів?

Внучка у білому халаті з фонендоскопом оглядає ляльок. Вона дуже любить гратися дитячими лікарськими наборами і висловлює таку думку, що хоче бути лікарем. Побачимо, як складеться, до чого в неї буде хист, чого вона хотітиме.

А ви в дитинстві гралися в лікаря?

Так, було таке. У мене всі ляльки були «прооперовані» ножами. Від мене ховали скальпелі й давали ті інструменти, які були безпечні. У жодної ляльки не було губ, бо я їм горло дивилася, як мама, і дуже хотіла «видаляти» аденоїди і гланди. Моя мама була ургентна по місту, то я завжди, коли приїжджала додому на канікули, просилася, якщо були виклики в реанімацію, після ДТП, щоб вона мене брала з собою. Мені подобалося приходити до неї на роботу, спостерігати, як вона оглядає пацієнтів. Тато мене дуже любив, оскільки я народилася, коли йому було 42 роки. То коли він віз мене до садочка за три будинки від нашого, я встигала з ним домовитися, щоб він брав мене на роботу в онкодиспансер. Просила, щоб мені дозволили хоч через віконце подивитися в операційну. Я цього не боялася, мені було цікаво, навіть коли батько виходив з операційної у закривавленому халаті, я його зустрічала. Звісно, це було нечасто. Мені подобалося в лікарні, а також те, що батьки були успішними хірургами, що їм дякували люди.

Напевно, багато хто з нас може похвалитися тим, що в дитинстві грався в лікаря. Але аж ніяк не всі йдуть у медицину. Як гадаєте, чому змінюються життєві пріоритети? Погодьтеся, що для того, аби стати лікарем, дитячої мрії замало.

Коли людина йде в медицину, вона має розуміти, що це особлива професія. До нас потрапляють люди, коли їм болить. До нас приходять родичі пацієнтів, коли дуже переживають за близьких. Наше покликання – допомагати людям не тільки своїми фаховими знаннями, а й добрим словом, хорошим ставленням. Ми проходимо спеціальні навчання, як правильно говорити з членами родини, коли людина невиліковно хвора. Той, хто йде в медицину, має розуміти, що це одна з найважчих спеціальностей не тільки у плані навчання, а є різні моменти, пов’язані з ризиками. Тому в медиків трапляється синдром самовигорання. За кордоном про це дуже багато говорять. Зараз до мене приходять зі скаргами, наприклад, на ортопеда, який не приймає без талона, а в нього у кабінеті нікого нема. За кордоном лікар, який прийме пацієнта понад норму, має дуже великі неприємності. Медик має осмислити те, що відбувається з хворим, встановити діагноз, правильно надати план обстеження чи план лікування. І коли в нас були такі випадки, що ортопеди приймали по 80-100-120 хворих, можете уявити якість сотого чи сто двадцятого огляду. Тобто нашим спеціалістам зараз нелегко. Первинка в кращому фінансовому становищі. Ми зараз чекаємо реформування вторинного рівня, і воно є вкрай важливим для розвитку галузі охорони здоров’я. Адже це буде організація центрів, які надаватимуть кваліфіковану медичну допомогу. Тож сподіватимемося, що і фінансовий аспект для лікарів вторинної ланки буде переглянуто. Молодь, яка приходить у дитячу поліклініку, дуже перспективна, дуже розумна. До нас приходять інтерни, які знають по дві-три мови. І за свій потенційний розум вони хочуть відповідної заробітної плати. Якщо на вторинці вдасться все так, як на первинці, думаю, ми затримаємо медичні кадри в Україні. У нашій поліклініці зараз бракує медичних сестер. По дві-три заяви на звільнення пишуть щотижня. І якщо раніше вони їхали за кордон на різні роботи, то нині їдуть на медичні посади. Там їх цінують. Ми маємо зробити все для того, щоби втримати молодих фахівців.

Пані Оксано, як ви відпочиваєте? Хто ви вдома – мама, дружина, просто жінка, а може, робітниця? Чи маєте улюблене заняття?

У мене є дві сотки городу, де я вирощую всіляку зелень. А ще дуже люблю поратися біля помідорів, саджу їх 50 кущів. Дуже люблю після роботи попорпатися на грядці. Переживаю, як щось не росте. Колись у мене за три дні пропали всі помідори – фітофтора знищила. То син дивився на мене й питав: «Мамо, скільки тобі купити кілограмів помідорів, щоб ти так не переживала?». Але ж купити – це одне, а виростити власноруч – зовсім інше. Я дуже люблю Святвечір. Готую і борщ, і вушка з грибами, обов’язково на столі – 12 пісних страв. На Різдво й Великдень дуже багато смаколиків готую. Цього мене навчила бабуся, вона в нас була великим кулінаром, мала надзвичайно хороші польські рецепти. Перед святами мені родичі телефонують і питають: «Ти десять метрів домашньої ковбаси робитимеш?». Звісно, що робитиму, бо ж усім треба дати. Також люблю запікати м’ясо. А от тісто – то не моє.

Як часто вдається збиратися родиною за щедрим столом?

На свята ми завжди збираємося родиною. Зазвичай з’їжджаються всі до мене – брат з дружиною, діти з внуками, свати. Розкладаємо стіл – і так він стоїть розкладеним усі свята. Загалом, хоча б раз на рік стараюся потрапити на море. Люблю Єгипет. Не обираю якісь там надзвичайно дорогі готелі, шукаю такі, щоб була заквітчана територія, оскільки в номері я не перебуваю. Мені дуже імпонує це море. Ще люблю їздити на Світязь, на Пісочне. Ну і раз на рік мушу побувати в Карпатах. Особливо люблю їх взимку. Хоча на лижах не катаюся. А от на ковзанах – залюбки.

Ви задоволені своїми робочими ранками, які починаються не з візитів серйозних колег із різними паперами на підпис, а у вас там діти, тати, мами, галас?

Та звісно! Ми молодіємо в тому галасі, в усмішках дітей. До нас приходять наші колишні пацієнти, які стали мамами й татами і привели до нас вже своїх дітей. Це такий життєвий процес, якому треба радіти. Так, у нас інтенсивний графік роботи. Але вже коли йде три вихідні й нема того руху, на третій день я вже починаю нудитися. Якщо під час відпустки залишаюся в Луцьку, то практично щодня заїжджаю на роботу. Часом там втомлююся, часом за нею скучаю. Але це, певно, і є те повноцінне життя, яким ми живемо і якому радіємо.
Реклама

Коментарів: 1
Україна-руїна Показати IP 12 Листопада 2019 13:01
таке враження,що країна скоро буде без лікарів....хто за такі гроші буде виконувати таку важку роботу. Лікарі ніколи від держави немали гідної зарплатні, як і сьогодні...

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.