Наїдки стояли на сіні протягом трьох днів: волинянка, сім’ю якої примусово переселили на схід, – про Різдво у дитинстві

Родину 80-річної Ольги Котенко багато років тому, ще коли вона була маленькою,із села Личини Камінь-Каширського району примусово виселили на віддалений хутір на Дніпропетровщині. Проте жінка ніколи не забувала про рідну Волинь, і в її серці збереглися теплі спогади різдвяних традицій, які вона так полюбляла в дитинстві. Перед очима час від часу постає чепурна сільська хатинка із запашним сіном посеред світлиці, на якому вже парують ароматні наїдки і, головне, святкова кутя.

Народилась Ольга Котенко, а у дівоцтві Бортнюк, у багатодітній сім’ї. Усього щедрий лелека приніс до оселі волинян Андрія та Ганни вісім діточок – двох дівчаток і шістьох козаків.

80-річна Ольга Котенко народилася у селі Личини Камінь-Каширського району (нині Сошичненської територіальної громади, - ред.).

«Пам’ятаю, коли я була геть малою, то на Святвечір батько заносив у світлицю багато сіна. Мати на те сіно ставила каструлі та макітри з їжею, все, що варила, пекла, парила. Потім зверху наїдки накривала рядном, і так ті каструлі зі стравами стояли посеред хати на тому сіні. То означало, що заходить свято. Ніхто з нас, дітей, не смів тих страв торкатися. І тільки коли сходила перша зірка, мати знімала рядно і ми підходили з мисками і ложками до тих страв, накидали, а тоді вже ставили на стіл і їли. Отак ті наїдки стояли посеред хати протягом трьох днів Різдва», - розповідає жінка про святкові традиції волинського села 70-річної давнини, яких свого часу дотримувалися її предки.Каже, що рецепт куті зберегла від матері. Щоправда, нині замість пшениці кидає до святкової страви рис.

«До куті даю варений рис, порізане яблуко, цукор, родзинки, мак та масло. Виходить дуже смачно», - переконує бабуся.

«Бабо, а чого ж ваші батьки переїхали ближче до сходу?» - питаю.

«А того, що їх вирядили. Хату розбили, і сказали виїжджати на Дніпропетровщину, бо там багато землі, яку треба було заселити. Я пам’ятаю, як переїжджали волами, а ми, малі, бігли слідом за вістаркою (віз, - діалект.), бо було дуже холодно. Скільки мені було літ не знаю, я ще в школу не ходила. Приїхали на Дніпропетровщину, хатку нам дали на далекому хуторі Очеретяно, соломи намостили. У Західній Україні у нас була хата викрашена, обкладена, догледжена. А то привезли як свиней, кинули в маленьку халупку. То вже мама як узялася за голову руками і заголосила до батька: «Ой, Андрійку, куди ж ми приїхали». Той лемент пам’ятатиму на все життя. Була бідність, не було що їсти. Батько то корову продасть, то теля. Так і вижили», - згадує непрості часи старенька.

Попри те, що у 60-х роках мати, батько та п’ятеро братів повернулися на рідну Волинь, Ольга Котенко залишилась на Дніпропетровщині, бо вийшла заміж.

Проте бабуся запевняє, що за рідною Волинню сумувала завжди і навідувалась до рідних, доки вистачало здоров’я та сил. Тепер же кличе родичів до себе в гості.

«Хоч стара і слаба, а як приїде хтось з волинської рідні – підскочу з радості до стелі. Отак побачити б рідних і вже тоді можна й помирати», - жартує Ольга Котенко.

Вікторія СЕМЕНЮК

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---