«У бою – або ми, або нас. Керувалися думкою, що тільки ми», – молоді лучани, які 78 днів тримали позиції у Вовчанську. Інтерв'ю

21-річний Ілля та 20-річний Дмитро дружать із дитинства, жили й навчалися в Луцьку. Нині вони – військовослужбовці 517-го окремого батальйону спеціального призначення «Гайдамаки» 1-ї окремої бригади імені Івана Богуна. Дмитра у війську нарекли Фартовим, а Іллю – Муромцем.

За плечима молодиків складні бої, зокрема 78 днів перебування у Вовчанську. Тоді мужньо тримали позиції, перебуваючи в облозі російських військ і під постійними обстрілами. Попри надважкі умови, нестачу їжі й води, хлопці стримували ворожі штурми та зупиняли просування окупантів. Після того тривалого завдання Фартовго і Муромця нагородили державними орденами «За мужність» ІІІ ступеня.

Волинським Новинам лучани розповіли про досвід перебування в лавах ЗСУ, про кар’єрне зростання від солдатів до командирів взводу, про речі, що мотивують захищати країну. Хлопці знайшли час для розмови в день, коли військові повернулися із позицій. А вже наступного дня знову вирушили на завдання.

Дмитро ліворуч, Ілля праворуч

«МАМА НЕ ХОТІЛА, ЩОБ Я ЙШОВ. АЛЕ МЕНІ ВИРІШУВАТИ, ЯК ЖИТИ ДАЛІ»

Хлопці, пригадайте, як і коли потрапили у військо?

Дмитро: Спочатку ми були в громадській організації «Безпека Волині», керівником якої є командир на позивний Малиш. Згодом він підтягнув нас у батальйон оперативного реагування «Луцьк», де ми проходили підготовку й навчалися військової справи.

Коли Малиш пішов у батальйон спецпризначення «Гайдамаки», то попросилися до нього й таки потрапили туди. Ілля долучився до лав ЗСУ ще позаминулої зими і трохи побув в іншому підрозділі, а я – влітку 2024-го.

Як близькі сприйняли ваше рішення? Скільки часу мали на військові навчання?

Ілля: Мама не хотіла, щоб я йшов. Але це був мій усвідомлений вибір. Мені вирішувати, як далі жити.

Дмитро: Мої рідні теж переживали. Проте заздалегідь їх до цього готував. Ще коли був у батальйоні оперативного реагування, то казав, що колись настане час воювати по-справжньому. Вони сприйняли це нормально, розуміючи, що кожен справжній чоловік має так вчинити.

Ілля: Я проходив базову військову підготовку в Україні – тривала близько місяця. Далі здобув фах сапера, навчаючись до 45 днів.

Дмитро: У мене було 35 днів навчання в Іспанії. Коли ми потрапили в батальйон «Гайдамаки», то завдяки Малишу й командиру Клеверу мали змогу додатково набратися умінь.Ви могли б навчатися в університеті, волонтерити чи працювати, але свідомо в молодому віці обрали шлях військових. Чому?

Ілля: Вважаю, що кожен чоловік зобов’язаний захищати свою сім’ю, бо це його борг перед нею. Тому й ми мусимо захищати.

Дмитро: Погоджуюся. Нам потрібно захищати свою країну, щоб далі в ній жити й щоб тут жили наші діти. Хочеться, аби держава розвивалась і процвітала, а не занепадала від ворожих ударів.

Я, до слова, навчався у Волинському національному університеті на юридичному факультеті. Уже склав державні екзамени та чекаю на отримання диплома. Планую вступати в магістратуру на заочну форму навчання. Попри службу, контактував із викладачами по відеозв’язку, щоб скласти екзамени. Вони з розумінням ставилися до того, що я роблю, тому підбирали комфортний мені час для онлайн-зустрічей.

«У БОЮ – АБО МИ, АБО НАС. КЕРУВАЛИСЯ ДУМКОЮ, ЩО ТІЛЬКИ МИ»

Розкажіть трохи про батальйон. Хто такі «Гайдамаки»? На яких напрямках доводилося захищати країну?

Дмитро: Батальйон спеціального призначення «Гайдамаки» виконує бойові завдання на різних ділянках фронту. Від початку повномасштабного вторгнення бійці брали участь у боях на Луганському, Донецькому та Харківському напрямках.

Читати ще: Воїн, якому випалили напис «Слава России», розповів про катування та бажання повернутися на службу

У яких умовах тримали позиції під час облоги Вовчанська? Звісно, якщо про це можна розповідати.

Дмитро: Кілька місяців тому у Вовчанську стався наш перший серйозний бойовий вихід із повними контактами й технікою. Тримали позиції 78 днів. Ми не здалися, а навпаки – були на азарті, хотіли завжди працювати.

Ілля: Спочатку умови були терпимі, але із часом силу нівелюють спрага й голод. Через довгий період перебування стало тяжко.

Дмитро: Впливали і природні фактори. Ми заходили, коли було тепло, а у Вовчанську зустріли й холод, і сніг, і дощі.

Ілля: Найважче заходити і виходити з позицій. Як виходили, то довелося перепливати річку. Тобто скочити по пояс у воду. З першого разу це не вдалося через активні артилерійські і дронові обстріли ворога. Довелося сидіти 4–5 годин мокрими під мостом, щоби перечекати. Розуміли, що останній ривок, тому не могли здатися.Головний мотиватор для військового – тримати позицію і не втрачати віру?

Ілля: Це рідні й близькі – люди, яких ми любимо.

Певне, часто думали про них?

Дмитро: Чесно кажучи, за 78 днів думали про все, що завгодно (усміхається, – ВН). Думки зазвичай повторювалися. Ми говорили про батьків, сім’ю, друзів, придумували якісь плани, згадували минуле – усе це нас мотивувало до того, що потрібно боротися і вийти живими.

Ілля: Саме під час бою мало про що думаєш. Холодний розум і тільки дії. А вже опісля можна посидіти за горнятком чаю. Хоча води було вкрай мало, але цей чай... Якщо є ще цукор, то це щось неймовірне на той час.

Читати ще: «Від нашої інформації багато в чому залежить успіх операції», – боєць стрілецького батальйону поліції про використання БПЛА

Була якась можливість комунікувати з рідними під час перебування у Вовчанську?

Дмитро: Вигадали таке: коли хтось виходив із нашої позиції на точку еваку, то передавали тій людині короткі записки – сестрі, мамі, командиру. Писали телефонний номер і текст на кшталт: «У нас усе добре. Сподіваюся, скоро вийдемо. Не переживайте».

Ілля: Із нами тоді був крутий дядько на позивний Вік. Теж новачок – уперше потрапив на позиції і добре себе показав у бою. Мені був 21 рік, а він значно старший. Коли він отримав поранення, то через нього передали повідомлення. Записки ховали в зіп-пакеті. щоб не змокли. Таким чином передали лише три повідомлення за 78 днів.

Завдяки чому вдалося протриматися так довго й не давати прорватися ворогу, що переважав?

Дмитро: Характер, загартованість і сталеві нерви. Не було такого, що хтось думав про смерть чи про захоплення, а завжди працювали з холодним розумом. Ми для себе знали, що штурм відіб’ємо і все в нас буде добре.

Ілля: Звісно, такі емоції, як злість і ненависть до тих, хто прийшов нас вбивати, теж були. У бою – або ми, або нас. Тому керувалися думкою, що тільки ми.

У вас є якийсь точковий найпам’ятніший момент під час служби, про який можете розповісти?

Дмитро: Оточення у Вовчанську запам’ятається назавжди (усміхається, – ВН). Я, Ілля і побратим Батон любили посидіти за горнятком чаю, коли була така змога між боями. Якщо було солодке, то чудово. Якщо напій із чистої води, то взагалі супер. Ми могли розтягнути чаювання на дві-три години й говорити про все. За цими розмовами швидше плинув час і ставало веселіше.«КОМАНДИРУ ВАЖЛИВО КОМУНІКУВАТИ З СОЛДАТОМ ЯК ДРУГ ІЗ ДРУГОМ»

За скільки часу доросли від солдатів до командирів взводів?

Дмитро: Десь за чотири місяці після виходу на Вовчанськ. Там отримали достатньо бойового досвіду та навичок. Спочатку командування поставило нас керувати відділеннями. Ми себе чудово проявили й потім стали командирами взводів. Певне, побачили, що ми відповідальні, цілеспрямовані, що на нас можна покластися і довірити нам особовий склад.

Ілля: Командирами відділень ми працювали вже на Куп’янському напрямку, показуючи свій досвід. Навички командування перебрали від нашого командира Малиша, який нас усьому навчав.

Що має робити справжній командир, щоб згуртувати і змотивувати особовий склад?

Ілля: Командир першочергово має показувати приклад своєю роботою і досвідом.

Дмитро: І завжди підтримувати особовий склад, щоби бійці не занепадали духом. Тобто говорити з ними, цікавитися, як у них справи. Бійці не очікують, а ти питаєш: «Як твої рідні? Що там удома?» Так вони розуміють, що не самі.

Ілля: Взагалі на війні особливо важлива комунікація з людиною. Не лише як командир із солдатом, а як друг із другом. У бою ви не будете дивитися на звання, а боротися за одне діло.

Читати ще: Військовий на псевдо Ендшпіль із Волині: «До ССО потрапив завдяки ролику на YouTube»

Як сприйняли новину про відзначення орденом «За мужність»? Які ще відзнаки маєте?

Дмитро: Це перша державна нагорода, але не перша загалом. Раніше отримали відзнаку «Хоробре серце» від командира ОТУ «Харків» й нагороду від Третьої танкової бригади. Якщо вище керівництво повважало за потрібне нас нагородити, то значить, орден «За мужність» заслужений. Тішить, що нас цінують.

Ілля: Будь-яка нагорода – це важка праця. Вважаю, що кожен український воїн, який воює за нашу землю, має отримувати відзнаки.

А ви постійно разом?

Дмитро: Так. Ми завжди поруч. Якщо не один біля одного, то в думках точно.

У нас працює злагоджена четвірка. Я, Ілля, побратими Умка й Хохол. Останні двоє прийшли до нас на підмогу у Вовчанську, допомігши відбиватися від штурмів. Можна сказати, що завдяки їм ми досі живі. Поки один прикривав сектори, інший був із нами на позиції і передавав свій бойовий досвід. Без них тоді було б скрутно.

Ілля: Після Вовчанська на завдання ми ходимо учотирьох. Умка взагалі зайшов у Вовчанськ і весь час нас прикривав. Навіть не спав. А Хохол дивом зайшов до нас всередину позиції. Це взагалі легенди нашого батальйону.«ВІЙНА ЗАГАРТУВАЛА НАС У КРАЩИЙ БІК»

Які речі найбільше дратують поза межами армії в суспільстві?

Дмитро: Дратує, коли деякі люди думають, що війни або вже немає, або що вона десь далеко. Дехто живе в західних регіонах, а думає, що війна на сході країни, що їх не торкнеться. Але насправді це не так. Багато хто ще кидається голослівними виразами, що піде воювати, якщо буде потреба.

Ілля: Це тема, про яку можна говорити багато й довго. У нас ще багато хто ухиляється в самій же армії. Тилові посади обіймають аж ніяк не бойові люди, які не бачили того, що бачили бойові. Через таких потім трапляються всілякі «накази».

Дмитро: Є ДФТГ, які сидять, скажімо, у тилу. Вони проходять підготовку, стрільбища, тактику. Але коли ти це все вже відпрацював, то потрібно йти захищати країну. Звісно, треба комусь чергувати в межах областей, але у ДФТГ зараз перебуває дуже багато людей, які могли б і можуть воювати, але насправді кидаються словами. Мовляв, коли настане час – піду.

Проте може настати таке, що прийдуть у їхню область – тоді вже буде пізно. Наш командир казав: «Зараз ми на цьому місці, та коли війна прийде туди, то нас там не буде. Бо ми попереду, а прикривати нема кому».

Ілля: Навіщо сидіти зі зброєю десь там, якщо можеш взяти її і зупинити ворога тут? І тим самим зменшити втрати серед мирного населення і серед своїх побратимів.

Читати ще: «Хобі – нищити ворога з гранатомета», – воїн-ковельчанин з Князівської бригади

А чи є від суспільства речі, що дарують позитивні емоції?

Дмитро: Попри все, багато людей розуміють, що йде війна, тому підтримують армію фінансово й морально. Особливо важливо допомагати донатом, бо щодня щось стається.

Наприклад, треба підтримувати збори на ремонт машин. Вони ламаються дуже швидко, бо тут немає хороших доріг, а здебільшого вирви і ями. По такому покриттю авто ще й має їхати швидко й маневренно, щоб не наздогнав дрон чи мінометний обстріл. До того ж, багато машин спалюють, і дуже добре, якщо в них немає людей.

Ілля: Техніка палає щодня, тому також треба FPV-дрони. На жаль, усе має властивість закінчуватися.

Дмитро: Для нашого підрозділу найбільше потрібні пікапи, адже їх втрачаємо майже щомісяця. Також EcoFlow, інверторні генератори... Вони ламаються через погодні умови.

Коли люди донатять, підтримують, репостять збори, то це викликає позитив. Ми тішимося, що є чимало людей, яким не байдуже на нас і на війну. Донат і навіть репост збору може врятувати чиєсь життя.

Ілля: Ще мотивують люди, які влаштовують патріотичні заходи, стоять із прапорами України на акціях. І діти, які співають, щоб заробити копійку для армії. Велика повага таким батькам, які гідно виховують майбутнє нації.

Війна змінила вас як людей?

Дмитро: Ми побачили багато людських смертей і вбивств, побачили нелюдську поведінку з боку ворога. Це додало нам злості й наснаги, щоби працювати ще більше. Ми стали сильнішими й хоробрішими. Війна нас загартувала в кращий бік.

Ілля: Підтримую всі слова Діми. Усе, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Що війна може принести хорошого? Тільки ненависть і злість. Тому потрібно ці емоції перетворити на лють до ворогів і вражати їх.

Що хотіли б сказати людям у тилу?

Дмитро: На фронті людей завжди потрібно міняти. Якби частина ДФТГ пішла на війну, то було б значно легше. Замін на позиціях справді мало – люди місяцями не виходять. Так було в нас – коли важкий захід і немає заміни.

Що більше людей йтиме у військо, то легше буде воювати. Військові матимуть змогу відпочивати, генерувати сили й підтримувати моральний стан. Довге перебування на лінії бойового зіткнення виснажує не так фізично, як морально. Тисне бути в одному й тому ж окопі чи приміщенні. Є багато здорових підготованих чоловіків, які могли б захистити країну.

Ілля: Тут люди творять історію. Як ви можете сидіти вдома, знаючи, що гинуть такі ж, як і ви, за спокій?

Дмитро: А цивільному населенню варто ходити на тактичну підготовку, на стрільбу, медицину. Це все знадобиться. Війна не закінчується і не закінчиться найближчим часом. Не варто сподіватися на якісь переговори. Лінія фронту щодня просувається в негативному напрямку. Хлопцям потрібно завжди навчатися і бути готовими захищати країну. За хорошої підготовки станеш для ворога лише смертю.

Дмитро КЛИМЧУК

Фото з особистого архіву Дмитра (Фартового) й Іллі (Муромця)

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---