USD 28.00 28.20
  • USD 28.00 28.20
  • EUR 31.80 32.05
  • PLN 6.90 7.00

Визнання Голодомору крізь роки: від перших згадок у західній пресі та до сьогодні

27 Листопада 2021 13:17
Голодомор вирізняється від інших трагедій в історії тим, що тривалий час його замовчували. Україна продовжувала жити в тоталітарному режимі, де за згадку про голод, не те що про умисне знищення людей, могли репресувати. У вже незалежній Україні очевидці та безпосередні учасники тих страшних подій боялися розповідати про пережите. Втім, по крихтах правду про Голодомор ми відновлюємо досі, йдеться у матеріалі 24 каналу.

Наприкінці листопада у Києві туманно, сутінки наступають швидше, а люди шукають світлих і теплих місць. Тому тут, біля Музею Голодомору-геноциду, їх небагато. Багато натомість вороння, що кружляє над невеликою алеєю і голосно каркає. Від того постать маленької дівчинки, що стискає у руках п’ять колосків, здається ще більш беззахисною. Крихітна фігурка, відлита в металі, в осінніх сутінках нагадує справжню дитину. Розгублену, самотню, голодну, одну посеред великого міста.

Таких дітей, а чи ж знемоглих від голоду батьків з малюками на руках, на вулицях Києва у голодних 32 – 33 роках насправді були сотні, тисячі... По селах, на такій щедрій та багатій українській землі, від голоду у чорній безвиході вмирали мільйони. Мабуть, то найчорніша, найболючіша, найзамовчуваніша сторінка української історії. Жах, від якого у жилах завжди буде стигнути кров, і спогади, які треба берегти і нізащо та ніколи не забувати.

Понад півстолітнє замовчування

Перші згадки про «голод у житниці світу»

Одним з перших про голод в СРСР світу розповів англійський журналіст Малкольм Маґерідж у грудні 1933 року. У газеті Manchester Guardian він описав свої враження від поїздок Україною та Кубанню, написавши про голод в Україні. Журналіст справді засвідчив масову загибель людей, але тоді не назвав конкретних цифр. Його репортажі були надруковані без імені автора, сильно відредаговані та розміщені глибоко всередині газети. Та навіть після цього комуністичний тоталітарний режим заборонив іноземним журналістам їздити по тих територіях країни, де панував голод.
Утім, першим, хто гучно заявив про Голодомор саме в Україні та випустив у світ статтю «Тут немає хліба», став журналіст Гарет Джонс. Британському журналісту вдалося покинути ситу Москву і побачити жахи Голодомору на власні очі. Після того, як кілька іноземних видань опублікували матеріали Джонса про смертельний голод в Україні, йому назавжди заборонили в’їзд до Радянського Союзу.

Уривок зі статті Джонса: «Сніг лежав глибоко довкола, коли я почав свою мандрівку селами Північної України, яка колись живила Європу і була відома як житниця світу... Перші слова, які я почув, були зловісними, бо старенька селянка, що важко рухалася по колії, відповіла на моє привітання фразою «Хліба нема». «У нас два місяці хліба не було», – додала вона тим глибоким заплаканим голосом, який мали більшість селянок...»

Британець описав дуже точно те, що йому довелось побачити, діалоги з голодними українцями в селах, опухлих дітей, вимерлі та безмовні села.

Після заборони в’їжджати до Радянського Союзу Джонс подався на Далекий Схід. Про сталінський режим тим не менше він писати не перестав та активно його критикував. Власне тому смерть журналіста під час подорожі Внутрішньою Монголією багато хто не вважає звичайною випадковістю. Джонса разом із німецьким колегою захопили та вбили бандити. Поширеною є версія про те, що це стало помстою НКВС.

Фотоправда Александра Вінербергера

Рідкісними фотосвідченнями геноциду українців є світлини австрійського інженера-хіміка Александра Вінербергера. Він майже два десятиліття працював на підприємствах СРСР, у 1932 – 1933 роках саме перебував у Харкові. Там він зробив такі важливі фото мору українців. Вінерберг таємно створив понад сотню світлин, на яких зображені черги голодних людей біля продуктових крамниць, зголоднілі діти, тіла померлих від голоду, масові поховання жертв геноциду.

Зі спогадів Вінербергера: «Це було у вересні 1932 року... Я сидів у спальному вагоні швидкісного поїзда Москва – Харків, який віз мене до нової роботи... На кожній станції стояла незліченна кількість вагонів, набитих селянами та їхніми родинами. Їх охороняли вартові, щоб відправити далеко на північ до білої смерті. Поля були необробленими, незібране зерно гнило під осінніми зливами... Мимоволі згадував, як 17 років тому я, військовополонений, проїжджав тією ж країною, минав поля пшениці, бачив безліч худоби і гори їжі, яку пропонували на кожній станції... Якою нелюдською мала б бути ця сила, щоб перетворити квітучу країну, яка розкошувала їжею, в руїну».

Фото Вінерберг створював за допомогою німецької фотокамери Leica, яку йому могли передати друзі з-за кордону.

Виїжджаючи до Австрії, Вінербергер у жовтні 1933 року переправив негативи дипломатичною поштою через посольство країни. На таких заходах наполягли саме австрійські дипломати, оскільки була висока ймовірність обшуку речей інженера спецслужбами на кордоні, а знайдені ними знімки могли загрожувати його життю. У Відні Вінербергер передав знімки кардиналові Теодору Інніцеру, який разом із генеральним секретарем Міжнародного комітету національних меншин Евальдом Амменде представили їх Лізі Націй. Для широкого загалу фото були оприлюднені у 1934 році.
Більше фото ви можете переглянути тут.

До слова, правнука Вінербергера – Самара Пірс – стала фотохудожницею і активно допомагає поширювати у світі правду про Голодомор-геноцид українців. Вона також відвідувала Харків та фотографувала місця, які у 1932 – 1933 роках висвітлив її прадід. Вона зробила колажі з його та своїх знімків.

Світлини Вінербергера вперше опублікували для широкого загалу в 1934 році.

Творець терміну «геноцид» вважав Голодомор його класичним прикладом

Вперше про Голодомор 1932 – 1933 років як геноцид українців заговорив науковець Рафал Лемкін. Власне він є творцем цього терміну. Лемкін першим із фахівців міжнародного права визначив злочини сталінського комуністичного режиму проти українців як геноцид та проаналізував його в контексті міжнародного права.

Він зробив це в 1953 році у своїй доповіді «Радянський геноцид в Україні», яку виголосив перед тритисячною аудиторією, яка зібралася в Нью-Йорку вшанувати 20-ту річницю Великого Голоду в Україні. Цікаво, що стаття Лемкіна про радянський геноцид вважається у Росії екстремістським матеріалом.

Уривок із доповіді Лемкіна: «Це, мабуть, класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації, а саме – винищення української нації... Українець не є і ніколи не був росіянином. Його культура, його темперамент, його мова, його релігія – все є інакше... Він відмовлявся від колективізації, приймаючи радше депортацію і навіть смерть. Тому було особливо важливо пристосувати українця до прокрустового зразка ідеальної радянської людини».

При цьому, аналізуючи технологію українського геноциду, Лемкін розглядає його ширше, аніж лише знищення національності штучним голодом. Він виділяє чотири складові геноциду українців. Йдеться про:

1. Знищення української інтелігенції – мозку нації.

Це масові розстріли та заслання українських письменників, митців, науковців. Терор радянської влади проти українців, що також відомий під назвою «розстріляне відродження».

2. Знищення української церкви – «душі України».

Йдеться про ліквідацію Української автокефальної православної церкви, що відбулася в січні 1930 року.

«Між 1926 і 1932 роками було ліквідовано Українську Автокефальну Православну Церкву, її митрополита і 10 тисяч священників. У 1945 році, коли радянська влада була встановлена в Західній Україні, подібна доля зустріла Українську Католицьку Церкву... Перед ліквідацією цієї Церкви їй запропонували можливість приєднатися до Російського Патріархату в Москві – політичного знаряддя Кремля», – писав про це Лемкін.

3. Власне сам Голодомор – знищення творців і акумуляторів української культури, мови, традицій.

4. Фрагментація українського народу шляхом поселення в Україні чужинців і водночас розпорошення українців по цілій Східній Європі і Азії задля знищення демографічної єдності нації.

Історичним фактом є те, що у вимерлі від голоду села та міста України радянська влада відправляла росіян. Ще у жовтні 1933 року була видана постанова Ради народних комісарів СРСР «Про переселення в Україну 21 тисячі сімей колгоспників». На їхнє переселення було виділено 15 мільйонів 500 тисяч рублів. В українські регіони звозили цілі ешелони з переселенцями.

Пам’ять, збережена емігрантами

Тему Голодомору у 1960-х роках підіймали дисиденти, проте у СРСР, де будь-яку згадку про масовий мор замовчували, домогтися правди було неможливо. Втім, українці за кордоном активно підіймали це питання.

Так, визначальними ж у збереженні пам’яті про Голодомор стали заходи із відзначення його 50-х роковин, передусім у США та Канаді. Вони набули міжнародного розголосу. Тоді ж у канадському Едмонтоні спорудили перший пам’ятник жертвам Голодомору 1932 –1933 років.
А 1984 року в Конгресі США створили спеціальну Комісію з розслідування штучного голоду в Україні у складі двох сенаторів та чотирьох осіб від Палати представників. Комісія, спираючись на заслухані свідчення очевидців і проведені дослідження, дійшла такого висновку: «Йосиф Сталін та його оточення вчинили акт геноциду проти українського народу в 1932 – 1933 роках». Звіт комісії Конгрес США схвалив 1988 року.

За кордоном також вийшли книги, присвячені темі українського геноциду. У 1963 році в Нью-Йорку вийшов друком роман Василя Барки «Жовтий князь». Цей роман є найвідомішим художнім твором про ці жахливі події в Україні. А 1986 року вийшла книга американського історика Роберта Конквеста «Жнива скорботи». Вона привернула увагу до Голодомору західної академічної спільноти та широкої громадськості. Зауважимо, що першим художнім твором про голодомор є роман «Марія» Уласа Самчука, який вперше побачив світ у 1934 році.

Визнання Голодомору геноцидом в Україні

Перед своїм розпадом, наприкінці 80-х, СРСР врешті-решт змушений був визнати факт голоду 1932 – 1933 років. Щоправда, лише голоду. Досі Росія, як правонаступниця СРСР, не визнає Голодомор актом геноциду. Ба більше, усіляко заперечує цей факт: приміром, у 2008 році Держдума ухвалила заяву, в якій Голодомор був названий «предметом сучасних політичних спекуляцій», і таким, що «не має, і не може мати міжнародно встановлених ознак геноциду».

З особливою силою правда про Голодомор зазвучала в незалежній Україні після 1991 року. З того часу українські історики провели величезну роботу, результатом якої стали тисячі великих і малих досліджень, присвячених цій темі.

У 1993-му вперше на державному рівні були відзначені роковини Голодомору – уявіть, аж через 60 років після злочину геноциду. Тодішній президент Леонід Кравчук тоді сказав таке:

«Я цілком погоджуюся з тим, що це була спланована акція, що це був геноцид проти власного народу. Але я тут не ставив би крапку. Так, проти власного народу, але за директивою з іншого центру. Очевидно, саме так слід трактувати цю страхітливу сторінку нашої історії».

У 1998 році указом президента був встановлений День пам’яті жертв Голодоморів. Його відзначають щороку в четверту суботу листопада.

Із приходом до влади президента Віктора Ющенка питання Голодомору в Україні стало підніматись ще активніше.

Так, 2006 року, через 73 роки після злочину, Верховна Рада ухвалила закон про визнання Голодомору геноцидом українського народу. Стаття 1 цього документа встановила: «Голодомор 1932 – 1933 років в Україні є геноцидом українського народу».

Слова Ющенка під час вшанування пам’яті про жертв Голодомору у 2009 році: «Слова про Голодомор, безумовно, важкі. І довгий їх шлях – шлях до серця кожної людини. Ми зробили майже неможливе – ми врятували й повернули людям правду про Великий голод».

Закон став політико-правовим підґрунтям для проведення масштабного офіційного розслідування злочину геноциду та відкриття у 2009 році Службою безпеки України кримінального провадження.

Під час слідства було доведено намір керівництва Радянського Союзу знищити частину української нації, що є першочерговим у доведенні геноцидного характеру злочину.

У січні 2010-го Апеляційний суд Києва, розглянувши матеріали справи, визнав, що в 1932 – 1933 роках в Україні Йосифом Сталіним та його поплічниками було вчинено злочин геноциду. У постанові суду зазначено:

«Органом досудового слідства з усією повнотою та всебічністю встановлено спеціальний намір Сталіна (Джугашвілі) Й. В., Молотова (Скрябіна) В. М., Кагановича Л. М., Постишева П. П., Косіора С. В., Чубаря В. Я. і Хатаєвича М. М. – знищення частини саме української (а не будь-якої іншої) національної групи і об’єктивно доведено, що цей намір стосувався саме української національної групи як такої».

Вчинення геноциду в Україні у 1932 – 1933 роках підтверджують: знайдені та розсекречені документи органів влади та Комуністичної партії, зокрема за підписом Сталіна; книги реєстрації актів про смерть у 1932 – 1933 роках, що підтверджують масову загибель населення від штучного голоду; свідчення свідків і потерпілих; масові поховання жертв Голодомору; запровадження у сотнях населених пунктів режиму «чорних дощок»; фотопідтвердження тощо.
2015 року Рада спеціальним актом засудила комуністичний тоталітарний режим, поруч із нацистським, а наступним законом відкрила повний доступ до архівних матеріалів радянських каральних органів, аби минуле, зокрема історія Голодомору, більше ніколи не ставали об’єктом цензури та маніпуляцій.
Про Музей Голодомору-геноциду та визнання поміж українців

За ініціативи Ющенка, у 2008 – 2010 роках в Києві спорудили першу чергу Національного меморіалу жертв Голодомору. Далі мало б відразу стартувати будівництво другої черги музею, але цьому завадив прихід до влади Януковича. На відміну від своїх попередників, він не визнавав Голодомор геноцидом українців, а притримувався кремлівської «історичної версії».
Будівництво другої черги комплексу відновили у 2016 році. Воно простягається на печерських пагорбах і має завершитися до 90 роковин трагедії.

Згідно з статистичними даними, поміж самих українців росте визнання Голодомору актом геноциду. Так, у 2020 році 82% громадян погодилося із цим твердженням. Ще у 2013 році таку думку поділяло значно менше – 66% громадян.

Попри це і під час будівництва першої, і другої черги меморіалу, проросійські сили в Україні намагалися маніпулювати темою значущості цього питання. Вартість будівництва порівнювали із виділеними коштами для дітей-сиріт або ж розповідали, що «Голодомор у кілька разів дорожчий Голокосту».
Останній відомий скандал трапився влітку цього року. Тоді піарниця кількох відомих в Україні зірок дозволила собі нецензурне висловлювання стосовно будівництва другої черги музею. Мовляв, він «споганює історичний вигляд спадщини міста».

Варто зазначити, що згідно історичних даних, на тих же печерських пагорбах є місця, пов’язані з Голодомором. Зокрема у 30-х роках минулого століття в Києво-Печерську Лавру масово сходилися голодуючі, також збереглися свідчення, що трупи жертв Голодомору скидали у Дніпро.
Ця особа так і не вибачалась за свої слова та «залишилась при своїй думці», зауваживши, що теперішній «музей стоїть закритий», тож необхідність другого начебто непотрібна.

Ось, що про будівництво розповіла Генеральна директорка Музею Голодомору-геноциду Олеся Стасюк: «Перша черга будівництва Музею виконує функцію і Музею, і Меморіалу. Вона мала. Люди, які не поприходили сюди протягом 10 років вже і не прийдуть. Але є такі, які приходять, щоб дізнатись про щось більше і насправді для того, щоб усе це показати, однієї зали мало».

За її словами, показати усю історію геноциду на 450 квадратних метрах неможливо. Є дуже багато питань, які ставлять на сайті музею і які ставлять очевидці. Щоб на них відповісти потрібні великі площі: аби були кінозал, архів, бібліотека, виставкові зали.
«І нарешті після 30-ти років незалежності Україна буде мати єдиний та перший у світі повноцінний Музей Голодомору. Чи правильно це? Ні, не правильно. Такі краєзнавчі чи історичні музеї повинні бути в кожній області. Тому що в кожній області була своя історія. Тут у Музеї буде загальноукраїнська», – наголосила Стасюк.

Вона зазначила, що вважає важливим досягненням те, коли люди виходять з Музею і кажуть: «А ми про це не знали».

Була така історія: жінка з Санкт-Петербурга після відвідання нашої виставки плакала і казала: «А в Росії так про це не говорять, ми не знаємо про це. Пробачте, що ми не знаємо».

Проросійські провокації

Торік, у серпні 2020 року, вандали пошкодили скульптуру "Гірка пам’ять дитинства" – постамент з тією самою дівчинкою, яка стискає у руках 5 колосків. Зловмисників тоді так і не вдалося затримати.
«Це було перед Днем незалежності. Ви ж розумієте, що це російська провокація. Багато з таких провокацій стаються і в листопаді перед Днем пам’яті жертв Голодомору. Ми до них готові. Ми знаємо, що зараз триває боротьба за поширення правди про цей злочин. Зрозуміло, що все це не подобається східному сусіду. Але ми продовжуємо свою роботу», – розповіла Стасюк.

Пам’ятаймо жертв Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років. У пам’ять про понад 7 мільйонів вбитих українців усіх закликають «Запалити свічку пам’яті», поставити її на підвіконні о 16:00 27 листопада та вшанувати загиблих хвилиною мовчання.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 0

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Loading...
Система Orphus