USD 40.80 41.35
  • USD 40.80 41.35
  • EUR 39.00 39.80
  • PLN 8.10 8.27

«Єдина робота, яка була в Маріуполі, – збирати тіла»: до Луцька приїхала родина з окупованого міста

7 Травня 2022 07:00
Кожний ранок у Луцьку для родини Оксани Макарової починається з новин про рідний Маріуполь. До цього міста сьогодні прикута увага всього світу. А в обласний центр Волині родина приїхала рятувати свої життя, вирвавшись з-під обстрілів.

Із журналістами Оксана спілкувалась українською мовою. Попри те, що в побуті вона раніше говорила російською, тепер вони з чоловіком повністю перейшли на українську, спілкуються нею навіть у переписках. Це було для них принциповим. Як і прапор, який жінка на свій страх та ризик вивезла зі зруйнованої квартири.

І вже коли матеріал готувався до публікації, у мережі з’явилось фото, як окупанти змінюють дорожній знак «Маріуполь» на написану російською мовою табличку «Мариуполь»…
Зруйноване «місто Марії»

Колись квітуче приморське «місто Марії» перетворилось на руїни, які нещадно щодня вороги поливають смертоносним вогнем з усіх можливих видів зброї. Днями за допомогою місії ООН нарешті вдалося врятувати близько пів тисячі мешканців Маріуполя, у тому числі з «Азовсталі». Історії маріупольців, яким вдалося вирватися з пекла, чи то на власний страх і ризик без організованих «зелених коридорів», чи за допомогою міжнародної місії, об’єднує одне: ніхто навіть припустити не міг, що місто так швидко опиниться в оточенні і доведеться стільки часу переховуватися. Всі вірили в слова про те, що Маріуполь – неприступна фортеця.

І, незважаючи на величезні руйнування, попри відсутність належних умов, ця фортеця таки стоїть. Вона тримається завдяки надлюдській сміливості бійців полку «Азов», які досі залишаються на території заводу «Азовсталь». В умовах повного оточення вони дають відсіч окупантам, живуть в нелюдських умовах і чинять спротив.

Читати ще:«Вони вже стали сталевими захисниками»: у Луцьку – акція «Врятуйте Маріуполь». Фоторепортаж

Оксана Макарова з Маріуполя приїхала до Луцька з маленьким сином, батьком, братом та його дружиною. Вони ризикнули – вирвалися з оточеного міста і встигли виїхати, попри постійні обстріли, бомбардування. Але до цього вони, як і сотні тисяч маріупольців, сиділи у підвалах без зв’язку, води, газу та світла.
«До 24 лютого Маріуполь був дуже яскравим, сучасним містом. Коли я зараз бачу ці страшні кадри, я все одно бачу атмосферу нашого міста, згадую наше повітря, наших людей. Їм зараз там дуже важко. А місто я пам’ятаю тільки з кращого боку. Ніхто з нас не збирався виїжджати, ніхто не чекав, що так буде. Я народилась в Маріуполі, там же вийшла заміж, там народився наш син. Ми з чоловіком не розглядали варіантів переїзду.

За два кілометри від нашого будинку було море, поруч – басейн, куди наш малюк ходив з трьох тижнів. Ми будували майбутнє, робили ремонт. Там люди жили добре, були хороші зарплати, всі знали один одного», - пригадує жінка зі щемом рідне місто.

«Син тихенько сидів на руках, а я думала впаде будинок чи ні»

Її чоловік – військовий, який зараз перебуває на Донеччині зі своїми побратимами. До вторгнення родина мешкала у квартирі в центрі Маріуполя.

«24 лютого о 5 ранку чоловік зайшов, сказав, що почалась війна, і пішов. Більше ми з ним не бачилися, лише час від часу виходимо на зв’язок. Я знаю, що він у Донецькій області, і ця напруга тримає кожну секунду. Кожен день починається з новин про Маріуполь. Ми постійно дізнаємось про нові смерті, про загиблих. Нові історії від тих, хто виїхав. Сьогодні зв’язку з Маріуполем немає взагалі.

Ми живемо в центрі і не думали, що туди бойові дії дійдуть. Ми думали, що на окраїнах постріляють. Але потім бомба прилетіла у наш двір. Зв’язку не було. Ми щодня ходили до Драмтеатру, чекали якесь оголошення від військових, від Червоного Хреста. Ми не знали, що робити - їхати чи не їхати. Потім ми навіть не могли перейти через два будинки, бо постійно стріляли. У нас не було світла, газу, зв’язку. А тоді ще був мороз. Виходити на вулицю палити багаття було неможливо і небезпечно. Військові казали, що доріг немає, скрізь стріляють. Казали: «Чекаємо». І ніхто більше не приїжджав», - пригадує вона.
Читати ще: У драмтеатрі Маріуполя загинули 600 людей, – розслідування Associated Press

В одну секунду квартиру жінки було знищено: від вибуху там вибило всі вікна. Вона з сином дивом залишилися живими.

«Коли була тривога, ми вже спали, це було о 22 годині. Я до останнього не виносила його в підвал, думала, що ніхто не бомбитиме. Спершу була тиша, потім чую, що летить літак, падає бомба, чую тріск... я лягаю на нього, і вилітає вікно. Я зрозуміла, що все настільки швидко відбувається і ти не готовий до цього ніколи. Ти не встигнеш врятувати дитину, це секунда, ти не встигнеш лягти. Син так тихенько сидів на руках, не плакав. А я думала впаде будинок чи ні. Зараз я спілкуюсь з деякими батьками дітей, які ходили з моїм сином у басейн, дехто розказує, що не встиг врятувати дитину - осколок пробив серце...

Коли в будинок навпроти нашого потрапив снаряд, він згорів вщент, а у нас вилетіли вікна - стало зрозуміло, що чекати не можна. Тож ми зібралися й поїхали до друзів, які живуть в іншому районі. Ми думали, що там тихіше. Але коли їхали містом, то зрозуміли, що все розбомблено, всі дороги знищені, на дорогах – ями по 6 метрів, їх не об’їхати і не обійти, людей немає, все горить. Проте ми чекали в тому будинку, бо не знали, де виїзд з міста», - розповідає Оксана.
Приходили смс з текстом: «Вас бросили. Украина здалась». Але всі чекали

У друзів вони побули ще кілька днів, та бойові дії добиралися все ближче.

«Сусідній будинок вигорів з верху до низу. Поруч військова частина горіла, стадіон горів. Ми три дні чекали моменту, коли не стріляють, щоб виїхати хоч кудись. Моєму синові рік і 10 місяців, з нами ще була дитина, якій два місяці. В будинку було всього 4 градуси, ми боялися, що якщо хтось з дітей захворіє, то їх ніхто не врятує. Того дня, коли бомби потрапили у Драмтеатр, ми зрозуміли, що нас атакують з усіх боків», - каже вона.

Практично з перших днів у місті зник зв’язок. Коли не стало електрики – телефони вмикали раз у день, аби економити заряд батареї. Ніхто не знав абсолютно нічого про те, що відбувається в інших регіонах, чи вистояла столиця, чи не окупована Україна. В той час, коли більшість українців ледь не в режимі онлайн спостерігали за бойовими діями, маріупольці не знали абсолютно нічого.

«Нам приходили лише смс з текстом «Мы чеченцы, ваши братья. Мы пришли вас спасать», «Вас бросили. Украина сдалась». Ми нічого не знали. Нам приходили лише ці жахливі смс і все. Ми не знали про ситуацію в країні, стоїть Київ чи вже впав, що у Харкові. Із 3 березня ми нічого не знали. Ні про місто, ні про що. Ніхто не міг такого уявити. Ми навіть чекали листівок з неба, хоч якусь інформацію. Ми не могли вийти з підвалів, щось один одному переказати. Не було ні одного тихого дня, стріляли постійно.

В мене чоловік військовий. Він казав, що Маріуполь – це фортеця, нас ніяк не візьмуть, і навіть якщо будуть бої близько, то цивільним дадуть можливість вийти. Ми навіть не думали, що побачимось з ним не в Маріуполі», - пояснює Оксана Макарова.
Читати ще: Перетворилися на ґето: показали відео з фільтраційного табору окупантів у Маріуполі

Усі чекали хоч якоїсь інформації. Сиділи у підвалах і чекали, що нападників виженуть.

«Ми бачили танкові бої на дорогах. Чули, як летить літак і скидає бомби. Ми чули цей свист і розуміли, що це літак і зараз буде щось падати з неба. Іноді ти встигаєш забігти в підвал. Іноді…

Ніхто не думав, що таке може бути. Більшість тих, хто там залишився – люди старшого віку, які там жили по 70-80 років. Мій дід сказав, що нікуди не поїде, він лишився там. Ми не змогли його забрати, бо вже 3 березня в одному з районі там було «ДНР» і просто не пускали нікого, доїхати туди не можна було. А коли почалися бої, ніхто не виходив взагалі.

Ми не розуміли, що робити, і це була ключова проблема в місті. І зараз, коли мер щось розповідає, виступає – ми всі в шоці. Бо ніхто не знав про те, куди бігти, ніякої поліції, нічого не було, лише якийсь хаос. Військові приїжджали у двори, де люди готували їсти, і привозили нам харчі зі складів: заморожену рибу, м'ясо. Ми знали, що наші військові в місті нас обороняють. І ми чекали.

У нашому місті було три точки збору, як нам хтось там розказував, і ми чекали, що там з’явиться хоч якесь оголошення, хай маркером написане. Що, наприклад, дорога така-то вільна. Цього не було. Люди спершу ходили, а потім перестали, бо там, де багато людей, – туди прилітало. В нас було одне місце, де ловив зв’язок. Вперше після 3 березня, 9-го я подзвонила чоловікові. У нього був день народження, я його привітала й питала, що робити. Він нам казав: «Чекайте в місті, чекайте зелений коридор». Всі думали, що будуть коридори. Але ми були один на один зі своїми рішеннями. Ми знали, що хтось не доїхав. Я не знала дорогу, не знала, чи вистачить бензину. А раптом проб’ється колесо, а раптом міни. Я не знала, що робити», - провадить Оксана.«За списками почали шукати дружин і дітей військових. Бо ми і є нацисти»

Читати ще: «Жінкам обіцяли надіслати голови чоловіків». Історії тих, хто вирвався з «Азовсталі»

«Я спочатку думала, яких вони шукають нацистів. Ну покажуть великих, здорових мужиків, мовляв, он вони, нацисти, ми їх знайшли, та й підуть собі. А потім сусіди розказали, що за списками почали шукати дружин і дітей військових. Бо ми і є нацисти. А якщо є медалі, прапори... Нас шукали. Те, що наша квартира згоріла і ми мусили переїхати, нас і врятувало. Я вже зрозуміла, що до нас прийдуть. Але ніхто не вірив, що Маріуполь візьмуть і що буде там таке. До війни місто розвивалося, будувалося, були парки, працювали заводи, всі старі будинки були відреставровані, центр, площі, все було гарно. Ми не чекали ніякого «ДНР» і не чекали, що хтось туди зайде. Нам казали, що наше місто – фортеця, це найзахищеніше місто. А натомість нам приходили повідомлення, коли ми раз в день вмикали телефони: «Вас взяли в кольцо, сдавайтесь, виходите, сдавайте оружие».

Читати ще: «Жінкам обіцяли надіслати голови чоловіків». Історії тих, хто вирвався з «Азовсталі»

Коли нам приходили такі смс, то в ті хвилини це нас вбивало морально й емоційно», - пригадує вона.
«Братські могили в Маріуполі були ще в березні»

Сьогодні, каже Оксана, у місті залишилися ті, хто не міг до когось сісти в авто, або в кого його не було. Тепер усі мають проходити фільтрацію – аналог концтабору. І зв’язку з людьми там немає досі.

«Там стільки загиблих, і це не тисяча, не дві і навіть не десять. Я вже зараз дізнаюся, що дуже багато дівчат померло, бо вони дітей закривали собою, або виходили за чимось з підвалу і більше не поверталися. За те, що нам вдалося виїхати, я дякую тільки Богові. Бо там було стільки шансів загинути, і я не знаю, що там. Братські могили в Маріуполі були ще в березні. Після 13 березня до нас прийшли друзі і сказали, що поховали сусідів. Через два дні ми вже не зустрілися. Я не знаю, чи вони вижили. Хлопець, який колись робив мені татуювання, загинув там. Він був дуже талановитий, їздив по всьому світі. Його дівчина при надії, їй вдалося виїхати.
Коли пробився зв'язок, ми дізналися, що з’явилися пересувні крематорії і почали палити тіла. В нас був шок, бо ми розуміли, що ніхто не знайде своїх родичів і не зможе їх поховати, навіть прийти на могилу, дізнатися щось про них. Єдина робота, яка була в Маріуполі, – збирати тіла і привозити на точку збору. Вони привозили і отримували за це бензин, цигарки, якусь їжу. Батька друг там залишився, він дзвонив, коли з’явилися якісь сімки, і це казав», - розповідає Оксана Макарова.

«Азов» - ніякі не нацисти. Той, хто так каже, ніколи там не був

Сьогодні фактично єдиним джерелом інформації про те, що відбувається в місті, є полк «Азов», який вже понад 70 днів тримає оборону. Ті, кого в росії називають «нацистами», якими усіх лякають, – звичайні хлопці та дівчата.

«Я зустрічаюсь з маріупольцями, які розповідають, що жили з азовцями по сусідству. І ніхто нікого не ображав. «Азов» завжди захищав, люди виходили лише за їхніми спинами. Якщо хтось каже якусь маячню про «Азов», той ніколи там був. Ті, хто там був, ніколи такого не скажуть. Азовці просто тактично найбільш підготовлені, вони готувалися до війни, у них була потужна база. Але це звичайні хлопці, не нацисти, вони зустрічалися з нашими дівчатами. Вони просто знали, що робити. Тому так довго місто тримається, бо вони були готові. Вони йшли з девізом «Хто як не ми». І, до речі, багато з них говорили російською. Жінки азовців жили в нашому домі. Я їх зараз бачу у відеозверненнях. Частина дівчат виїхала, а частина досі перебуває в «Азосталі». Це реальні люди, це не постановка, щоб там хто не казав», - провадить жінка.
Бункери «Азовсталі» не випадково стали прихистком для тисяч маріупольців. Вони дуже надійні і мають кілька поверхів під землею, справжні укриття. Проте ніхто не міг подумати, що там доведеться переховуватися не один день і навіть не один місяць.

«З перших днів люди ховалися в бункерах «Азовсталі» і заводу «Ілліча». Всі думали, що вони там на кілька днів і впевнено йшли туди, бо там цілі поверхи. Це все наші люди і це страшно. Страшно те, що ніхто не дізнається правди про кількість людей, які там загинули…

Я не уявляю, що буде далі. Там залишилися старенькі люди, яким, може, приноситимуть щось. Це дуже страшно. Це було велике місто, європейське, сучасне, там було стільки ініціатив, вкладалися гроші в підприємства, в розвиток міста. Думаю, Донецьк це не витримав і ми стали дуже заважати. А мета одразу була знищити. Але люди про це не знали. Якщо прийшли рятувати «руський мір», то навіщо вбили стількох людей? Там немає тих, хто за цей «руський мір». Може, якась божевільна людина, але в когось хоч щось було в Маріуполі, вони не можуть чекати цей «мір», - переконує співрозмовниця.

Вивезла дитину, собаку і прапор

Наважитися виїхати з міста було непросто. Та виходу не було.

«Почали падати бомби за вікном, закінчувалась їжа, вода. Там, де ми набирали воду, стріляли і люди вмирали. Ми розуміли, що виходу немає, треба було ризикувати і виїжджати. Ми зважили ризики: один день чи чекати щодня коли прилетить. Коли бомбили з літаків, ми зрозуміли, що треба виїжджати. Ми зібралися вранці і виїхали 18 березня. Хтось комусь з сусідів казав, що отам є одна дорога. Перед тим ми три дні не могли вибратися, бо постійно стріляли. Бачили, що машини їдуть, а услід за ними – постріли. Автівок ставало все менше. Я брала з собою ковдри, воду і аптечку. В мене було мало бензину, я їхала з батьком і братом двома машинами, щоб в разі чого можна було пересісти в інше авто чи відбуксирувати. Чоловіки боялися їхати, бо не знали, як військові до них віднесуться. Чули, що чоловіків розстрілюють, з них знущаються, затримують. Коли горіло все, ми зрозуміли, що треба їхати.

Ми минули блокпостів 30 чи більше. Російські блокпости було помітновідразу. Там стояли молоді хлопці, так вальяжно, з цигарками в зубах. Я дуже боялась за собаку, яку ми вивезли, нам майже на кожному посту казали, що багаж заборонений, дивилися. І казали: «Біжіть далі, бо там вас те саме чекає». Вони говорили з нами як царі життя, бачивши наляканих, брудних людей. Зустрічали мерзотно. Коли ми їхали за Бердянськом, місцеві люди стояли з хлібом і давали їжу. Цей хліб я ніколи не забуду. А коли вже побачили військових в українській формі і зрозумілі, що це наші - то всі плакали», - пригадує жінка.
За час усієї годинної розмови це був єдиний момент, коли Оксана не могла стримати сльози. Саме тоді, коли вона розповідала, як вони нарешті виїхали з окупованої території і побачили українських військових, емоції взяли гору.

«Уже потім я пригадала, що щоразу, коли нас пропускали, я казала «дякую» українською. Я навіть не задумувалась. А потім усвідомила, що навіть за це слово нас могли…

Нам сказали зірвати герб на машині. Але прапор я вивезла. Коли чоловікові скинула фото, він питав, чи я купила його тут, а я сказала, що це наш, з дому. Хоча коли виїжджали, ні про що не думала, хіба про аптечку, щоб можна надати якусь допомогу. Вже коли приїхали сюди, то все думаю, чому не взяла те чи те, чому не взяла пам’ятну коробку про перші місяці дитини. Але я щаслива, що вдалося виїхати самим, вивезти дитину і собаку. Бо собаці 8 років і я б собі не пробачила, якби її залишила», - каже Оксана.

Жінка з родиною приїхала до Луцька. Тут у неї мешкає двоюрідна сестра, яка в перший же день поїхала до Польщі. Сама ж Оксана каже, що чекатиме свого чоловіка і сподівається, що згодом його переведуть сюди. А поки він там, родина мешкає в будинку, який їм дали небайдужі і де разом з ними живе ще три сім’ї з Маріуполя. Житло в рідному місті знищене і наразі їм повертатися нікуди. Та, незважаючи на все, Оксана вірить у перемогу.

«Я вірю в добро. Вірю, що наші хлопці виб’ють їх звідти», - переконана маріупольчанка.

Юлія МАЛЄЄВА

Фото з відкритих джерел
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 1
Лучанин Показати IP 7 Травня 2022 12:13
Хай Вас Бог береже.

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Loading...
Система Orphus