1418 днів і ночей до Перемоги. Пройшовши Сталінград, він залишився на Волині

Він вісімнадцятирічним добровольцем пішов на війну, бо не хотів аби нацистський чобіт топтав його рідну землю, падав пораненим і знову піднімався на боротьбу з ворогом. Важкі рани зробили його інвалідом на усе життя і, швидше за все, завадили дожити до 70-ої річниці Перемоги над нацизмом у Європі.

У рубриці «Волинь не забуває» ми розповімо, як для уродженця села Гарбузово Олексіївського району Бєлгородської області Михайла Гарбуза Друга світова війна розпочалася в окопах Сталінграду, а завершилась в Австрії.

Фронт прямував на захід, Михайло прямував з ним і наближав Перемогу вікопомного травня 1945-го. Звільняв Україну, Румунію, Угорщину, Болгарію та Австрію в якій брав участь у проведенні бойової операції - взяття висоти 768.0 в квітні 1945 року.

У ветерана понад двадцять п’ять бойових орденів та медалей: ордени Вітчизняної війни І та II ступенів, орден Богдана Хмельницького, медалі: «За оборону Сталінграда», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років», «За бойові заслуги», «За доблесть і відвагу у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років», «Захисник Вітчизни», «50-річчя звільнення України від німецько-фашистських загарбників».Повоєнне, мирне життя він, росіянин за національністю, розпочав на Волині, яка стала його другою Батьківщиною. Тут у княжому Володимирі-Волинському Михайло Семенович одружився та продовжив військову службу у 51-ій бригаді, а тоді окремій гвардійській дивізії. З військової служби був звільнений за станом здоров'я – взнаки давалося поранення, отримане під Сталінградом.

Та військова витримка, стійкість, простота та порядність пригодилися Михайлу Гарбузу на цивільних посадах - начальника міського житлового управління, начальника агентства «Укрдрук». Вже на пенсії ветеран не збавив в активності, а обирався головою Володимир-Волинської міськрайонної організації ветеранів війни та праці, збройних сил і правоохоронних органів, очолював Раду ветеранів 51-ої окремої бригади.Пережите і побачене Михайлом Гарбузом – це частина історії українського народу. Нею він радо поділився із майбутніми поколіннями, залишивши свої спогади про Другу світову війну в архівному відділі Володимир-Волинського міськвиконкому. Кровожерливу війну, яку ми намагаємося сьогодні уявити, сьогоднішній герої рубрики «Волинь не забуває» Михайло Гарбуз бачив на власні очі.

СТАЛІНГРАД У СПОГАДАХ МИХАЙЛА ГАРБУЗА

«На бинтах темніли бурі плями крові»

Літо. Червень 1941-го. Клониться додолу хлібний колос, наливаються соком плоди у садках. Тихий шепіт колосків, мирне життя перекреслила одна літня ніч - 22-го червня на нашу землю напала гітлерівська Німеччина...

Німці перейшли наші кордони, бомби падали на мирні села і міста, руйнуючи те, що будувалося роками.

У серпні 1941-го я разом із своїми товаришами крокував у військовій шерензі райцентром Кадіївка, що в Луганській області, щоб згодом влитися у лави Червоної армії. У райцентрі було людно. Найбільше людей зібралося поблизу військкомату. Майбутні бійці у цивільному одязі йшли не в ногу, а штики гвинтівок виписували зигзаги. Це крокували вчорашні учні, студенти, робітники і службовці, які перший раз взяли в руки зброю.

Моє покоління пам'ятає, як в 41-му, 42-му радянські війська відступали. Гіркий запах від пожеж... Повідомлення про загибель бойових друзів... Злодіяння окупантів - сотні тисяч повішених, розстріляних, закатованих людей, і серед них - жінки, старі, діти. Серце пекла ненависть до німців.

У моїй пам'яті найбільше закарбувалися липень - серпень 1942 року - тоді ворог намагався увірватися до Сталінграда.

Товарний ешелон 113-го гвардійського полку 38 СД (у ньому я розпочав свій бойовий шлях) з червоноармійцями і командирами мчав із Волзьких країв до Сталінграда. У вузькі вікна вагону ледве проникало посічене дрібними порошинами місячне сяйво. Гасова лампа, обплетена дротяною сіткою, жевріла під стелею вагона. За вікном можна було побачити долину з полями: на одних хліба були зібрані, на інших - потоптані й прим’яті. Сутінки доносили шелест листя в лісі, крики сполоханих птахів і зловіще гудіння літаків.

Кругом - рідні знайомі місця, й сюди рвався ворог. Я не міг допустити думки, що він буде нівечити землю, де пройшло моє дитинство. Злість та ненависть кипіла у моєму серці. Ешелон, збавляючи швидкість, рухався у прифронтовій смузі у напрямку станиць Цимлянська та Клетська (район річки Дон). Чіткіше стало чути гуркіт літаків і вибухи - ми наближалися до прифронтового пункту. Та враз - стовпи диму і вогню виросли перед ешелоном, загорілись станційні будівлі. «З вагонів! - пролунала команда. - Повітря!».

Підняли голови. «Он вони - з боку сонця... Дев'ять», - командир роти смикнув мене за рукав. Десь недалеко почали бити гармати. Літак, що летів попереду, з блискавичною швидкістю наближався до землі. «Падає! Падає! - кричав єфрейтор Коцюба. - Хлопці, скоріше в укриття!». Літаки то шугали вниз, то здіймалися вгору. З-під блискучих крил відривалися бомби. Гуркіт. Полум'я. Кислий сморід від вибухівки, дим і пил. Не зважаючи на нові вибухи, з кабіни вистрибнув командир колони й, оббігаючи її, крикнув, щоб бійці залишали машини і розосереджувалися у полі, а водіям наказав звертати з дороги і ховати машини у переліску.

Тим часом сигнал сирени «Тривога!» примусив бійців і командирів з ешелону бігти до лісу, рівчаків, кущів.

Літаки, скинувши смертоносний вантаж, зникли у літньому небі. Відбій. На залізничній колії застигли вагони - над ними здіймався дим. Неподалік, на бруківці, чорніла вирва, праворуч горіли на аеродромі літаки. У повітрі, мов чорні метелики, кружляв невловимий попіл.

Смеркало. Команда: «Вечеряти!». Опівночі ешелон тихо поповз на захід. Командир полку попередив, що незабаром прибуваємо до кінцевого пункту. Попереду полум'ям горів обрій, здіймалися й падали ракети, було чути стрільбу з гармат.

Війська йшли на захід... Ішли... Ішли... А назустріч їм все частіше рухався потік біженців. Здавалося, що весь люд прифронтової зони зібрався тут. Сивий дідусь, спираючись на сучкувату палицю, штовхав перед собою візочок з дівчатками, які бавилися ляльками. Розпатлана жінка, притискуючи до грудей дитя, босоніж брела бруківкою, а інша, з розпущеними косами, вела за руку дівчинку й хлопчика. На батькових плечах, перемовляючись з однолітками з воза, примостився чорнявий хлопчик. Хтось падав коням під копита, лунали зойки, крики, плач...

Посередині цього потоку четверо дівчат у військовому одязі з червоними хрестами направляли підводи, на яких сиділи покалічені у боях солдати. Поряд - похмурі, в пилу військові важко йшли по дорозі, підтримуючи поранених товаришів. На бинтах темніли бурі плями крові. Так хотілося їм чимось допомогти, підтримати. Думалося, чому так? Від побаченого гірко ставало на душі: люди втікають, військо відступає, під ногами горить земля.

«Опритомнів я далеко від фронту. Нестерпно пекло в грудях...»

Наш полк вступив у бій - обороняли рубіж, яким протягом тижня намагались заволодіти фашисти. У яру рвались міни. Одна з них розірвалась поблизу командного пункту, де знаходився командир полку Агєєв. Хтось крикнув: «Командира убито!» Агєєва відкинуло хвилею, й він втратив свідомість. На якусь мить відкрив очі, прошепотів: «Полк зазнав поразки. Але це ще не кінець, і завдання потрібно виконати». «Клич усіх сюди», - це до ад'ютанта. Біля джерельця зібрались друзі й побратими. «Битись до останку, ні кроку назад!», - були його останні слова. Речення обірвалось на півслові. Тіло повалилося набік, обличчя торкнулося вологого берега джерельця.

Ад'ютант підхопив його голову, вона важко лягла на його долоні. З голови потекла кров. «Все!» - ридання вирвалося крізь стиснуті зуби. «Зніміть нагороди, візьміть документи і поховайте, щоб ворог не глумився», - сказав полковий комісар. Червоноармійці викопали дві могили: одну біля джерельця, іншу - трохи вище. Знявши з убитого бойові нагороди, тіло загорнули у плащ-намет, й вимостивши дно могили гілками з листям, поклали у могилу. У іншу - його командирську форму.

В яру тривав бій. Ворожа артилерія перенесла вогонь у глибину оборони. Хтось крикнув: «Пливуть!». Прорвавши оборону в одному місці, від протилежного берега відділилось з десяток понтонів і човнів і, напереріз течії, посунули через Дон. Зупинились неподалік причалу. Фашисти кидались у воду, вибігали на берег, прилаштовувались за горбиками ліску, безперервною зливою куль змітали все на своєму шляху. Микола Скляренко - наводчик 1-го взводу витяг кулемет на пагорб, і смертельні кулі шугонули назустріч ворогам. Поклали перші ряди, інших відкинули до понтонів. Дехто зачепився за берег, причаївся в заглибинах.

Над нами, завиваючи, носились «месери», скидали бомби й обстрілювали окопи. Вся прилегла до берегів місцевість потонула у гуркоті, диму, спалахах.

У степу було сухо і душно. Вдень не стихав гуркіт ворожих літаків, які ускладнювали дію нашої артилерії. Доводилося часто міняти позиції, важко було довозити патрони й продовольство. Літаючи над дорогами, «месери» пильнували автомобілі, техніку, людей.

Під час оборони Сталінграду я був заступником командира стрілецької роти, а після загибелі командира взводу - зайняв його місце. Наближався вирішальний період: або ми втримаємо рубіж, або німці зімнуть нас. Просунувшись вперед і форсувавши водний бар'єр, німці могли здобути перевагу та перейти у наступ. 19 серпня 1942 року, на світанку, ворогом було відкрито артилерійський вогонь і почато наступ. Німці йшли, стріляючи з автоматів і вигукуючи «Хенде хох!», «Русіш капут!» ...

Рубіж, що ми обороняли, було втримано, але... Опритомнів я далеко від фронту. Нестерпно пекло в грудях... Нас, поранених бійців, вдалося врятувати, переправивши на вантажному автомобілі через переправу, змонтовану з декількох частин понтонного мосту. Автомобілю вдалося вивезти до 20 поранених. Це і була та невелика кількість бійців 38-ої гвардійської стрілецької дивізії, куди входив і мій 113-ий гвардійський стрілецький полк, що залишилися в живих.

Після одужання я закінчив курси удосконалення офіцерських знань бойової і тактичної підготовки при 3-му Українському фронті і був направлений в діючу армію на посаду командира стрілецької роти 458-го стрілецького Дебреценського полку 3-го Українського фронту. Брав участь в бойових діях на території Болгарії, Угорщини, Румунії. В квітні 1945 року брав участь у проведенні бойової операції - взяття висоти 768.0 на території Австрії.

Перемога... Важка, довгоочікувана, радісна. Щемом відзивається в серцях тих, хто наближав її та йшов до неї 1418 днів і ночей.

Перемога! Багато років пройшло з тих пір. Не чути вибухів, не рвуться снаряди - над рідною землею мирне чисте небо. Ми звертаємося до тих, кого немає більше з нами, хто віддав своє життя заради миру на всій планеті: «Спіть спокійно!» Пам'ять про вас буде вічно жити в наших серцях.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---